Один із небагатьох. Євген Миронов, головні ролі

Поділитися
Євген Віталійович Миронов грає Федора Михайловича у багатосерійному художньому фільмі «Достоєвський»: режисер — Володимир Хотиненко, зйомки триватимуть у Санкт-Петербурзі до травня...

Євген Віталійович Миронов грає Федора Михайловича у багатосерійному художньому фільмі «Достоєвський»: режисер — Володимир Хотиненко, зйомки триватимуть у Санкт-Петербурзі до травня.

Євген Віталійович художньо керує Театром націй: протягом стислого терміну театр став одним із найцікавіших явищ на строкатій сценічній карті Москви, — глядацький успіх і преміальні заохочення супроводжують спектаклі «Рассказы Шукшина», «Шведская спичка».

Євген — один із небагатьох, хто, щойно випаде час, мчить у театральну провінцію рятувати «потопельників» від мистецтва, котрих засмоктує болото глибинки…

«Женя» — як частіше його величають (незважаючи на титули) — сидить навпроти за столиком (у ресторані при Театрі Націй)… І чомусь деякі запитання стають у горлі. Перед тобою наче й не зовсім «Миронов» — відома людина і талановитійший артист ХХI століття, а трохи... Федір Михайлович (з новою оболонкою артист, здається, вже освоївся). І якось так не хочеться своєю запитальною «експресією» порушувати це гармонійне мерехтіння вогню в таємничій посудині... А треба...

* * *

— Про «Достоєвського» поговоримо?

— Мені страшно говорити.

— Чому ж?

— Тому що боюся щось вихлюпнути. Сказати щось зайве... Відзняли вже відсотків 70... Але поки що...

— На роль Достоєвського претендували тільки ви? Чи були конкуренти?

— Були, напевно. Не пригадую.

— Хто автор сценарію цього новітнього кіножиття Федора Михайловича?

— На жаль, автор — дуже шанована людина. Але... Це слабкий сценарій. І я погодився на нього лише тому, що режисер Володимир Хотиненко пообіцяв зробити все, аби змінити ситуацію. І по ходу роботи — щось доповнюємо, вдосконалюємо. Граю шість вікових періодів Достоєвського... З 26 років до 58...

— У Достоєвського, у його долі й характері напевно є потайні дверцята, що їх актори дуже хочуть відімкнути своїм ключиком, та ба — не зразу виходить...

— Саме це я й намагаюся осягнути. Відімкнути... Доки не осягну і доки не відімкну — не скажу вам нічого.

— У самому Достоєвському, на ваш погляд, скільки відсотків від його ж князя Мишкіна?

— Думаю — всі 100%. І від Миті Карамазова — 100%. І від Рогожина. І навіть від Настасії Пилипівни... Всі вони — у ньому... Все його життя — як криниця, з якої можна черпати-черпати, а криниця все одно не збідніє.

* * *

— Який фільм — із вашої гучної обойми — виявився, скажімо так, найбільш виснажливим, болісним? Навіть пекельним?.. Ну не знаю... «Втеча», «Полювання на Піранью», де ви ще й каскадером попрацювали?

— «Ідіот». Вісім місяців зйомок. По 14 годин на добу. Там немає жодної прохідної сцени. Я боявся в цьому образі навіть маленьку деталь упустити. Бо в кожному епізоді — нова інформація про князя Мишкіна. Навіть у якомусь його проході — знову щось несподіване й невідоме раніше. Навіть у погляді його... І в усьому, в усьому, що відображено у великому романі...

* * *

— Сьогодні Москва впивається, природно, не «великим», але модним романом — «Околоноля» авторства Владислава Суркова, головного кремлівського ідеолога з адміністрації Дмитра Медведєва. Читали?

— Читав.

— Сподобалося?

— Досить відверто, жорстко, навіть цинічно — як на наш час.

— Як театральний проект інсценівка «за Сурковим» могла б з’явитися на сцені Театру націй?

— Як твір, як текст — певна річ. Але роман повинен «відстоятися», як хороше вино. І для цього потрібен час.

— Але якщо час стосовно роману Суркова виявиться «владним»?

— Що ж...

* * *

— Окрім власної театральної компанії і крім Театру націй, ви продовжуєте грати й на сцені МХТ: «Номер 13», «Господа Головлевы». Як сприйняли скандал навколо МХТ у зв’язку з багатомільйонними розкраданнями? Олег Табаков — ваш учитель...

— Цей скандал — велика кривда стосовно людини, котра зробила стільки добра для всіх, для театру, для культури. Ця кривда стосовно нього — з боку високих начальників. Мені ясно, що особисто він не причетний до цієї метушні...

— Це позначиться на репутації Табакова?

— Ніяк. Не думаю. Але чого це йому коштувало, знає тільки сам Олег Павлович. І я готовий ув’язатися за нього в будь-яку бійку! Я — як вовченя з його зграї — готовий перегризти горло будь-якому леву!

* * *

— У вашому житті відносно недавно була пам’ятна зустріч зі справжнім «левом» російської культури — з Олександром Солженіциним. У період екранізації роману «У колі першому». Хто ця людина — виключно у вашому сприйнятті?

— Коротко про нього не розкажеш... Ми спілкувалися один день. І кілька разів по телефону. Скажу одне... Коли в церкві я ставлю свічки за упокій близьких, то серед цих близьких і Олександр Ісайович. І я молюся за нього, як за рідного, як за батька. Розумієте?

— Ви знаєте його оцінку фільму «У колі першому» (режисера Гліба Панфілова)? Були якісь зауваження з боку письменника?

— Не те щоб зауваження... Він сказав, що я в цьому образі м’якший, ніж треба.

А вам ось що скажу: я не зовсім задоволений цією роботою. Не зміг подолати в собі занадто тактовного ставлення до автора. Мене сковував пієтет перед Солженіциним. Я мав би трохи «віддалитися» від письменника. Трохи «відійти» від нього вбік.

Людина, котра йде в табори з відносно комфортної шарашки, — це не м’якість, а вже щось інше... І, очевидно, немає в моєму образі тих фанатизму й жорсткості, які інколи і дратують у герої його оточення... Моя ідіотська людська натура завадила мені це зробити! Одне слово, недопрацював. Не до кінця... І Солженіцин абсолютно чесно мені сказав: «Ви — м’якший...»

— Гаразд, Нєржин у Солженіцина... Але є ваш Лопахін у Някрешюса, Гамлет у Штайна, Самозванець у Доннеланна... Чомусь дуже хочеться дізнатися: а хто ж далі в цій черзі до вас? Дядя Ваня? Може, Фауст? Чи Калігула?

— Знаєте, Театр націй усе-таки не для того створений, щоб реалізовувати мої особисті творчі плани. Хоча не приховую — великі режисери часто пропонують ту або іншу роль. Але я борюся з цим! Театр має представляти різний спектр сценічних пошуків. Хоча розумію й інше... Треба, щоб театр полюбив глядач. Тому для мене в цьому питанні доречний тільки компроміс.

* * *

— Чеховський дядя Ваня — «ваша людина»?

— Не знаю, як відповісти... Я взагалі ніколи не мрію про ролі. Вони приходять — ось так!

— А принц Гамлет як прийшов — «ось так»?

— Це пропозиція Петера Штайна.

— А Самозванець із «Бориса Годунова»?

— Це пропозиція Доклана Доннеланна.

— Хіба ви самі ніколи не стукали в зачинені двері? Не те щоб «візьміть...», а «не погано б...»?

— Ні, ніколи.

* * *

— З «Оповіданнями Шукшина» як вийшло?

— Усе зійшлося, все склалося. Було творче бажання Алвіса Херманіса, справжньої зірки європейської режисури. І було бажання Театру націй. Як відомо, ми їздили на Алтай у село Сростки, на батьківщину Василя Макаровича Шукшина. Жили якийсь час у його світі, в його просторі. Проводили там перші репетиції спектаклю. І побачили «натуру, яка відходить»... Спектаклю нашому вже півтора року. Але до літа всі квитки на нього продано.

— Ви грали Шукшина спочатку на невеличких майданчиках — на малій сцені Музичного театру Немировича-Данченка або в Центрі Меєрхольда, а нещодавно виник зал Театру на Малій Бронній. Відмінність просторів не позначається на диханні цієї тонко вишитої постановки?

— Не позначається... Хоча справді спочатку Херманіс передбачав, щоб у залі на Шукшині було глядачів 200. І ми шукали такі майданчики в Москві. Але із часом стало очевидно: постановка рівнозначна для різних просторів. Простір не руйнує атмосфери спектаклю.

У Тель-Авіві нещодавно грали в залі на півтори тисячі глядачів. І на один спектакль прийшла моя однокурсниця ще по Саратовському театральному училищу, купивши квиток в останньому ряду на гальорці (чомусь не попросила в мене запрошення)... І...

— І долетіло до неї — в останній ряд?

— Долетіло. На щастя, долітає. Їй сподобалося.

— Шукшин разом зі своїми сільськими диваками, яких ви в цьому спектаклі граєте з десяток, — це явище виключно радянської епохи? Ну от придушила радянська парадигма широкі російські груди, й такий стогін вирвався…Чи тут щось інше, приховане в ментальності людини? Як вам здається?

— Не думаю, що шукшинські герої — це якісь прояви радянського періоду. Це — російська історія, російський характер.

От, наприклад, в оповіданні «Микроскоп» герой витрачає майже всі свої заощадження і через «оптику» хоче побачити інший світ. Він намагається відповісти ледь не на гамлетівські запитання... Причому ж тут совок? Ці диваки шукають, мучаться, помиляються. Чи фронтовик Бронька Пупков, з іншого оповідання, всім бреше, ніби він особисто мало Гітлера не вбив... І не тому що брехун. А тому що багато чого закладено в характерах. Це риси маленької людини, але в якої душа — велика.

У Ганновері, у Тель-Авіві чи в Бійську — та скрізь — реакції глядачів на витівки цих маленьких людей, шукшинських диваків, однакові. І ці реакції не передбачають кордонів національних чи умовностей географічних. І олігархи, і водії тролейбусів — усі сміються або сумують в одних і тих самих місцях...

— Ну, водії, певне, сміються рідше. З огляду на вартість квитків на спектакль.

— Ні-ні, я перевіряю, щоб цінова шкала була доступна. У тому числі й для водіїв тролейбусів.

* * *

— Коли ви разом із режисером Херманісом і всією творчою групою прибули на Алтай у шукшинські Сростки, то чи збіглася реальна тамтешня картинка з тією, яка вималювалася з творчості Шукшина ще з дитинства, хоча б із «Калини червоної»?

— Якби я був москвичем, з якоїсь золотої молоді, то, можливо, і здивувався б побаченому... Мовляв, є одна Росія, а є інша...

— Яку ми втратили?

— Яку, на жаль, втрачаємо... Але тому що сам я родом із Саратова, то для мене ніякого здивування чи зачудування бути не могло.

Там — у шукшинських краях — справді ще збереглися люди... Справжні російські люди. Вони немов самозбережені «заморожені фрукти»...

— Тривожний якийсь образ — «заморожені фрукти»...

— Ні-ні, просто вони надто далеко від московської фальші, від «центральних» пристрастей. Вони живуть природним життям, людськими почуттями... Але вони — останні. За ними — коли час зітре їх на порох історії — уже не буде нікого. І нічого... Останній строк. Усе закінчується. Інших не буде. Ми з вами з того життя, де все-таки інші закони... І туди, природно, теж уже не повернемося...

— Кажуть, ви репетирували Шукшина дуже інтенсивно. Лише кілька місяців.

— Десять репетицій у серпні — у Сростках. Потім — вересень-жовтень у Москві. І в листопаді — прем’єра. Строк достатній. На Заході взагалі сорок днів відводиться на репетиції. Так, жорстко. Але тут і особлива творча концентрація в артистів.

— Немає відчуття якоїсь недоданості чи репетиційного голоду?

— Що ви! Робота до виснаження.

* * *

— Сьогодні погоду в театральній Москві впевнено визначають прибалти: Тумінас, Карбаускіс, Някрешюс... У вас — Херманіс. А не було побоювання, що прибалт як «патологоанатом» виявиться надто нещадним до цих «заморожених фруктів» з російських просторів?

— Нам закидають протилежне... Кажуть у зв’язку з «Оповіданнями Шукшина» про якусь відчуженість і віддаленість від «правди життя». Мовляв, зважаючи на уявлення про російську глибинку, мають бути на сцені п’яні мужики, поснулі під парканами. А ще — бруд, сморід, мордобої... І все те, що начебто визначає нинішнє уявлення про ту саму глибинку.

Алвіс на це свідомо не звертав уваги. Для нього це не суть розмови про Шукшина. Йому цікава поезія Шукшина, закорінена в побуті життя.

От сільський хлопець Сергій поїхав купувати дружині фасонне дамське взуття за 65 рублів — білі чобітки... Навіщо в селі білі чоботи?! Але ж можна подивитися на це й крізь призму любові «маленької людини»: до дружини, до батьківщини, до своєї мрії... Адже можна? (...)

У цьому, на мій погляд, виражено дефіцит почуттів... Дефіцит забутих речей — особливо для нашого сумного часу...

— Алвіс Херманіс та Еймунтас Някрешюс: з ким із них комфортніше репетирувати? Тобто на
кшталт «пальто», в якому приємніше хизуватися на Тверській?

— Думаю, ні з ким із них не комфортно. Що комфортніше режисер, то гірше з ним почуваюся. Бо я тоді вже не мучуся. І нічого не шукаю. І не відкриваю в собі якихось потаємних поличок, де можуть виявитися «діаманти»...

А коли важко з режисером — тоді можу чогось повчитися. Щось відкрити в собі. Кудись пірнути. Навіть полетіти!

— У такому разі, хто з них жорсткіший — у пропозиції сценічного малюнка, у заданості мізансцен? У режисерській суворості, нарешті?

— Мабуть, Някрешюс. Херманіс, швидше, демократичний.

— Надто добрий, чи що?

— До пори до часу — добрий... Він дає можливість акторові і пропонувати, і вибирати: це не те, а ось це — саме те. Потім зрештою розумієш, що правий саме він, навіть якщо я сам щось вибрав.

Що ж до Някрешюса, то це майже «нерукодільна» творчість... Іноді взагалі не розумію: а що він мені пропонує? Спочатку на його репетиціях намагався аналізувати: що це? навіщо це? Потім зрозумів: навіть не треба намагатися! Тільки наприкінці репетиційного процесу приходить усвідомлення — для чого.

— Лопахіна в його знаменитому «Вишневом саде», який триває шість годин, яким він вам «малював»? В одній розумній книжці недавно написали, що Лопахін — і є сам Чехов, який купує собі Меліхово.

— Ні-ні-ні. Це не стосується нашого спектаклю... У Някрешюса, якщо ви бачили «Вишневий», природа має величезне значення. Камінь. Вода. Земля. І взагалі — природа! Коли ми тільки зустрілися з Някрешюсом і завели розмову про Лопахіна, режисер запитав: «А ви любите вовків?» Я ніколи не замислювався над цим запитанням... Так, люблю тварин. Кажу йому, що мені завжди жаль вовків, особливо коли їх обставляють червоними прапорцями. Навіть згадав пісню Висоцького «Идет охота на волков, идет охота». У такий момент їх «люблю». І взагалі – дивне якесь запитання.

Вже потім зрозумів: це й було головне запитання — і щодо Лопахіна, і щодо спектаклю.

— Про вовка?

— Някрешюс тоді кожному персонажеві придумав визначення із тваринного світу. Фірс у нього — лось. І чудовий Олексій Петренко, який грав цю роль, миттєво освоїв навіть повадки звіра, відразу став його грати. Раневська — лань... Варя... Втім, пригадую, навіть списочок складав під час репетицій. Записував.

— Женю, ваш вовк був якийсь домашній. Зовсім не сірий. Швидше, самотній, такого зустрінеш у лісі — не злякаєшся.

— Річ у тому, що він розділений на дві іпостасі. Безумовно, перша іпостась — його коріння, його батько, його кров, ця земля, по якій він гасає вовком...

А друга його частина — вже сама Любов Андріївна Раневська. Вона колись його погладила-пожаліла... І тоді цей вовк став... Раневським.

— Дуже цікаво...

— Ось це відчуття роздвоєності й малося на увазі, коли говорили з Някрешюсом про Чехова, про Лопахіна. Про дальшу долю цього героя. Ми дійшли висновку, що Лопахін, ніжна душа, неодмінно загине. Як загине й Раневська. Він – не той персонаж, котрий пристане до революції або до інших перетворень. Він не ламатиме все. Він стоятиме осторонь. Він загине. Бо він уже не Лопахін, він — Раневський. І те, що він вирубував сад, — це ж від безвиході, а не через гроші! Так судилося. Він усе хотів облаштувати так, щоб зберегти і її, і сад. Але нічого змінити не можна, хоча до останнього мріє про неї. Уявляє, як могли б бути разом...

— Актриса Людмила Максакова не зовсім гармонійно вписувалася в таке цікаве трактування. Тому що, на мій погляд, грала «мумію», яка повертається (у сад), а не об’єкт палкого бажання.

— І це не має значення. У неї – лише зовнішня оболонка. А для нього важливіше те, що всередині.

* * *

— Даруйте передбачуване (а можливо – дурне) запитання, та все одно вслід за всіма запитаю: як реабілітуєтеся? Після шести годин пекельного «Саду»? Після чотирнадцяти годин «у тілі» Мишкіна? Після доброго десятка ненормальних шукшинських диваків тільки в одному спектаклі? Чи є «страховка»? Або запобіжник, щоб сцена не видушувала всі соки?

— У мене немає відповіді на ці запитання. Хоча, знаєте... Важливо вчасно переключитися... Ось зараз у мене є театр... Театр націй. Я займаюся ним. Переключаюсь. Я їжджу в театр. Я вирішую різні питання — адміністративні, навіть будівельні. Ось щойно ходив по будівництві: Театр націй, колишній театр Корша, у стані серйозної реконструкції, модернізації... І це така радість... Коли ти бачиш на власні очі, як здійснюються твої задуми, твої ідеї!

Ти ж робиш — уже на майбутнє — велику цікаву справу, щоб згодом була користь і глядачам, і артистам, і режисерам. Щоб уже завтра цей старовинний будинок перетворився на театр дня завтрашнього. З сучасними технологіями. Зі сценою-трансформером. Щоб гардероб — як у Луврі — був внизу і вели туди сучасні ескалатори.

Відразу все зробити в повному обсязі, звісно, не вийде. Водночас соромно, що в такому величезному місті, як Москва, немає театрального майданчика-трансформера. А це необхідно для режисера, котрий реалізовує свої ідеї. Це треба акторові, який відчув би себе в новому технологічному і творчому вимірі. Чому «Гамлет» Штайна ми грали лише років зо два, а потім перестали? Не знайшлося відповідного майданчика, який би трансформувався...

Ще хочу, щоб до нового комплексу театру входила й мала сцена — місць на 300. Для молодіжних експериментів. І школа тут повинна бути театральна, в якій представлені світлі голови — і теоретики, і практики... Про яких частіше чуємо лише на каналі «Культура», а хочеться «помацати» їх, попрацювати з ними.

— Але ж горизонт видно? Коли очікується фініш ваших будівельних перетворень? Через п’ятирічку? Через три роки?

— Ну що ви! Я хочу ще пожити!.. Все рухається. Криза, правда, внесла корективи в деякі ідеї. Але — рухаємося. У міру можливостей допомагає держава. Допомагає й Михайло Прохоров...

— Хоча б для цього театру можемо пофантазувати про ідеальну трупу? Хто з великих, або рівновеликих, або просто хороших міг би ввійти у ваш обмежений контингент?

— Тут — інше. Скажімо, приїжджає видатний режисер у Театр націй — і сам вибирає собі команду. Або молодий російський режисер пропонує нам кістяк своєї ж творчої групи. Має бути вільна сцена. У широкому сенсі. Відкрита сцена... Для молодих. Для великих. Для талановитих! Думаю, і студійність має бути. Тому що молоді режисери у нас зовсім зледащіли! І все це робиться, щоб підтягнути молодих режисерів, навіть десь їх «перевиховати»...

— Не розумію: невже у великій Москві для них мало майданчиків? Невже вони всі вже так зледащіли, якщо поруч безліч театрів: став-не хочу?

— А де ви знайдете майданчики відкриті, на яких би їм дозволили робити те, про що вони мріють? Державний репертуарний театр — це машина, механізм. Вільних місць, на жаль, там немає.

А я хотів би, щоб тут була можливість стажування і в західних метрів. Це не означає, що у метрів треба щось тупо запозичувати. Але якщо навіть у нашої молоді вийде «вкрасти» щось хороше – нічого поганого в цьому не бачу. Хай і це буде... Має бути щеплення хорошою режисурою, високою культурою. Без такого щеплення вони сублімують, повторюють самі себе або чужі невдалі експерименти.

— Ви радієте за молоду режисуру, це чудово. Але цікаво й інше: як відчути баланс між їхнім справжнім творчим захопленням та їхнім цинізмом: адже багато хто з них виключно задля кар’єри хоче влаштуватися в центрі, попрацювати поруч із зірками...

— Захоплені творчі поривання в молодих режисерів, акторів — особливо в провінції — часто вбиваються. Ось відбувається фестиваль спектаклів малих міст Росії... І робиться це лише з однією метою: вселити надію на потрібність, на краще тим, хто творить у провінції. А надія ця тане з кожним сезоном. Хочу сказати їм: хлопці, ви не самотні, погляньте, адже поруч і інші, ваші колеги, з таких самих малих міст, у яких досить далеко до високої культури, де мер частіше любить попсу або Comedy Club, – але треба ж жити... І це ще не міста-
мільйонники... Це інколи зовсім забуті куточки. Де ледь-ледь щось творче жевріє. І цей осередок культури, дивися, скоро може погаснути. А туди — в такі маленькі провінційні театри — повинні приходити морально здорові люди, люди непитущі... Адміністрації ж міст зовсім не хочуть підтримувати ні це мистецтво, ні цих молодих. І це дурість повна!

— Ця картина, намальована вами, мало чим відрізняється від української театральної периферії... Такі самі дурні й такі ж негідники, яких тільки Comеdy Club і надихає...

— У Пермській області, знаю, є місто, де в місцевий театр жінки-трудівниці приходять як на бал! Вони змінюють чоботи-буцефали на шпильки — і буквально перевтілюються! І в тій-таки області нещодавно зустрівся з молодим режисером, дуже талановитим хлопцем, який попросту спивається... Від непотрібності. Від безвиході й незатребуваності. Хотілося взяти його за лацкани, струснути: ну як же так, тримайся, все буде гаразд!

Дуже хочеться їм усім допомогти...

— Женю, а вже цей вид вашої діяльності як назвати — місіонерство, «князьмишкінство»?

— Як хочете, так і назвіть...

* * *

— У ХХ столітті одна з головних «корисних копалин» Росії — актори великі (без перебільшення). Століття ХХI оголосило цю «породу» — дефіцитом. Чому так? Природа втомилася? Чи серіали добили? Є, на ваш погляд, сьогодні великі?.. Ну, Табаков там...

— Безумовно.

— Ну, Фрейндліх...

— Безумовно.

— Ну, Дороніна...

— Безумовно! Розумієте, є великі долі. І в цих людей — великі долі. Можуть бути в людини і геніальні здібності, та ось доля і дар інколи розходяться в різні боки... Все це настільки взаємозалежне. Буває, одна роль визначає долю. А буває, вже доля визначає всі наступні ролі. По-різному буває.

— Бувають хвилини, коли ви дивитеся на колегу-актора — на сцені чи на екрані — і на мить розгублюєтеся, не розумієте: а як він «це робить»?

— Мені подобається артист Шонн Пенн. Я не завжди розумію, як він «це робить».

— Маєте на увазі «Таємничу ріку»?

— Тільки вчора подивився.

— Але там неначе ясно: внутрішня експресія, майстерність і харизма.

— Правильно... Але його ролі — це ще й вчинки. У його грі є бажання щось змінити, когось приголомшити, щось зламати. Це чудово!

— З дитинства в нашій пам’яті часто залишаються «кінослайди», коли начебто вже й не один десяток літ минув, а дивишся — й очі вологі. У мене, наприклад, це фільми «Дім, в якому я живу», «Летять журавлі»... У вас?

— Нещодавно переглянув фільм «Старший син» із Євгеном Леоновим. Там такі інтонації... Такі... Взагалі...

* * *

— У поїзді читав книжку про Олега Борисова. І раптом на сторінках — ваш монолог — про сина Олега Івановича, про Юру, який дуже рано пішов... Що насправді сталося? Чому така передчасна смерть?

— Юра... Ми останнім часом мало спілкувалися. Він не любив усієї цієї метушні. Був дуже перебірливий у друзях. Він знав ціну кожній людині. Величезний вплив на нього мало знайомство з Ріхтером. Сам Олег Іванович — це колосальний вплив. Ми зробили з ним два фільми...

Чому «пішов»?

Чому «так рано»?

Чому?

Думаю — самотність. Вона ж усіх з’їдає...

— Бродський казав, що «самотність навчає суті речей, оскільки суть їх теж самотність». Для вас самотність — це?..

— Вибачте... Не можу говорити. І мама вже чекає — через три години лечу... Вибачте...

Біжучий рядок

Євген Миронов — у 1986-му закінчив Саратовське театральне училище, у 1990-му — Школу-студію МХАТ (курс Олега Табакова). Працював у Театрі Табакова («Обыкновенная история», «Матросская тишина», «Анекдоты»). Брав участь у найрезонансніших проектах межі ХХ—XXI: «Гамлет» Штайна, «Борис Годунов» Доннеланна, «Вишневий сад» Някрешюса. Знімався у фільмах «Любов», «Анкор, ще Анкор!», «Мусульманин», «Мама», «Космос як передчуття», «У серпні 44-го», «Ідіот», «На Верхній Масловці». З грудня 2006-го — художній керівник Театру націй. За цей час театр ініціював низку надзвичайно цікавих фестивалів, арт-проектів. Афіша постійно оновлюється новими іменами та назвами. Великі київські гастролі Театру націй (організатор: арт-компанія «Прем’єра») пройдуть із 17 по 20 березня на (на сцені Російської драми) — спектаклі «Шведская спичка» і «Рассказы Шукшина».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі