Одеська опера: знову розруха?

Відреставрована Одеська опера стала справжньою окрасою міста — любо й мило дивитися. Інше питання: а що слухати? Банально кажучи, «ваші творчі плани?» З огляду на недавні події, «планов громадье». І воно, часом, не піддається моральному осмисленню. Час від часу всередині колективу трапляються «арії протесту». Талановиті виконавці — без очевидних на те причин — раптом виявляються не в афіші, а «на вулиці». Репертуарна політика кульгає на обидві ноги. Атмосфера в колективі, на думку деяких виконавців, близька до «сталінської шизофренії». І приводом для цих нотаток саме і стало недавнє вигнання з Одеської опери групи обдарованих молодих виконавців, які все ж знайшли в собі мужність боротися за свої долі в мистецтві.

Для цієї зустрічі молоді оперні виконавиці, а тепер безробітні, обрали вуличне кафе «подалі від театру, бо помітять».

Авторові цих рядків знайомий такий тривожний стан за останніми місяцями роботи в муніципальній газеті. Здається, звідусіль стовбичать «вуха», весь світ проти тебе і загалом життя закінчилося. З’являються думки, ніби наступним кроком твоїх переслідувачів буде твоє ж фізичне зникнення... Так-так!

Оперних виконавців такі думки, на жаль, теж навідують.

Запитую: чи немає якихось «тривожних симптомів»? Відповідають: втрачали голоси на тиждень і більше.

Разом з нами беруть участь у розмові ще не звільнені з театру як творчі, так і технічні працівники, чиї прізвища за обопільною домовленістю в матеріалі не будуть згадані.

Мета зустрічі — заявити про те, що драматична ситуація, яка створилася в оперному театрі Південної Пальміри, потребує негайного розгляду спеціальною комісією Міністерства культури і туризму України.

Сьогодні багато хто справді посміюється, поглядаючи у бік відреставрованого театру опери і балету. Гарна блискуча коробка, а творчих звершень — нуль! Відновляються спектаклі дев’яностих, а то й вісімдесятих (!) років. Зрозуміло, є «датські» заходи — але не вони визначають обличчя і цієї опери, і опери загалом.

***

Усім зрозуміло, що розтягнена на одинадцять років реставрація не сприяла інтенсивності творчого життя. Трупа працювала на чужих майданчиках в обмежених умовах. Проте вже минув сезон у нещодавно відкритому театрі. І що виявилося? Нова дирекція активно намагається позбутися співробітників, які пережили з театром найважчі часи.

Особливо дивним видається прагнення спекатися молодих і обдарованих артистів із чудовими голосами, з гарними сценічними даними. До того ж працелюбних, відповідальних, котрі бажають присвятити себе цьому театрові. А, між іншим, на них витрачені державні кошти: розучені партії з режисерами і концертмейстерами, виготовлені костюми.

Що вельми важливо: усі мають гарну пресу, зокрема й закордонну — вони гідно представляли рідний театр на гастролях.

І що ж тепер, залишати місто, країну? Або, може, викладати у школі співи?

В Юлії Панченко, принаймні, є два спектаклі в Одеському театрі музичної комедії імені Михайла Водяного, вона виконує партію Розалінди в «Летючій миші» (феєрично, хочу зазначити, виконує, сама була на прем’єрі, яка відбулася усього три місяці тому, і за цей час співачка навряд чи втратила форму)

Наталя Жарких паралельно з артистичною кар’єрою була на викладацькій роботі, цим і нині втішається.

Олена Волошина шукає спасіння, і не тільки душі, у церковному хорі.

...З цими виконавицями, а також з іншими трудівниками музичного фронту, виявляється, не подовжено контракт. Коментуючи таку делікатну ситуацію в інтерв’ю одному з місцевих телеканалів, новий директор театру Юрій Петренко відразу запевнив, що конкурс на заміщення вакантних посад проводився «за участі незалежної комісії» (де ви, противники попереднього директора Володимира Палієнка? Ностальгуєте? Отож...).

Виконавці, які не пройшли перший тур цього конкурсу переконані: ця комісія була «незалежною» насамперед від оперного мистецтва. Оскільки вирішували їхню долю чомусь журналіст, теоретик, хореограф, концертмейстер, мистецтвознавець.

Що ж, у такому разі пропоную безкоштовно і свої послуги: я теж готова прослуховувати оперних співаків... Чому б ні? Принаймні розумію, що хороших солістів повинно бути в трупі якнайбільше. Особливо солісток. Є певні проблеми, які можуть вивести співака з ладу. Є участь у гастрольних проектах, що потребує заміни на основній сцені.

У тому ж інтерв’ю вельмишановний Юрій Олексійович наводив і такий аргумент: сьогодні до трупи активно влилися молоді артисти, вчорашні студенти... Нехай так. Але ж ніхто з них досі не вивчив жодної партії нинішнього репертуару. І склад оперної трупи, який оголосили перед початком сезону, зажадав безлічі конвульсійних змін і переносів спектаклів — немає кому співати?

Зате молоду володарку мецо-сопрано Зорину Довгу, яка нещодавно прийшла в театр, звільнили того ж дня, коли вона тільки виконала партію Кармен у спектаклі. Інших звільнених теж ніяк не назвеш «старими». Працювали хто чотири, хто сім, вісім, максимум дев’ять сезонів. Адже оперний артист «зріє» протягом першого десятиліття — після закінчення навчання. Такий вже фах — це до відома журналістів, хореографів, які проводять прослуховування.

***

Розповідає Юлія Панченко:

— За звичаєм, наприкінці сезону всі контрактники були звільнені. Відбулося це 27 червня. Театр пішов у відпустку 13 липня. Багато хто поїхав відпочивати. І в цей ж час, через два дні після початку відпустки, з’являється наказ про конкурс, без будь-якого оголошення. Воно було оприлюднене, коли конкурс уже розпочався. Ми сповіщали одне одного про конкурс у телефонному режимі. А ті, хто був у від’їзді, так і не встигли подати заяву на участь.

— За десять днів до початку конкурсу документи не приймали, — доповнює Наталя Жарких. — Причому сама дата варіювалася: спочатку це було 26—27 серпня, потім 22—23-тє і, нарешті, 17—20-те. Чим раніше, тим краще? І після першого туру чомусь виявилося, що артисти, котрі виконують провідні партії, не змогли задовільно проспівати арію під рояль.

— Відразу в мене і в Юлії виникла проблема з артистичним гуртожитком, —розповідає Олена Волошина. — Ми повинні в терміновому порядку залишити свої кімнати. Водночас нас перестали пускати в приміщення театру. Поліцейські заходи? Тридцять сьомий рік?

Дивні речі... У двадцять першому сторіччі, у демократичній країні, у Національному театрі спеціальним наказом директора співробітникам забороняється збиратися більше трьох осіб? Забороняється заходити до нотної бібліотеки, де вхід перегороджує стіл, і через цей стіл бібліотекар передає ноти?

За твердженням виконавців, у хід йдуть залякування, вітається доносительство. Начальство вимагає складання безкінечних пояснювальних записок з будь-якої нагоди («А чому такий-то репетирував без костюма? Пояснювальну!»).

Хто буде вчитуватися в тексти пояснювальних? Їх же накопичують відомо навіщо — для доган, актів, звільнень за статтею.

Отакий махровий «демократизм» став змістом гарної коробки європейського дизайну.

А що худрада? Її взагалі скасовано! А що профспілка? Її очолює адміністративна особа, завідуюча оперною трупою, народна артистка України Людмила Ширина.

На загальну думку, саме через те, що в минулому вона виконувала провідні партії для лірико-драматичних сопрано, сьогодні потерпають насамперед володарки таких голосів. Спізнілі творчі ревнощі? Не хотілося б вірити.

Так, молодь наша нині інша... Вона більш стильна, витончена, розкута — у гарному сенсі. І копіювати оперних див минулого вони зовсім не прагнуть. Світові тріумфи граціозної Нетребко — чим не приклад для наших молодих голосистих і струнких?

Щоправда, кажуть, колоратурним сопрано в Одесі живеться легше. Ну хоч за це дякувати Богові.

У театрі створена незалежна профспілка, яку, за словами моїх співрозмовників, адміністрація називає «осиним гніздом» (а як ще назвати тих, хто має свою, відмінну від адміністративної, думку?). Представник цієї профспілки до складу комісії допущений не був.

Я не згадую в рамках цієї публікації про проблеми балетної трупи, бо сьогодні про повноцінну балетну трупу в Одесі, на жаль, узагалі говорити не доводиться.

Не поспішаю виявити й інші проблеми, а вони, звісно ж, є...

Мої співрозмовники сподіваються, що будуть почуті (а також прослухані) і просять створення справді незалежної комісії, яка б повернула надію на справедливість.

Від редакції

Очевидно, що гарний будинок і вигідний для закордонних гастролерів сценмайданчик — це занадто спокусливі «об’єкти» для тих, хто жадає поділяти і панувати. Але не творити. Також очевидно, що рано чи пізно кому-небудь — чи то з Мінкульту, чи то з кола оперних критиків, які ще самозбереглися (пане Станишевський, агов, де ж ви, де ваш праведний глас?) — доведеться запитати: а навіщо, власне, реставрували? Тільки для того, щоб певні діячі демонстрували свої надзвичайні адміністративні амбіції, а власне опера співала і танцювала «на задвірках»?

Як стало відомо «ДТ», проблемами Одеської опери дуже переймається сьогодні і керівництво Міністерства культури і туризму України. Є навіть забавні версії про неприховане бажання одного з радників міністра обійняти керівну посаду саме в цьому театрі... І це, до речі, теж не дивує. Дивує лише «методика», з якою посадові особи підходять до творчих людей. Тому ця тема на наших сторінках і не закрита. Ми готові почути думки щодо заданої проблеми як із боку адміністрації театру, так і Міністерства культури.