Обов’язки професійного репортера - Культура - dt.ua

Обов’язки професійного репортера

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Мудрість старших людей (…) полягає у відсутності в них бажання пояснювати дійсність та наявності вміння сприймати речі такими, як вони є, ні на що не нарікаючи і не заглиблюючись у безглузді запитання Наталка Сняданко...

Мудрість старших людей (…) полягає у відсутності в них бажання пояснювати дійсність та наявності вміння сприймати речі такими, як вони є, ні на що не нарікаючи і не заглиблюючись у безглузді запитання

Наталка Сняданко. «Дідова історія»

Здебільшого розхил між називанням і річчю, навіть попри помірну недовіру до накинутої фразеології, з часом лише зростає і подеколи заводить у безвихідь. Старші люди — ті знають, що є лише кілька важливих запитань і безліч історій. Усе, крім цих запитань та історій, буде вилучене й здискредитоване, а з рефлексій та спекуляцій стягують надто високе мито, аби такий промисел мав хоч якийсь сенс. Лишається запитувати і оповідати. «Старий засцяний пияцюра» Грабал, наприклад, знав, як, довіряючи цій засаді, робити літературу. Мудрість узагалі, а в тім числі і мудрість письма, очевидно, полягає в «селекції запитань», найточнішою відповіддю на кожне з яких буде історія, чи, інакше кажучи, принагідний перетин поодинокого буття і слідів інших буттів.

Від моменту виходу «Колекції пристрастей» (у псевдобестселеровій серії «Піраміди», яка деінде могла б потягнути на такий собі «subway fiction», літературу для читання в метро, ось тільки українські транспортні реалії не дуже-то сприяють розвиткові такого жанру) над Наталкою Сняданко невідчепно витала тінь авторки «Польових досліджень…» — настирливі пошуки феномену «анти-Забужко», які ще, мабуть, дочекаються свого психоаналітичного тлумачення, тут виразно залишили свій слід. Тепер треба визнати рацію Тараса Прохаська, який щойно в анотації до її найновішої книжки «Сезонний розпродаж блондинок» пише про «не знану раніше в українській літературі територію», яку відкрила авторка своїм першим романом і єдиною мешканкою якої досі лишається. (Ре)конкіста насправді виявилася робінзонадою: гадане «анти-письмо» «Колекції пристрастей» було кресленням мапи цілком окремого архіпелагу, звідки лише подеколи вирушають аґенти на досить туманно означені терени українського «феміністичного постмодерну». Здається, поява «Сезонного розпродажу блондинок» була потрібна, аби нарешті був пошанований цей суверенітет.

Мапа, яку креслить Сняданко, керована засадою ощадливої умовності, — так працюють досвідчені картографи, ніякої тобі зайвої рельєфності, «судоми й сурми», достатньо ізолінії й відповідного відтінку. Так було в романі, а тепер, у «Сезонному розпродажі…», це доведене до ще більшої прецизії. Шість дуже різних оповідань, нанизаних на меридіан пластичного, але стриманого письма.

Болісна врослість «я» у світ, ці ордалії «жіночого письма», здається, певним чином заважають баченню, заступаючи це в ґрунті речей метафізичне чуття (Ганна Арендт, скажімо, пише про істину як те, що в традиції метафізики представляється з допомогою саме візуальної метафори) дотиком, слухом, перистальтикою. Бачення вимагає оптичної відстані, а та — уміння погоджувати заанґажування і зречення; з часом воно засипає протяги і шурфи тіла, накопичується — це щось, ця сипка мудрість, цей несподівано родючий шлам, осад повсякчасного переживання недосяжності. Сама Сняданко в одному з інтерв’ю скинула на упорядників книжки заслугу чи провину в тому, що «Сезонний розпродаж…» починається оповіданням «Дідова історія». Здається, таке розміщення — просто геніальний хід: оповідання-інтро є дешифратором, такою собі машиною «Еніґма» для решти текстів — напозір зовсім відсторонене від них, воно таємно, ніби поза спинами героїв і самого оповідача, передає інтерпретаційну відмичку. Так, дідо, колишній остарбайтер, перекладає на онуку місію відвідати місця, що залишили в його житті посмак недосяжності й леткої обіцянки, даної, а далі забутої буттям: колишня господиня-німкеня — «добра вдова», — стайня, великий двір, церква, не важливо що — воно все є «мнемотекстом», письмом пам’яті, яке хоч і переписується, але тільки через тяжіння й коливання внутрішньої граматики, нічого більше. Дідо споряджає свою онуку такою мнемонічною мапою, що не кориться часовим зсувам реальності: «сідаєш на поїзд, їдеш до села Вулькав, чи як воно там у них називається, виходиш біля крайньої хати…». Так було в сорокових, так повинно бути й тепер. Якщо шукати метафору дистанції — то ось вона, у цьому відстороненні від болючої (ордалічної?) даності теперішнього; дідо віднаходить її як спосіб конфіґурувати власну історію, «постійно додаючи якісь нові деталі або змінюючи старі», а оповідачка Сняданко — як спосіб перебувати водночас в осередді і осторонь, а відтак — як можливість іронізувати. Текстове «я» у «Сезонному розпродажі…» зовсім не те, яке вважається типовим для так званої «жіночої прози», воно майже безтілесне; це свідок і оповідач, око й мова, вільні від компрометуючої й непотрібної емпірії тіла. Репортер, що засланий у найгарячіші точки гротескної екзистенційної війни, не має права на судомне звірення, на рефлекс замість рефлексії. «Full control» і посмішка в кутику вуст.

Адже репортер — такий собі мікродеміург доби тотальної поінформованості, який заступає своїм об’єктивом і диктофоном надмірну фактурність хреста й меча, що з ними вирушали у світ жителі цивілізованої Європи у нецивілізовані часи. Героїня Сняданко приїжджає до Варшави на семінар «Школи Феміністичної Медитації Трансцендентальної» саме як газетний репортер («Варшавські медитації»), відтак репортаж як метафора так чи інакше дистанційованого письма набуває дослівності. Містифікуючи власну тотожність, оповідачка у ролі (знов-таки, деметафоризованого) аґента, засланого у стан «аґресивного фемінізму», викриває містифікацію зовнішню: варшавський семінар (найгірші підозри підтвердилися) таки виявився прикриттям для порнобізнесу, торгівлі жінками чи й ще бозна-чого. Протилежне поле оповіді заповнене «фраґментами любовного дискурсу» — він з’являється чи не вперше у Сняданко, але підкреслено взятий у лапки (це уривки листів не кого іншого, як інструкторки семінару та її коханця), і в цьому нічим не відрізняється від так само залапкованих «інструктажів» із трансцендентальної медитації з феміністичним ухилом. Все постає у дозованій умовності, як еталони ваги, все виважується на лабораторних терезах. Навмисний схематизм тут видається чимось близьким до ініціаційного відруху — через надконцентрацію ідеології остаточно звільнити оповідь від ідеологічного обертону. І якщо раніше авторка відчувала потребу в жестах дистанціювання від феміністичних зразків («аби нікому не дати підстав звинуватити мене в спекулятивному фемінізмі», — каже вона), то тепер, після цього прилюдного зведення порахунків з ідеологією, можна просто оповідати, даючи початок історіям і слідкуючи за їхньою розгалуженою течією.

Втім, титульне оповідання («Сезонний розпродаж блондинок») може здатися певним зловживанням осягнутою таким чином свободою: «подружні стосунки» собак видаються більш «людськими», ніж власне людські, в яких жінку остаточно оречевлено, перетворено на товар із визначеною якістю й терміном використання. Трохи запізнілий танець на руїнах феміністичних кліше — так? Іронія як тріумф леткої самосвідомості оповіді тут згущується у важчу матерію ґротеску, але не смертоносного, поєднаного не так із каламутними водами абсурду, як із текучим карнавалом, грою у зміну ролей, лукаво-добродушною забавою, коли дозволяєш іншому ненадовго відчути себе переможцем.

Історії народжуються у довільному місці. Скажімо, таблиця на цвинтарному гробівці стає таким собі «гіперлінком», який відкриває віртуальний сюжет («Обов’язки професійного ангелолога»), — так працює свідомість, що завершила ідеологічну війну тріумфальною нічиєю, подолала демонів абстракції і тепер спроможна бачити розкішну дослівність уявлюваного. Лише кілька запитань і безліч історій — так, здається, ми окреслили «остаточну картотеку» поодинокого буття? До того ж упродовж мандрів у часі і просторі запитань стає щораз менше, а історій — дедалі більше; свідомість досвідченого мандрівця прочинена навстіж, як горішня кімната, але ця навстіжність — не даремне заковтування відстані, а затримування у собі лише найлеткіших, а водночас найміцніших структур. Так-так, оповідачка Сняданко — ще з часу «Колекції пристрастей» — майже весь час у мандрах (Німеччина, Варшава, Крим, та навіть прогулянка цвинтарем — уже мандрівка, як колись помітив класик), вона ніби воює з власними демонами, з упередженнями й приватною міфологією, вона вже достатньо вільна від них, аби розпочати нотатки, достатньо іронічна й самоіронічна, аби не вірити в неможливість у будь-яку довільну мить щось дописати і переписати. «Сезонний розпродаж блондинок» — здається, така собі льотна карта, пунктири маршрутів, проби сторін світу. Можна вирушати — нам же лишається чекати репортажу.

Наталка Сняданко. Сезонний розпродаж блондинок. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. — 160 с.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво