Обережно, двері відчиняються. Як 2007-й обновив сферу прекрасного

У традиційних підсумках «культурного року» цього разу залишимося без шановних «класиків», а тільки з молодими сучасниками наодинці. Ніхто не заперечує: у 2007-му, як і раніше, «доношували старе». Але й «обновки» деякі з’явилися. Про них і згадуємо з допомогою власних неймовірних інтелектуальних зусиль, а також завдяки розлогим коментарям друзів нашої газети: мистецтвознавців, критиків, журналістів... Усе це — «власні думки», що не претендують на істину в останній інстанції.

Які найпомітніші відкриття 2007-го в різних сферах прекрасного? Які конкретні імена подали надії? Що заважає цим іменам виблискувати в усій красі — і у 2008-му, і в роки подальші? Причому тема ця зовсім не для передноворічної «галочки» на сторінках «ДТ». Є певні плани докладно розповісти про декого з тих, хто засвітився-спалахнув, — вже в році прийдешньому.

Останній сеанс: тільки без «синтетики»!

Ірина ЗУБАВІНА, кінознавець. З-поміж найкращих фільмів усіх часів і народів, створених в Україні, називає «Землю» О.Довженка, «Вавилон ХХ» І.Миколайчука, «Довгі проводи» К.Муратової; серед улюблених вітчизняних акторів — І.Миколайчук, Б.Брондуков, А.Сердюк, Б.Ступка; під час останньої «Молодості» від імені «ДТ» оцінювала найкращі молодіжні кінодосягнення нашої країни.

Часом і справді «контекст» контрастніший на відстані. Якщо не киснути в столиці, а на день-другий, скажімо, гайнути до Севастополя — у місцевий драмтеатр, так і там можна виявити чимало цікавих відкриттів. Трупи, виявляється, можуть бути живими не тільки в центрі, а й на островах. Зокрема, трупа цього театру (худкерівник Володимир Магар) видалася мені збитою й цільною. У списку передбачено різні відтінки амплуа (хоч зараз «Горе з розуму» став). У їхній літній прем’єрі — українському хіті «За двома зайцями» (режисер Віктор Шулаков) — задіяно весь колектив. І треба бачити, як ці артисти вишколені: навіть на другому (додатковому) плані багатонаселеного, гамірного, яскравого спектаклю севастопольські виконавці — власне, моє «відкриття» — аж ніяк не губляться, а подають образи рельєфно і з запалом.

Якщо ж знову повернутися до нашої тотально «академічної» столиці, то нове відкриття буде таке… Найкращим українським театральним режисером (із покоління наших зміцнілих) нині слід вважати виключно Дмитра Богомазова. Постановника, який не «замилився» на дешевих телесаморобках (як дехто), а в’їдається в тексти й без переносного значення живе своїми театральними ідеями та іншими химерними цінностями. І нема чого його на висілки відправляти (на Троєщину), самі туди їдьте — і окультурюйте спальний район. А таким послідовним постановникам — у центрі столиці місце (тільки не на п’яти квадратних метрах сценплощі в районі Перемоги). Вдруге поспіль поставити сучасну українську п’єсу (цього разу «Останній герой» Олександра Марданя на сцені Театру драми і комедії) — й знову не оконфузитися… А навіть навпаки: вивернути цю історію навиворіт; перетворити її на пронизливий трагіфарс; дати цим сюжетом дзвінкого ляпаса нашій інтелігенції, яка вічно ниє; розворушити непоганих акторів; подати історію будинку, що руйнується, як модель зникнення цілого прошарку… Для цього, хлопці, справді талант потрібен, а не ваші байки в жовтій пресі. У цьому ж спектаклі прекрасно розкрився мало до того відомий артист Олександр Кобзар. Він грає не стільки заданий образ, скільки різноманітні метаморфози одного образу… Його фінальна сцена (знесення будинку, зникнення, німб над головою) — до мурашок по шкірі. Тут-таки й нове відкриття Лесі Самаєвої: з хорошим потенціалом акторка.

Як на мене, слід вважати якщо й не великим відкриттям, то бодай хорошими заявками на майбутнє роботи молодих франківців у дуже важкому (енергетично й фізично) спектаклі Лінаса Зайкаускаса «Кавказьке крейдяне коло» за Брехтом. Дмитро Рибалевський і Анастасія Добриніна працюють з якоюсь жертовною самовіддачею, мов на останньому диханні… Сам матеріал справді нині важкопідйомний, а режисерська аплікація, мабуть, не для новачків, а для досвідчених артистів із серйозним творчим і життєвим досвідом. Але актори витримують, не ламаються, молодці.

У столичній Російській драмі чудово відкрився молодий артист Віталій Іванченко (у спектаклі Кирила Кашликова «Солдатики»), про це на сторінках «ДТ» був окремий матеріал. Актор — талановитий учень Давида Бабаєва, дуже хочеться, аби обдарований хлопець не загубився в густонаселеній трупі. Як це часто буває.