НОВИЙ ОДЯГ СТАРОЇ ОДЕСИ - Культура - dt.ua

НОВИЙ ОДЯГ СТАРОЇ ОДЕСИ

26 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №16, 26 квітня-11 травня

Добре інколи переконатися, що Київ — це ще не вся Україна. Подекуди навіть доводиться переконуватися в тому, що з погляду видатних музичних подій Україна — це зовсім не Київ...

Добре інколи переконатися, що Київ — це ще не вся Україна. Подекуди навіть доводиться переконуватися в тому, що з погляду видатних музичних подій Україна — це зовсім не Київ. І тоді можна потішитися, що крім столиці — вотчини Спілки композиторів, — є ще Одеса, яка силами тендітної Кармелли Цепколенко та її невеличкої, але енергійної команди залишила за собою статус вільного міста в сфері музики. Його не підтримує близькість західного кордону й не вмираюча пам’ять про «іншу імперію», які підживлюють Львів із його «Контрастами». Тут є відчуття величезного простору, відкритого для нескінченного творчого експерименту. Напевно, це тому, що поруч море. Минулими вихідними асоціація «Нова музика» провела восьмий міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики». Цей фестиваль не треба рекламувати й навіть просто представляти — його знають. Можливо, це єдине, що знають нині про «Одесу культурну» не лише за межами нашої батьківщини, а й у Києві. Є ще гуморина, яка експлуатує протертий до дір імідж «столиці гумору» й навіть «літературної столиці», який давно померк і перетворився на розмінну монету. А асоціація «Нова музика» цілком може запропонувати рідному місту відмінно зшитий новісінький костюм столиці музичного авангарду.

Втім, усе це робиться як у нас заведено — тобто не завдяки, а всупереч. Те, що підтримка стає дедалі меншою — хоча повинно б бути навпаки, оскільки авторитет фестивалю зростає — позначається на програмах: цього року й списки учасників значно коротші, і, відповідно, програма виглядає одноманітнішою. Якщо зовсім нещодавно фестиваль виглядав панорамою, то цього разу він створює враження досить глибокого вибіркового зондування. Це природно — кожний колектив, який виконує по п’ять-шість творів, дає досить повне уявлення про свій сегмент простору нової музики. Отже, навіть програш у широті охоплення фестиваль перетворив на користь — дав змогу заглянути в глибину явищ. Що, на мій погляд, не менш цікаво. Адже головне, за чим приїжджають на цей фестиваль нефахівці (може, фахівці теж — але вони не зізнаються) — за своєю власною відповіддю на питання про сутність нової музики. Про напрями музичного експерименту. Взагалі для вирішення або поглиблення сумнівів «про нове». І тут особливо цікаво не те, що саме робиться (це робиться вже досить давно), а як і в який контекст це поставлено сьогодні.

Деякі експериментальні моменти, представлені на «Двох днях і двох ночах», тримаються і модифікуються в європейській музиці вже не менше п’ятдесяти років — препарування інструмента, використання в композиції «натуральних» звуків, магнітофонного запису, елементів перформансу. Серед «привізних» перформансів у глядачів лідирував Kabinetttheater, який показав Ursonate В.Міттерера і «Дивних старих жінок» О.Нойвірт (за поезією Д.Хармса). Останній твір викликав бурхливе захоплення публіки — а як інакше може бути з Хармсом, тим паче в Одесі? Та перше здалося цікавішим музично й сценічно з погляду «позаконтексного» глядача, який чує звуки чужої мови (незрозумілої до певного моменту), і добре зроблену композицію для підготовленого рояля.

А ось ще один зразок «фортепіанного перформансу» — Оттів Мопс А.Фігга (за поезією Ернста Яндля) не створив такого яскравого враження. Чи то заважало незнання поезії Яндля, чи то знання інших подібних перформансів, чи то деяка одноманітна наївність постановки. Втім, глядач, побачивши піаністку, яка кидається туфлями, ходить навколо рояля і б’є його то по деці, то по струнах, то п’ятою по клавіатурі, прийшов в екстаз. Що й було потрібно, власне, — а для чого ще виконавець виходить на сцену?

На жаль, не приїхав на фестиваль вітчизняний любитель подібних спектаклів С.Зажитько, тому ми не отримали можливості порівняти наші досягнення в цій галузі з загальними.

Твори, які розгортали свій пошук в галузі власне музичних засобів виразності, демонстрували головним чином утечу від класичного канону «звукової краси» й формування нового канону. Він полягає головним чином в наборі дисонансів і чистих консонансів, які позбавляють слухача якогось звичного «центру тяжіння», властивого тональній музиці — така ось комбінація дуже недавнього й дуже старого канонів. Фестиваль продемонстрував схильність сучасників до «втікання від часу» у статичних композиціях, де пригнічення відчуття руху й спроба переходу в «просторовий» вимір досягається виключно музичними засобами — експериментами з ладами, мелодикою, ритмом. Особливих слів заслуговують несподівані як для привченого до «класики» слухача набори інструментів. Було представлено чимало музики для мідних духових інструментів — труби, валторни (хоча на цьому фестивалі фаворитом здавався все-таки кларнет) — і баяна, які рідко бувають солістами у традиційній академічній музиці. Як показує одеський досвід нової музики, деяка зарозумілість «академістів» стосовно цих інструментів несправедлива. Абсолютно заслуженим успіхом користувалися на цьому фестивалі трубач Райнхольд Фрідріх, валторніст Олів’є Дарбелляй. А композиції для перкусії для «Двох днів і двох ночей» стали вже традицією, із честю продовженою і на восьмому фестивалі.

Досить великою популярністю на «Двох днях і двох ночах» користувалися також композиції з використанням магнітофонного запису. Фестиваль відкрився з твору для саксофонного квартету та магнітофонної плівки у виконанні Стокгольмського саксофонного квартету. Дуже оригінальна композиція налаштовувала на досягнення безособової техніки (яка насамперед відтворює) і її вплив на досить консервативно гармонійну галузь музики (унікального моменту особистої творчості), а також пошук самих можливостей нової гармонії такого різного світу. Кращим зразком подібної гармонії, на мій погляд, став Клавірштюк VII Ернста Гельмута Фламмера у виконанні Вернера Баро. Ця композиція не являє собою чогось принципово нового, суперекспериментального, шокуючого тощо, що ми охоче вкладаємо в поняття «нового». Це дуже добре вибудуваний, вивірений і виконаний твір, який показує, що «новому» зовсім не обов’язково приносити в жертву такі «старі» цінності, як професіоналізм — і виконавчий, і композиторський.

Втім, те саме можна сказати про чимало творів, представлених на «Двох днях і двох ночах». У цій музиці багато й зовсім експериментального, незвичного (хоч і давно розроблюваного), і в той самий час обгрунтованого. Можна зробити висновок, що «експеримент заради експерименту» поволі чимось витісняється. У новій музиці за версією «Двох днів і двох ночей» багато синтетичності, штучності, медитативності (або іронії), у гіршому випадку — пихатої і тому кумедної потуги на філософічність. Експеримент і пошук, безумовно, тривають — в галузі мелодики, ладу, жанру, інструментування, зрощення з натуральними звуками. Інколи — до безвиході, вираженої одноманітністю. Подекуди виникає відчуття встановлення якоїсь негласної чи то «посередності», чи то «норми». Сучасна музика поступово починає вдягатися в плоть і поставати перед слухачем як щось «стале», яке володіє набором цілком певних якостей. Той, хто подумав, що це означає «кінець нового», може відпочити — це означає максимум кінець одного експерименту, отже, готовність до нового витка.

Судячи з восьмого фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики», цей виток цілком можуть подужати українські композитори. Здавалося ще недавно — ми у великому відриві, ми відстали (улюблений рефрен), ми мало можемо, оскільки мало знаємо. Нас не зрозуміють, тому що, знову-таки, мало знають. Що ж, не посперечаєшся — знаємо ми не так уже багато. Нас не перегодували сучасною музикою. Так чи інакше, але чомусь не здається випадковим те, що найцікавіші музичні події України відбуваються не в нашій славнозвісній столиці, а «на периферії» — в Одесі та Львові. Кращий київський фестиваль — Київ Музик Фест, який подавав такі надії столичним жителям, незабаром був осідланий Спілкою композиторів з усіма сумними для фестивалю наслідками. Неприємно про це казати, але нова українська музика залишається закритою не лише від світу, а й від власного слухача.

Тому в перших рядках огляду української музики, яка пролунала на «Двох днях і двох ночах», хочу зазначити мудру політику фестивалю, відповідно до якої в репертуарі багатьох «імпортних» колективів були представлені серед інших твори українських композиторів-сучасників. Тим самим ми отримали можливість почути цю музику в гарному виконанні (чого теж нелегко домогтися від багатьох вітчизняних колективів), проте й світ через колективи, які гастролюють, отримають уявлення про українську музику.

А нам, як з’ясувалося, є що представити. Причому в найрізноманітніших жанрах і стилях. Композиція Алли Загайкевич «Тікати», виконана С.Охримчуком (електроскрипка) і самим автором (комп’ютер), показала, що в Україні ведеться експеримент в галузі електронної музики, і ведеться цілком професійно. Ця аудіо-візуальна інсталяція була не дуже цікавою з погляду «відео», але повністю компенсувала аматорство зорового ряду професіональними якостями аудіоряду.

У галузі перформансу виступив В.Буланов, який представив на суд публіки прем’єру «Реверсій» для чотирьох трубачів, які танцюють. Упор був зроблений більшою мірою на музичний, ніж на сценічний компонент, проте твір цілком відбувся як дійство.

Щоправда, й найбільша невдача фестивалю сталася також в галузі дійства й у сфері української музики. Якщо свого часу Ф.Пуленку й Ж.Кокто вдалося перетворити жіночу істерику на твір мистецтва, то Л.Самодаєвій і А.Палашек-Сторожук це рішуче не вдалося. Причому якщо ще з музичної точки зору монооперу «Танок із тінню» можна вважати прийнятною (хоч і вторинною), то вибір літературного тексту та режисура збентежує. Пихата і банальна метафорика, псевдофілософствування засобами вокалу викликали сміх, а не співчуття. Втім, статус «нового» та «експериментального» припускає нерівність програм, наявність у ній як надзвичайних злетів, так і відвертих невдач. Напевно, якби було інакше, фестиваль здався б сумнішим.

Дуже гарне враження створили власне музичні твори українських композиторів. Зазначу насамперед Дуель-Дует 7 господині фестивалю Кармелли Цепколенко, «EcHorn» Юлії Гомельської для валторни та еха, «Цвітіння» Вікторії Польової для сопрано кларнета й баяна. На особливо теплі слова заслуговує учениця К.Цепколенко Світлана Азарова — не як «заохочувальна премія наймолодшому учаснику», а як вдячність слухача за прекрасну музику, райдужні надії на майбутнє. Дві її композиції, виконані на фестивалі різними колективами, синтетичні, парадоксальні й у той самий час надто стрункі композиційно, тобто композитору вдалося намацати тонку межу між експериментом і професіоналізмом, використати напрацювання попередників і при тому не впасти в епігонство.

Отже, у плані музичного зростання перспективи в українському мистецтві цілком хороші. Тобто до цього готові композитори. Щодо виконавців — розмова особлива. Як показав фестиваль (і не тільки він), серед вітчизняних виконавців немає єдиної думки в питанні нової музики. Вони б і готові її виконувати. Але як? Школа нової музики у виконавчій галузі поки що не сформована. Можуть, ще й тому особливо експериментальні твори наші композитори виконують або самі, або довіряють «перевіреним людям». У «неперевірених» така музика виходить досить тьмяною і тужливою. Або, навпаки, такою, що ріже слух (особливо у вокалі та струнних).

Є ще одна складова процесу, про готовність якої говорити не хочеться, але доводиться, — це зал і публіка. Не секрет, що не кожний зал може витримати експериментальне мистецтво. Та як показує практика, не кожне мистецтво може витримати публіку. Ці дві проблеми здалися спаяними воєдино на фестивалі «Два дні й дві ночі». Приміщення нічного клубу, обране свого часу для проведення фестивалю (нічого кращого не було), здалося дуже вдалим. Нова музика — на відміну від академічної, що претендує на елітарність, на «інтелігентного» слухача, — позиціонувала себе як демократичну, відкриту, у певному сенсі «клубну». Та демократія — як це добре відомо в нас — має свої витрати. Так само як і статус «нічного клубу». У фойє й у залі, крім любителів нової музики, які прийшли саме на фестиваль, можна було бачити публіку двох категорій — місцеву «золоту молодь» і місцевий «середній бізнес-клас». Обидві категорії переконані в тому, що це «їх клуб». Модель поведінки, відповідно, максимально розкута. Ну хто сказав, що в клубі треба виключати мобілки? Або що хрумтіти чіпсами під час виконання музики негарно? Або що не можна вийти на «танцпол» (сцена фестивалю) і запропонувати в перерві пограти в ігри? Втім, слід зазначити, що попри явно низьку слухацьку культуру (можливо, частково виправдану самими стінами), «золота молодь» здебільшого з задоволенням слухала окремі номери й явно щиро реагувала на те, що відбувається. Напевно, випробування подібною публікою — це одне з основних випробувань фестивалю. Так, від демократичності до хамства один крок (і наша публіка цей крок робить із легкістю), але це ще не привід відмовлятися від демократичності. Нове й демократичне йдуть пліч-о-пліч — чи не правда, символічно...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво