Новий керманич Спілки письменників Віктор Баранов: як розрізняти українця, малороса і хохла? - Культура - dt.ua

Новий керманич Спілки письменників Віктор Баранов: як розрізняти українця, малороса і хохла?

25 листопада, 2011, 13:32 Роздрукувати Випуск №43, 25 листопада-2 грудня

Безкровна боротьба за місце голови Національної спілки письменників — закінчилася.

© Ольга Камєнева, gazeta.ua

Безкровна боротьба за місце голови Національної спілки письменників — закінчилася. Сьогодні цю посаду (після Володимира Яворівського) обіймає Віктор Федорович Баранов, про якого, можливо, не всі детально знають… Отже, Баранов — письменник, поет, перекладач. У лавах Спілки письменників — з
1983-го; у 2006—2011 — голова Київської письмен­ницької організації, секретар НСПУ. Головний редактор літе­ратурного журналу «Київ»; президент товариства «Україна—Румунія». Лауреат мистецької премії «Київ» у галузі художньої літератури ім.Є.Плужника, премій ім. О.Гірника, а також «Тріумф» та «Сад божественних пісень» ім. Г.Сковороди, літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського.

В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA пан Баранов розповів як планує розбудовувати спілчанське життя, а також уточнив свої давні тлумачення різниці між хохлом і українцем.

— Вікторе Федоровичу, отже ви сьогодні — голова Націо­нальної спілки письменників України. Цікаво, а хто ваші прихильники — серед спілчан?

— Мої прихильники — це люди, які домоглися неможливого. Попередник намагався за всяку ціну лишитися «за кермом». Загалом, на проведення двох турів з’їзду було витрачено близько одного мільйона гривень! Правда, ці кошти не є бюджетними: вони — заощадження спілки від продажу частини Будинку творчості в Одесі. Тож стратегічний резерв, який донедавна становив 2,5 млн. грн., зреш­тою «схуднув» на один мі­льйон.

До речі, керівництво столичного Будинку художників для проведення з’їзду зголосилося надати нам своє приміщення, причому безоплатно!

Зібралися ж письменники… в Пущі-Озерній під Києвом, а не в столиці.

Пишаюся тим, що моя команда здобула перемогу. І водночас ті­шуся, адже, як з’ясувалося, побо­роти великі гроші таки можливо.

На з’їзді обрано новий секре­таріат спілки: 21 листопада прове­ли перше засідання. У складі сек­ретаріату працюють Михайло Сла­бошпицький, Любов Голота, Ми­хайло Шевченко, Гри­горій Гу­сейнов, Володимир Шов­кошит­ний, Дмитро Іванов, Михайло Каменюк...

— …А Володимир Яворівський?

— Він лишається членом правління спілки.

— Тепер про найближчі плани вашої «команди»?

— Плануємо створити літературну агенцію, яка інформуватиме про здобутки українських ви­­давництв, фестивалів, презента­цій, літературні новини, надавати­ме змогу придбати ту чи іншу книжку (інтернет-книгарня має стати підрозділом агенції). На жаль, сьогодні централізована мережа книгорозповсюдження зруйнована.

Окрім того, задекларували створення потужного веб-пор­талу НСПУ, де всі охочі зможуть читати і тексти сучасних авторів, і твори класиків, дізнаватися про всі спілчанські заходи не тільки в Києві, а насамперед в обласних організаціях.

Оновлена спілка намагатиметься привернути увагу молоді, позаяк нині так званий «середній вік» спілчанина — мало не 70 років.

Молоді автори навчилися реалізовувати себе, оминаючи спілку. Цьому є пояснення: попереднє керівництво не приділяло їм належної уваги. Скажу більше: впро­довж останніх десятьох років не відбулося жодного засідання президії, ради спілки, присвяченого, власне, питанням творчості.

Ми відновили посаду секретаря по роботі з творчою молоддю, її обіймає Сергій Пантюк. І ще цього року, в грудні, сподіваємося реалізувати кілька молодіжних проектів.

— Структура спілки з вашим приходом зазнає політичних змін?

— Поки що cтатут обмежує такий напрям... Проте 19 листопада на з’їзді ми обрали раду старійшин; вона консультуватиме, скеровуватиме, критикуватиме діяльність керівництва спілки. У складі ради — Іван Дзюба, Ана­толій Дімаров, Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Василь Боро­вий, Роман Лубківський, Алла Пота­по­ва, Юрій Мушкетик, інші авторитетні майстри.

Письменник і драматург Анатолій Крим стверджує, що в Україні про літературний процес годі й говорити: його немає…

— Книжковий ярмарок «Мед­він», Форум видавців у Львові засвідчують протилежне. Як спілчанин зі стажем, вважаю, що теперішній літературний процес багатогранний як ніколи.

— Цитую ваші слова: «У нас немає національної еліти — того суспільного прошарку, який сконсолідував би націю на загальнозрозумілих принципах спільної відповідальності за долю держави». А хіба письменники не ототожнюють себе з елітою? Статус спілки «Національна» вже нічого не важить?

— Так, це мої слова. Та коли в суспільстві «елітою» називають політиків, які не мають жодних національних сентиментів і навіть не збираються обмірковувати питання, пов’язані з національними пріоритетами, національно-державотворчою ідеєю, то про яку еліту йдеться?

Вдавані «ватажки» вдаваної «еліти» виштовхнули письменників на узбіччя життя. Фактич­но усунули із площини координат суспільного буття. У результаті наявна «еліта» — несправжня, а справжня — безпорадна. До того ж не кожен із 1800 членів спілки має право відрекомендовуватися як представник еліти, адже спілка строката.

Поняття «еліта», гадаю, найдоречніше у світі флори… Наші попередники полюбляли слово «аристократія».

— Твори яких молодих авторів ви сьогодні читаєте і відзначаєте?

— Подобається творчість Павла Щириці, Анни Малігон, Дмитра Чистяка, Івана Рябчія, Олесі Мамчич…

У журналі «Київ» готуються до друку дивовижні вірші однієї київської школярки (її прізвище нехай буде інтригою для читачів часопису). Цікаво, що дівчинка виховується в російськомовній родині, але вмовила батьків купити їй бандуру й записати до школи бандуристів, а пише — вик­лючно українською.

— Цих авторів знають, схоже, лише спілчани?

— Колись і Павло Загребель­ний був невідомий загалові. Чи­ма­ло журналістів, які висвітлюють роботу нашої спілки, відверто визнають: «Ми не знаємо, хто такий Баранов!». Це — їхня проб­лема. Настали часи, коли ніхто нікого не читає. То хіба це прови­на самих письменників? Прове­діть опитування молоді на Хре­ща­ти­ку: який твір, скажімо, Во­лоди­мира Яворівсь­кого читали? Га­даю, відповіді будуть промовистими.

На жаль, в Україні практично немає інституту літературної критики. Тих, хто відстежував би літпроцес і пояснював читачам, на які імена варто орієнтуватися, а які — як взірці «самопіару» оминати.

— Обійнявши посаду голови спілки ви зазначили, що своє головне завдання вбачаєте в тому, аби «кожен письменник видавався і читався». Але не пояснили — видавався яким коштом?

— Я говорив про письменників, які є членами спілки. НСПУ — власник видавництва «Ук­раїнський письменник». Утім, мало не всю його триповерхову будівлю наразі здано в оренду підставній фірмі й за сміхотворно низьку ціну.

Якщо спрямувати потенційні прозорі прибутки від оренди на книговидання, все налагодиться. 7—12 книжок на рік — продуктивність теперішнього «Українського письменника».

Воліючи відновити потенціал книговидання, ми найближчим часом створимо редакційно-видавничу раду. Вона відбиратиме гідні уваги твори; підтримуватиме ту літературу, яка має суспільний резонанс.

Окрім того, секретаріат ухвалив рішення провести аудит. У спілці була й залишається така структура як дирекція управління майном, а в штаті — секретар з економічних питань. Питання, пов’язані з майном спілки, патронує заступник голови НСПУ Володимир Шовкошитний.

Випереджаючи ваше запитання стосовно КРУ, роз’яснюю: КРУ — структура, яка перевіряє, на що і як юридична особа витратила бюджетні кошти. Щоро­ку ми отримуємо 2,5 млн. грн. із держбюджету; ці кошти надходять і списуються з казначейського рахунку спілки. Таким чином, будь-яка перевірка з боку КРУ приречена на успіх, позаяк казначейство наглядає за кожною бюджетною копійкою.

Так, спілка заробляє, здаючи в оренду нерухоме майно (зокрема в Києві, АР Крим, Львівській, Харківській областях). Ось тільки схеми отримання коштів надто непрозорі…

— Свого часу в одному зі своїх відомих творів ви доволі чітко окреслили різницю між «хох­лом» і «українцем». Спро­ек­туйте, будь ласка, тлумачення цих понять на сьогодення?

— Нині слід розрізняти українця, малороса і хохла.

Українець — той, у чиєму паспорті зазначено: «українець»; він без фанатизму сповідує україноцентризм.

Малорос — той, хто, соромлячись зазначеного в паспорті маркування «українець», за першої-ліпшої нагоди переходить на російську мову й обманює (приховуючи, що є уродженцем села, заявляє, що народився бодай у невеличкому, але все-таки містечку).

Хохол же — викінчений перекинчик: йому й на думку не спадає приховувати свою готовність догоджати…

— На ваш погляд, у добу Інтер­нету й електронних носіїв інформації нинішня структура спілки письменників доречна?

— А якщо створимо інтернет-ресурс і актуалізуватимемо роботу українських літераторів у Всесвітній мережі?

Так, на з’їзді я привернув увагу до того, що «найсвіжіша» інформація сайта НСПУ датована березнем… 2008 року! Впро­довж останніх п’яти років як голова Київської письменницької організації неодноразово звертався до керівництва НСПУ з проханням надати столичному осередкові літераторів інтернет-лінію, мовляв, Київське відділення дбатиме про інтернет-імідж спілки. Ніхто мене не почув!

На прес-конференції «Спілка після з’їзду» ваш покірний слуга як новообраний керманич виголосив таке: «Ми вибороли шанс, а не владу!».

Йдеться про шанс засвідчити, що і в нинішніх умовах спілка спроможна бути ефективною.

Оцінюватимете результати нашої роботи через рік…

— А що відрізняє спілку часів Незалежності від спілки зразка, наприклад, 1986-го?

— У 1980-ті спілка потерпала через брак свободи (свободу витлумачую передусім як свободу творити, а не свободу лаяти). Нині молодим літераторам ніхто не диктує, як належить писати і які теми обстоювати. Проте більшість із них чомусь зрозуміла свободу як незалежність від усього: певна група, вийшовши зі складу спілки, навіть створила Асоціацію українських письменників (Її було започатковано в березні 1997 року на установчих зборах АУП (118 учасників). До складу АУП увійшли Ю.Анд­рухович, Н.Білоцерківець, Ю.Вин­ничук, В.Герасим’юк, С.Жадан, О.Забужко, О.Ірванець, І.Малко­вич, Ю.Покальчук, Л.Таран та інші. — Л.Б.). Нині я тішуся з того, що спілка письменників — добровільна організація.

Не можу не відзначити того факту, що й за радянських часів спілка була осередком національного духу. Такою вона залишається й нині.

— Вас як новообраного голову публічно привітав президент Віктор Янукович. Це значить, що?..

— Так, на сайті секретаріату президента я прочитав привітання Віктора Федоровича. На тлі всіх тих закидів, які лунали напередодні другого туру з’їзду, мовляв, Баранов — провладний кандидат, я сприймаю таку увагу президента як крок державної влади назустріч письменникам.

Сподіваюся, держава підтримає і книговидавничу діяльність спілки, і решту наших задумів.

— Часу на літературну творчість лишається дедалі менше?

— На жаль. Окрім вищезгаданих обов’язків, я залишив за собою ще й посаду головного редактора журналу «Київ», у якому працюю загалом 25 років.

Письменник, на мій погляд, — це стан душі, а не професія чи покликання.

Нині пишу одночасно два романи. Вважаю, існує одна-єдина тема в літературі — людина і її душа. Літературні критики оперують поняттями «тема», «ідея» твору. Я ж заперечую такий підхід. У центрі моїх романів — сучасність. Не полюбляю писати на історичні теми (відхід в історію — це втеча від теперішніх проблем). У своїх останніх романах — «Притула», «Смерть по-біло­му», «Не вір, не бійся, не проси», «Заплава» — змалював сьогодення.

Мене вражає масштаб збайдужіння найширших людських мас до власної долі, тієї гуманітарної сфери, в якій вони перебувають, довколишніх умов життя. Люди звикають до безперервного приниження, не намагаються чинити йому бодай якийсь опір. Не збагну, чому не здіймається дієва конструктивна хвиля ненависті до такого тривалого приниження?

— Ви гадаєте, ненависть у змозі створити щось плідне?

— Теза про красу, яка врятує світ, не спрацювала. І за теперішніх умов, певен, не спрацює. Набагато дієвішим, динамічнішим матеріалом (у сенсі духов­ної енергії) вважаю саме ненависть. Вона (щоправда, переведена в конструктивне русло) мусить здетонувати наше суспільст­во і в такий спосіб привести до якогось конкретного результату.

В іншому разі ми плистимемо, як тріска за течією…

Я прибічник тези: «Письмен­ник — це сейсмограф суспільст­ва». Його обов’язок — застерегти суспільство про можливі загрози. Скасувати функцію письменника як суспільного оберегу поки що не спромоглася жодна політична сила.

На моє переконання, література, попри все, таки залишиться тією незбагненною духовною субстанцією, яка не дасть людській душі зачерствіти, зачучверіти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво