НОВІ ЧАСИ В КАННАХ — ЗАПИСКИ ОЧЕВИДЦЯ - Культура - dt.ua

НОВІ ЧАСИ В КАННАХ — ЗАПИСКИ ОЧЕВИДЦЯ

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Двадцять п’ятого травня журі п’ятдесят шостого каннського, найпрестижнішого кінофестивалю, оголосило свої нагороди, викликавши, як завжди, бурю обурення...

Голова журі Патріс Шеро
Голова журі Патріс Шеро

Двадцять п’ятого травня журі п’ятдесят шостого каннського, найпрестижнішого кінофестивалю, оголосило свої нагороди, викликавши, як завжди, бурю обурення. Не можу не приєднатися до натовпу обурених, хоча за тринадцять років мого перебування в Каннах я звик до всього. Екран Лазурного берега вже давно аж ніяк не творче змагання, а боротьба прокатників. Уже сам відбір фільмів багато в чому залежить від тиску французьких дистриб’юторів, що і просувають насамперед ті картини, права на які у світовому прокаті належать саме їм. У конкурсі і паралельних програмах практично не було фільмів, що не мали французьких дистриб’юторів.

А рішення журі завжди суб’єктивне. І здебільшого залежить від смакових поглядів голови та його колег. У першому ж інтерв’ю після оголошення Патріса Шеро президентом журі він сказав, що дуже здивований таким рішенням, тому що ніколи французька кінематографічна тусовка його не любила. Прийшовши в кіно з театру, він двічі брав участь у каннському конкурсі («Королева Марго» і «Ті, хто любить мене, сідайте на поїзд») і був відзначений лише призом журі, очолюваним Клінтом Іствудом, за «Королеву Марго», і це його дуже образило. Що ж, нинішнього року і «Містична ріка» Клінта Іствуда взагалі не була помічена. Правда, цілком заслужено. Незаслужено, з моєї точки зору, вона потрапила на конкурс.

Отут, до речі, хотілося б зняти з журі обвинувачення в політичній ангажованості, що дружно з’явилися в київських газетах у тиражованих передруках російських сайтів. Загравання з американцями зовсім не характерне для останнього кінофестивалю. Швидше демонстративне неприйняття — від скасування англійських субтитрів в останній день показу, коли повторювалися всі конкурсні фільми, відсутності англійського перекладу на церемоніях відкриття і закриття до демонстративних відповідей по-французьки працівників фестивалю на питання, що звучали англійською. А взагалі, Францію цими днями більше хвилювали питання пенсійної реформи, що позначилося на роботі транспорту через численні страйки.

Друге, абсурдно-слиняве, обвинувачення на адресу Шеро: мовляв, «Золота пальмова гілка» була віддана за братерською солідарністю в плані сексуальної орієнтації. У цьому плані в журі був широкий вибір, на відміну від гарних фільмів, представлених на конкурсі.

Отже, «Золота пальмова гілка» дісталася американській картині «Слон» («Elephant») Гаса ван Санта (саме так вимовляє свої ім’я і прізвище режисер). П’ятдесятирічний ван Сант давно став культовою фігурою. Обласканий Берліном (як і Шеро), у Каннах дотепер був майже непомічений. Лише одного разу на Круазетт, 1995 року, поза конкурсом показали його фільм «Померти за». Що ж, настав час повернути борги (це також традиція Канн). Тим більше що на французькому ринку картину просуває впливовіша компанія МК-2 (Марін Кармітц). Так що сенсаційним такий вердикт назвати не можна. А ось те, що ван Сант одержав ще і приз за режисуру — це вже сенсація. За моєї пам’яті в Каннах це траплялося лише раз, у 1991 році, коли тріумфаторами стали брати Коени за «Бартон Фінк».

Сюжет «Слона» переказувати в цих нотатках немає сенсу — київські журналісти, які не бачили фільму, переказали його слово в слово на сторінках усіх газет від «Киевских ведомостей» до «Вечірнього Києва». До речі, додати нічого, все правильно, історія укладається в кілька слів. Але треба віддати належне автору (а Гас ван Сант і автор сценарію, і діалогів, і сам здійснив монтаж), йому вдалося створити характери численних персонажів американської середньої школи, учнів та вчителів. Проте іноді тягучі монотонні кадри, медитативні проходжування героїв виглядають самоцільним прийомом, що неодноразово використовувався режисером від раннього його «Мого власного штату Айдахо» до попереднього «Джеррі», де новаторські прийоми перетворилися на кліше.

Другу за значенням нагороду — «Гран-прі» присудили турецькому фільму «Далекий» («Uzak») Нурі Більге Джейлана. Каюсь, не встиг його подивитися. Планував це зробити в останній день, при традиційному повторі, але відсутність англійських титрів зруйнувала мої плани. У різноманітних рейтингах критиків турецький фільм міцно тримався на другому місці. Так що гран-прі несподіваним не назвеш. Крім того, географічна мода явно звернула свій погляд на Туреччину. Китай, Тайвань, Австралія, Іран уже стали звичною екзотикою. Свіжий вітер, схоже, подув із Туреччини. Канни підхопили режисера, який голосно заявив про себе кілька років тому в Берліні, де його другий фільм «Травневі хмари» зібрав багатий урожай нагород. А перша його картина, «Касаба» — не без гордості зазначимо — була відібрана в конкурс «Молодості-97». Нурі Більге Джейлан був на кінофестивалі в Києві, але, на жаль, сам фільм на «Молодість» так і не долетів.

Приз за найкраще виконання чоловічої ролі поділили актори «Далекого» («Uzak») — Музаффер Оздемір і Мехмет Емін Топрак. От лише один з них посмертно. Дізнавшись, що фільм відібраний у конкурс Канн, знімальна група добряче відзначила цю подію. Після чого один з акторів трагічно загинув в автокатастрофі.

Приз за сценарій одержав канадський режисер Деніз Аркан за фільм «Навала варварів». Блискуча картина, на мій погляд, могла б одержати і вищу нагороду. Блискуче повідана історія про поповнення п’ятдесятирічних інтелектуалів-гедоністів, що є продовженням його ж фільму 86-го року «Кінець американської імперії», із тими самими героями й акторами. Варварами є їхні діти, які не читали Сартра і Кафку, Пруста і Чехова...Вони по-різному адаптувалися до життя. Син головного героя міцно влаштувався в бізнесі, його матеріальне становище дає змогу зробити прощальний атракціон умираючому від раку батьку. Дочка подруги батька ховається від реальності в наркотиках. За цю другопланову роль несподівано для всіх нагороду одержала Марі-Жозе Кроз. Настільки несподівано, що вона сама не була присутня на церемонії закриття в залі, а глядачі довго не могли зрозуміти, кому з численних персонажів багатофігурного фільму дісталася нагорода.

Приз журі дістався улюблениці Канн Самірі Макмалбаф. Двадцятитрирічна іранка вже одержувала «Золоту камеру» у вісімнадцять років за кращий дебют «Яблуко», а торік була членом журі. «О п’ятій пополудні» розповідає про постталібський Афганістан. Одержуючи приз, Саміра виголосила промову: «Я зробила фільм про афганську жінку, яка хоче стати президентом. Я не хочу бути президентом у своїй країні, тим більше, коли президентом світу є така людина, як Джордж Буш».

«Золотою камерою» нинішнього року окреме журі на чолі з Вімом Вендерсом відзначило фільм датського дебютанта Крістофера Бое «Реконструкція», показаного в паралельній програмі «Тиждень критики».

А міжнародне журі кінопреси (FIPRESСI), очолюване Андрієм Плаховим, виділило картину Олександра Сокурова «Батько і син», тим самим здивувавши своїх численних колег. Фільм відверто розчарував.

Ну а «Догвіль» Ларса фон Трієра? Безумовний лідер критиків усіх міжнародних видань був демонстративно проігнорований Патрісом Шеро та його колегами. Театральна тригодинна декорація історії, схожої на «Наше містечко» Торнтона Уайлдера, викликала полярні думки — від захоплення до повного неприйняття. Не думаю, що повернення до театральних витоків може бути перспективним новаторством, але в чому не відмовиш фон Трієру, так це в умінні нагнітати смислову напругу до фіналу. Правда, мало який глядач доплив до середини…

Ще більше здивував Пітер Грінуей. Чи то великі гроші міжнародної копродукції «Валізи Тулса Лупера» (частина перша), чи то робота без великого оператора Саша Верні, чи то ознаки, боюся сказати, творчої імпотенції, але факт — фільм розсипався на окремі епізоди, як картковий будиночок. А продовження слідує...

Втомою відзначена і картина француза Бертрана Бліє «Котлети». Як завжди, блискучі парадоксальні діалоги, але в’ялість сценарію не рятує навіть дует двох чудових акторів — Філіппа Нуаре і Мішель Букє.

Взагалі, французи домінували кількістю, але не одержали від журі нічого. Бережись, Патрісе Шеро. Якщо стосовно метра Андре Тєшине («Ті, які заблукали») усе справедливо, то Франсуа Озон («Басейн») і Рауль Руїз («Цього дня»), на мій погляд, претендували на нагороди більшою мірою, ніж Гас ван Сант.

Ще одна картина була обійдена як журі, так і снобами-критиками. «Серце десь» Пупі Аваті — блискуче повернення до великого стилю італійського кіно, з його зображальною вишуканістю і справжньою емоційністю. Те, що сучасний кінопотік захлинається в псевдоноваціях і стилі дискомфорту, наочно продемонстрував реставрований шедевр Чарлі Чапліна «Нові часи», показаний на закритті. Де ти, великий кіноматографе? — хотілося запитати після закінчення Каннського кінофестивалю. Коли настануть нові часи справжнього кіномистецтва?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво