НІНА МАТВІЄНКО: «Я ВИЙШЛА З ТОГО РАНКУ…»

Поділитися
Щодо творчої візії таких особистостей, як Ніна Матвієнко, неможливо застосувати поняття на кшталт: «відбувся черговий концерт»...
Ніна Матвієнко

Щодо творчої візії таких особистостей, як Ніна Матвієнко, неможливо застосувати поняття на кшталт: «відбувся черговий концерт». Кожного разу — це тут і тепер. Кожен вихід на кін — це вперше і востаннє. Все життя — то єдина пісня, яку вже нікому не повторити.

Того вересневого вечора теж був єдиний у своєму роді концерт. Якийсь втаємничений — не дивлячись на те, що вся зала була заповнена — дуже затишний і родинний. Ніна Матвієнко співала з Ансамблем старовинної музики під орудою Кості Чечені. І висока зала Будинку вчителя робилася ще вищою й світлішою. Простір під скляним склепінням виростав у якусь незбагненну височінь, куди сягало лагідне піано співачки. Моментами здавалося, що це не спів і не акомпанемент, а просто із глибин часу на ваших очах виростає музичне древо, на якому кожна пісня розгорталася пишною бароковою квіткою.

— Ніно Митрофанівно, на цьому концерті у вашому виконанні прозвучали твори епохи бароко — епохи з якою ми втратили живий, безпосередній зв’язок. Водночас ця доба є частиною нашої історії, нашої культурної пам’яті і озвучені вами тексти можна назвати своєрідною музичною археологією. Як би ви самі охарактеризували свій творчий досвід? Можливо, ви шукаєте якусь частку власної душі, яка досі мандрує десь між часами Галшки Гулевичівни і Григорія Сковороди?

— Для мене епоха Бароко — це якась безпосередність самої поетики. Потім — самі слова, які вже давно вийшли з ужитку, але вони настільки досконалі для вираження певних почуттів і такі точні! А ще — величезна щирість, де ти на грані поетики і живого слова. Якщо я співаю, наприклад, «О, розкошная Венеро…» — я ніколи не думаю, що це хтось інший співає, ще про когось іншого. Я обов’язково стаю тією особою, від імені якої іде ця оповідь. Ці сторінки давньої української історії, справді, варто оживляти.

Ініціатором цього дійства була Софія Майданська. Вона запропонувала мені ці речі. І дякуючи їй, я познайомилась із Костею Чеченею.

— Це такий своєрідний театр голосу, чуття?

— Може бути! Я навіть уявляю собі, як моя героїня ходить із пером — у неї маленька книжечка записна, обрамлена золотою ниткою. Я бачу всю обстановку, де це відбувається. І вона свої «вздохи» настільки відверто пише, що як на мій теперішній мелос настрою, лад душі… бо я народилася, все ж таки серед такого покоління, яке ховало свої справжні почуття. Ці слова: «зріж пречудно оченька» — дівчина зримо бачить свого коханого, до якого вона говорить. До того ж, така патетика у коханні, якась дитинна і мила: «душа горить, серце болить — краснеє леліє». Людина перебуває у стані краси квітки. «Прийди ко мнє опівночі — двері ті отверзті» — тобто цей доступ до інтимності такий високий, такий одвертий. Я за цим бачу таку дівчину, яка себе дуже поважає, яка поважає кожну строфу, яку вона пише, кожну думку. «Він весь преізряден і чесного роду», — той, хто до неї прийде. Вона себе повністю йому довіряє. Це говорить про рід, про благородство. Чистота цієї поезії та її думок в мені відкрила сутність нашого бароко. Це ще одне одкровення. В чому бароко — у красі, у квітах! Воно у кольорі, у шовку. Я бачу шовковий шелест багатих суконь.

Пісні тієї епохи — сповнені консонансів, щирості, навіть якогось наїву — для мене як галерея образів. Є картинні галереї, а це — галерея пісенна. Скарбниця, у яку треба час від часу заглядати.

— А ви шукаєте до неї своєрідний золотий ключик, щоби за вами її могли відвідати якомога більше поціновувачів Прекрасного?

— Так! Я ж маю такий вік, а ви мені повірили, що я співаю від тієї дівчини, яка чекає коханого. Треба, щоби глядачі відчули спорідненість душ співачки і поетики, яка є у слові, яку треба озвучити. Якщо це передалося залу — значить ти досягнув тієї довершеності, яка є у творі. І час повернув на сьогодні. Значить сама музика не заважала бути сьогодні і спостерігати за тим часом. Не можна навіть сказати, що це колись було. Воно оживляється, коли ти живим звуком ведеш і живо це сприймаєш. Воно через мене проходить.

Інколи мені кажуть, що це геніально. Але це дуже просто…

— Це геніально просто.

— Це так просто! Буває співаю з кимось із своїх учениць, або ще комусь показую. І є такі речі, які мені здаються дуже простими — нічого там немає особливого виспівати, а людина прямо з милицями ходить по тих нотах і не може їх через вібрацію душі передати. Бо є такі мелізми, які не можна виспівати — вони передаються внутрішнім слухом.

— Можливо, мало однієї музичної грамоти для цього?

— Є колорит душі. Колорит душі, який володіє колоритом свого краю, мелосом свого краю. І ці речі підсвідомо передаються. Я тільки тепер це усвідомила, а раніше відтворювала це несвідомо. Але дуже добре, що є момент, коли ти це усвідомлюєш. Потім — діалектика мови, колорит краю відображається навіть на обличчі.

— Ваші пісні завжди просякнуті соками землі. В них вмістилося все химерне і лагідне українське підсоння. Чим є для вас відчуття зв’язку з Природою і з тим поліським краєм, де ви народилися і виросли?

— Якщо думаю про своє Полісся, я бачу мої ліси. І такий дивний голубий ранок. З прохолодою такою, з такими туманками — воно лягає на одежу і вона від нього мокріє. Пахне мохом. Так я згадую прекрасне своє дитинство.

Коли я співала пісню «Гей, долино, долиночко…», вона не поліська, але коли я її слухала, то одного разу чомусь розплакалась. Тому що я вийшла з того ранку і більш туди не зайшла. Але я ті ранки понесла із собою, бо прийде колись час, коли я зайду вже на захід свого сонця. То краще піти зранку. Піти і носити цей ранок із собою. Бо ранок — це все ж таки життя. Кожен ранок — освідчення перед життям. Дякувати Богу, що ти прокинувся разом із всім тим, що тебе оточує.

— Ви, певне, дуже любите зустрічати світанки?

— Я колись спала зранку. Тепер я вже це розумію. Я багато присвятила своїх нарисів саме світанку. Але найбільше мене заохотив Шевченко.

Зранку жінка високо співати не може. І в цей час, коли вона високо співати не може — прокидається природа співом пташок. Коли ти вже відокремлюєшся від світу Божого, підходиш ближче до побуту, чуєш, як реве худоба, деруть свої горянки півні, кури сокорять, там щось рохкає — ідеш до цього побуту. І лише між цим: «ану, гей-гей, бух» обережно веде голосом жінка. Щоб недалеко він йшов, щоб менше люди чули.

— Але ж у тому нібито безладді побуту є свій стрій, вивірений віками, повторення цих нехитрих процесів і дій. У всіх цих різнохарактерних згуків є диригент, сонце, який перетворює весь цей гамір у цілісну кантату чи ораторію. Напевне, тоді людина відчуває особливу творчу співпричетність до природи?

— Звичайно, тому, що ти так солодко виринаєш зі сну того ранку, що почуваєш невіддільність від всього дивовижного плину життя. І ти, справді, не маєш права вважати себе володарем у цій природі, бо ти всього лиш частинка її. Далі — в тебе неначе вливається її сила. Сонечко піднімається, пташки «ідуть на роботу» — вони вже своє відспівали. Тоді вже ти починаєш відкривати свого рота.

Дякуючи Шевченковій поезії — «Світає, край неба палає…» — я настільки зримо відчула свій ритм у цьому ранку… і це народження, що я не опиралася цьому образу. Я просто спостерігала цю картину. І одного разу я спробувала її відобразити у пісні.

Це було на фестивалі у місті Южному Одеської області. Я була серед українських і російських оперних і естрадних співаків, які виконували шлягери. Співали щось в манері Утьосова. І вирішила спробувати — чи заговорить у них серед дня серце, чи відкриється… чи зможуть вони відчути цю природу? Чи зможу я їм донести? І коли я цього досягла,: «Світає, край неба палає () Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає», і закінчувалося — «І нема тому почину і краю… немає-є-є…», аплодисменти зірвалися сильні. В цей час, здавалося б треба було дати на підйом. А все ж таки пішла на «Світи місяцю…» Перед тим був світанок, а я вже пішла на місяць, на вечір — дала знову іншу картину. І знову це мені вдалося. А далі: «Засвічу свічу проти місяця () тихо йду, тихо йду…» Тобто, якщо ти на щось налаштувався, треба цю емоційну зав’язку, яку ти створив собі, винести на сцену, докінчити — тоді лише буде розрядка між глядачем і тобою. Головне, щоби тебе нічого не збило, що ти щось забув. У мене іноді так буває на сцені, що прийду і міняю: я побачила якісь інші ситуації — і перемінила все. Буває вдало, а буває й невдало. Але обов’язково потрібен емоційний підхід.

Думаю, якби ми більше сьогодні співали і слухали таких пісень, як «Ой, долино, долиночко…» — у ній є такий вистріл голосу, коли ти вистрілив оце «гей» — воно обов’язково має досягнути свого апогею. Тобто у щось «уткнутися» і розлягтися. Так, як куля. Вона тоді тільки замовкає, як влучить. Так саме це: «гей-ей». Воно обов’язково має розлягтися — як туман, як відлуння.

Коли я співаю, часто використовую образні інтонації. Є образні інтонації. І у них стільки сяйва. Сюди підключається і кольорова веселка голосу. Коли є хвилька такого емоційного розливу — вона обов’язково переллється в акорд з природою. Голос і видимий акорд природи, — це настільки органно, це настільки правдиво! І оцей паралелізм, що існує у нашій поетиці — голосу і природи — він є дуже значущим, сильним. Його неможливо відокремити від виконавського дійства. Без нього пісня не буде правдивою. І коли у творчості відбувається злиття духу людини з духом природи, тоді це стає одвічною молитвою, зверненою до Бога.

— Сучасний львівський музикант і композитор Мирон Блощищак — віртуоз, який видобуває музику практично з усього, вважає, що музика огортає землю. А цей рух ніколи не припиняється навколо нас, треба лише відчути його ритм і витягнути з нього «мелодію». Ви, напевно, відчуваєте себе такою ткалею, яка з цих ниточок тче свій музичний килим?

— Це дійсно так. Ткаля, яка тче свій настрій… вплітає у свій настрій пісенний все, до чого доторкається її дихання, очі. Якби це показати зримо, що я зіткала, це був би такий музичний квітник. А може, це була б класична мелодія… Це так, ніби співаєш з оркестром і заплющуєш очі (ще без голосу), і бачиш, що ти зіткала. Ти не можеш зримо показати це, а класична музика заповнює цей простір. Стан твій — це є сама класика.

Народна пісня і класика, насправді, дуже близькі між собою, хоч їх і намагаються роз’єднати. Кожна народна пісня завжди несе своє емоційне забарвлення. Класика — це довершена думка. Є людські бажання, наприклад, піднятися, злетіти в небо, є бажання перетворити той бруд, що нас оточує, у щось красиве. Все село може опиратися (як у випадку з Катериною Білокур), а вона неначе йде проти течії і намагається зробити колорит своєї думки красивим, високим. Це місія вибраних, а їх у всі часи було не так багато, як і композиторів високих небагато — знаходять своє довершення у класиці.

— Неважко помітити, що навіть коли ви концертуєте на солідних академічних майданчиках, вам так чи інакше вдається переступити якусь невидиму грань між сценою і залом, провокуючи аудиторію на живий творчий відгук. Що для вас значить ваш глядач і слухач?

— Це наче дзеркальне відображення. Приміром, коли я видаю перші пісні, я тут же бачу результати свого настрою. Якщо я бачу, що це аудиторія, яка мене підтримує, то далі весь виступ, немов намотування на клубок мелодій, настроїв. Бувало, те, що я хотіла перше співати, не співається. Я іду за цим настроєм.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі