Ніна Бічуя: З шести років я знала, хто такий Сталін і правду про Голодомор - Культура - dt.ua

Ніна Бічуя: "З шести років я знала, хто такий Сталін і правду про Голодомор"

11 червня, 2016, 00:03 Роздрукувати Випуск №21, 11 червня-18 червня

У художньому середовищі Львова постать письменниці Ніни Бічуї — особлива, непересічна. Ще в 1960-х авторитетні колеги називали її королевою жіночої прози, а критики писали, що її твори пронизані інтелектуальною напругою і психологізмом.  

У художньому середовищі Львова постать письменниці Ніни Бічуї — особлива, непересічна. 

Ще в 1960-х авторитетні колеги називали її королевою жіночої прози, а критики писали, що її твори пронизані інтелектуальною напругою і психологізмом. Серед її книжок — "Дрогобицький звіздар", "Квітень у човні", "Родовід", "Бенефіс", "Десять слів поета", "Канікули у Світлогорську". Власне, так сталося, що після виходу повісті "Десять слів поета" (1986) Ніна Бічуя несподівано відійшла від красного письменства і поринула в редакторську й перекладацьку роботу. І ось нещодавно, майже через тридцять років, вийшла її книжка "Три театральні повісті", яка об'єднала "Репетицію", "Бенефіс" і вже згадані "Десять слів поета". Авторка каже, що повертатися до себе сьогодні нестерпно боляче, важко, майже неможливо. Втім, для читачів повернення до творів Ніни Бічуї — завше радість. 

— Ніно Леонідівно, хто спонукав вас видати саме ці повісті під однією обкладинкою?

— Книжки, які останнім часом вийшли у видавництвах "Піраміда" і "Срібне слово", з'явилися завдяки видавцям, упорядникам, художникам — зокрема моїм колегам і друзям Василеві Габору, Ірині Лонкевич, Інні Шкльоді. До виходу книжки "Три театральні повісті" доклала зусиль Анастасія Левкова, яка робила зі мною інтерв'ю. 

— Свого часу ви приїхали до Львова з Києва. Вступили на факультет журналістики. Хоча могли б обрати столицю. 

— Між "приїхала" і "вступила" — віддаль більше десятка літ. Приїзд до Львова — це історія моїх батьків, не моя... Хоча у Львові я з трьох років, за ментальністю більше "східнячка", ніж галичанка. Закінчила школу з золотою медаллю, могла вступати у будь-який виш у будь-якому місті, і в Києві теж. Але їхати зі Львова? Атестат я мала, а паспорта — ще ні. Не було шістнадцяти років. Могла обрати будь-яку іншу професію, бо у вищі навчальні заклади медалістів приймали без іспитів. Проте хотіла вчитися української філології. Це було 1953 року. А наступного в університеті відкрився факультет журналістики. 

— Очевидно, було бажання щось змінити в цьому житті? Адже багато хто йде в журналістику прагнучи "змінити світ"? 

— Тоді такими словами не оперувала. Просто хотіла робити те, що хочу. Уявити собі, що це щось змінить, — було важко. З шести років знала, що таке Радянський Союз, хто такий Сталін, правду про Голодомор. Тато мені все розповідав. Він не боявся, що можу "розляпати". Боявся іншого: що з ним може щось статися, а я залишуся "радянською людиною". Дуже важко було до всього доходити своїм розумом. Про ці автобіографічні деталі написала в новелі "Камінний господар". До речі, в ній, крім іншого, йдеться про розрив між сказаним і почутим, сприйнятим. Про потребу розумної паузи. Але я забігаю трохи вперед. 

Чи допомагала мені журналістика писати?.. Допомагала. У тому сенсі, що навчила дисципліни. Адже коли газеті потрібно на завтра 300 рядків тексту — вони мають бути здані. Коли в дитячому журналі "Малятко" мені сказали, що за тиждень слід прислати оповідання на 300 слів і не більше, то це обмеження мене не лякало. Пізніше довідалася, що Хемінгуей ставив собі подібну норму на день. 

Тоді неможливо було відверто писати про те, що хотілося, що діялося насправді. У великих газетах майже не працювала, хіба що в "Ленінській молоді", пізніше, за "перебудови", вона називалася "Молода Галичина". Тепер її немає. Хоча молодіжка зараз потрібна. Молоді просвітяни пробували видавати журнал "Торба". На жаль, він також "помер". 

Лютими очима можна подивитися на ті часи, якщо переглянути підшивку газети "Просвіта". Ми робили її від 1989 року — з якогось номера, можна сказати, без втручання цензури. Цензура тоді ще існувала, але ми не носили туди свою газету. Ми — це Марія Базелюк, Ярослава Величко, Роман Кудлик, Тарас Салига і я. Класна була команда!

— Так сталося, що після редагування газети "Просвіта" ви своє життя надовго пов'язали з театром. Як туди потрапили? 

— Випадково, хоча театр мене завжди вабив. Я любила те, чого не люблять 90 відсотків читачів, — п'єси. З 12-річного віку захоплювалася Шекспіром, Олександром Островським, Мольєром, Пушкіним... А найперше — Лесею Українкою. Мені не потрібно було повторно перечитувати п'єси — відразу сприймала майже весь текст. 

Перша прочитана в дитинстві книжка — "Принц і злидар" Марка Твена. У п'ять років мама мене навчила відразу двох абеток: кирилиці й латини. Тому, коли після війни ми повернулися до Львова, відразу почала читати й польською. Це все згодилося. Писання почалося з любові до читання. Коли багато читаєш, хочеться і своє щось сказати. 

У театрі вчилася театру. Не соромилася питати і знову читала. Я ж не театрознавець. Люблю акторів, які працюють на мистецтво, а не на глядача. Це цікавіше. 

— Театр для вас був місцем роботи і основною аудиторією, з якою ви спілкувалися. Але театр, це не зовсім саме життя... Як письменниця знаєте, що маю на увазі. 

— Це радше була школа театру. У Спілці письменників я з 1969 року, і це теж стало школою, а в театр прийшла у 1974-му чи 1975-му. Тож у мене було й інше коло спілкування. 

Перше моє оповідання "Ящики" вийшло в "Літературній Україні". Воно про дітей, але його чомусь назвали "для дітей". А десь за місяць дістала листа з видавництва "Веселка". Його редактор В'ячеслав Малець писав, що в мене, напевно, є більше оповідань для дітей, просив надіслати їх у видавництво. 

Допомогла журналістська відвага. Сіла і почала писати. Написала "копичку" і відіслала. Щось йому сподобалося, щось ні... За якийсь час вийшла моя перша книжка "Канікули у Світлогорську". 

Так збіглося, що невдовзі після виходу того ж таки "Ящика" приїхав до Ірини Вільде з Москви перекладач її "Сестер Річинських" Володимир Россельс і почав мене шукати. Каже, буду вас перекладати. Так і сталося. 

— У повісті "Десять слів поета" є деталі, які неможливо описати, не побувавши на місці подій. Чи були ви у Тбілісі, Москві, Харкові?

— У Москві була з приводу своїх інших книжок, які там виходили. Так само була у Тбілісі й Харкові. Коли працювала над повістями про Лесю Українку, Леся Курбаса, Миколу Куліша, це відкривало цікаві можливості. 

Для мене особливо важливі деталі. Не пощастило, коли писала "Дрогобицького звіздаря": у 1960-х не могло бути й мови про те, щоб мене випустили за кордон. Я не могла опинитись у Болоньї, де Юрій Дрогобич був ректором університету. Та врешті поїхала до Кракова. Це теж "територія" Юрія Дрогобича. 

— Цікавий сам задум "Трьох театральних повістей"... 

— Кожну повість писала окремо. Першою була "Репетиція". Над нею працювала в Києві. Другою — "Бенефіс". Ще за два роки вийшли "Десять слів поета". Всі вони були надруковані в журналі "Жовтень" — це був мій журнал, моя "територія". Писала досить швидко. Це, мабуть, від журналістики, не вмію писати великих речей. Можливо тому, що дуже залежу від настрою, емоцій. Для великих творів потрібне вміння зібрати широкий матеріал, "покарткувати" події у певному порядку. Мені це нецікаво, надто регламентує. Коли писала свої повісті, на роботу не ходила. Позичала гроші на "життя-буття". Отримувала гонорар — віддавала борг. Потім знову влаштовувалася на роботу. 

Тож про театр. Це сталося випадково. Прийшов до мене Роман Кудлик і каже: "Я знайшов тобі роботу: у театрі для дітей". — "Яку таку роботу — зайчиків зображати?" 

Роман Кудлик тоді співпрацював із Львівським театром юного глядача. Писав тексти для дитячих вистав. Музику створював Богдан Янівський. Директором був Данило Годованець, дуже цікава людина. Мене взяли в театр літературним редактором. 

Працювала з дуже неординарним режисером Адою Куницею. Коли вона поїхала до Києва на стажування, я звільнилася. Сказала собі: хочу чогось нового, а якщо театр — то лише з Куницею. Якщо Ада повернеться, я також повернуся... Ада повернулася. І я ще п'ять років працювала в театрі. На жаль, Ади вже немає. Родина передала нашому факультету її архів: фотографії, рецензії, статті, навіть переклади. 

Театр, про який писала в повістях, це не зовсім оцей театр. Справжній набагато жорстокіший, зліший, але в чомусь і добріший. Там є боротьба, заздрощі, підколки, взаємодопомога, пошуки — є все. 

— Прочитавши "Репетицію" і "Бенефіс", я чомусь захотів іще трохи побути серед її героїв. Дізнатися про подальшу долю талановитої акторки Наталки Верховець, режисера Івана Марковського, інших акторів. Про театр ви більше не писали. Може, повернетеся до цієї теми? 

— Якщо я все розповім, що ж для мене залишиться? 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво