Нічна і денна варта в пошуках екрану. Михайло Іллєнко: «Люди, які сьогодні дають гроші на зйомки непрофесіоналам, водночас самі ніколи не звернуться до аматора-стоматолога» - Культура - dt.ua

Нічна і денна варта в пошуках екрану. Михайло Іллєнко: «Люди, які сьогодні дають гроші на зйомки непрофесіоналам, водночас самі ніколи не звернуться до аматора-стоматолога»

28 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 28 квітня-12 травня

Кіновідеофестиваль «Відкрита ніч» — не найграндіозніша публічна подія в Україні й водночас — дуже очікувана подія для тих, хто, попри все, таки продовжує робити в Україні кіно...

Кіновідеофестиваль «Відкрита ніч» — не найграндіозніша публічна подія в Україні й водночас — дуже очікувана подія для тих, хто, попри все, таки продовжує робити в Україні кіно. Фестиваль зазвичай відбувається у Києві на горі Уздихальниця. Саме тут, на невеличкому п’ятачку гори між Андріївським узвозом і Подолом, упродовж літньої ночі поціновувачі екранних мистецтв, зіщулившись від прохолоди й міцно притиснувшись одне до одного, встигають переглянути в основному все те, що з’являється на вітчизняному кінопросторі протягом року. Однак і ця можливість може опинитися під загрозою. Про це стурбовано говорить в інтерв’ю «ДТ» кінорежисер і педагог Михайло Іллєнко, який давно опікується форумом «Відкрита ніч». Очікуючи старту роботи власного кінопроекту «Толока», пан Іллєнко нещодавно видав книжку «Шпора для абітурієнта».

— Торішній фестиваль «Відкрита ніч» вийшов із симптоматичним маркуванням 9 Ѕ й водночас був позначений бадьорою риторикою державних мужів, присутніх на його відкритті: обіцяли гроші, організаційну підтримку і всіляке сприяння. Один із засновників фестивалю, Мінкультуризму, в аналітичних звітах і справді не забуває згадати «Відкриту ніч». А як воно насправді — чи наді-
йшла належна частка коштів від співзасновників?

— Ми вже звернулися по фінансування до наших співзасновників — райдержадміністрації Подільського району, Головного управління культури і мистецтв міста Києва і, звісно ж, — Міністерства культури. Поки що зарано говорити про результати, бо щороку в наших стосунках із названими установами виникають певні нюанси. Бували сприятливі часи, а бували й кризові ситуації. Зокрема так було торік, я вже подумав, що на дев’ятому за ліком фестивалі все закінчиться, тому й виникла така плутанина з цифрами у назві. Нинішнього року теж буде складно. Принаймні на сьогодні… сьогодні часом — не тринадцяте число?

— Ні, зате п’ятниця і повний місяць...

— Отож, очевидно, тому, що сьогодні п’ятниця і повний місяць, грошей від співзасновників досі немає. Жодної копійки. Але питання у процесі. Головне — щоби він не затягнувся до того моменту, коли часу на підготовку просто не залишиться. Але ми, як і щоразу, шукаємо спонсорську допомогу.

— Як у вас складаються стосунки з організаторами інших фестивалів, скажімо — з дирекцією Міжнародного фестивалю «Молодість», подейкують, що вам хотілося б щось змінити у його форматі?

— «Відкрита ніч» і «Молодість» — фестивалі, які поки що працюють у цілковито протилежних напрямах. Я тому й започаткував «Відкриту ніч», щоби трохи збільшити присутність українського кіно в інформаційному просторі, у суспільному сприйнятті. «Молодість» же заснована досить давно, і в ті часи паритет між українським та іноземним зберігався. Вони «там», у технічному плані, знімали не набагато краще, ніж ми «тут». Потім часи змінилися, паритет порушився, і це створює несприятливу ситуацію для нашого кіно. Тож, думаю, щось варто було б змінити у фестивальному регламенті. Про це багато говорять і в кулуарах «Молодості». Я не лізу з порадами, але на нашому фестивалі технічні критерії щодо обробки плівки не є вирішальними. Найголовніше — месидж, закладений у кадрі.

— Фестиваль як такий — це, не в останню чергу, промоакція (принаймні так у світовій практиці). Які підсумки попередніх років — є інформація, що номінантами зацікавилися менеджери, телеканали, продюсери? «Відкриту ніч — 9 Ѕ» відкривали серед інших такі поважні персони, як тодішній гуманітарний віце-прем’єр Микола Томенко й Олександр Ткаченко.

— Прямої рельєфної залежності між участю і перемогами на фестивалі та вигідними пропозиціями я, на жаль, не спостерігаю. Але мене як організатора це не зупиняє. Засвітити в інформаційному просторі всі ті молоді імена, які отримують відзнаки журі, — теж серйозне завдання. Фестиваль, як правило, отримує широку пресу, і це рано чи пізно відіграє свою роль на шляху молодих авторів до успіху.

А щодо поважних персон… ну був торік Микола Томенко на відкритті, я передав йому колекцію з вісімдесяти фільмів, які ставали переможцями «Відкритої ночі» протягом дев’яти років існування фестивалю. Чесно кажучи, у відповідь сподівався на конкретну реакцію, скажімо — бодай якусь допомогу в розповсюдженні цих фільмів. Можна б влаштувати хоч пересувні презентації. Я сам був би радий узяти в них участь. Мені просто потрібно зараз поїздити по Україні, відчути потенційного глядача, подивитися, як люди живуть. Більше того, я звертався до різних установ із відповідними листами, в яких було обґрунтування необхідності такої акції, з детальними розрахунками. Першу таку кіноекспедицію я запропонував послати на Тузлу, другу — до миротворців у гарячих точках, третю експедицію — в Чорнобильську зону, четверту експедицію — в Хоружівку. А далі — по всіх областях України.

Пригадую, була ще за Союзу така структура як Бюро пропаганди радянського кіно, чому б тепер не відродити щось подібне, але вже на новому технологічному і, звісно, ідейному рівні?! Необхідно ж якось донести інформацію, що наше кіно існує, воно дуже різне, хороше, перспективне.

— Ще й досить спритне, коли взяти до уваги кілька останніх прем’єр — «Помаранчеве небо», «Прорвемося», «Штольня», знятих авторами, які сформувалися поза кіношколою. Як ви оцінюєте ці прориви? Як вони стикуються з українськими кінотрадиціями?

— Я не всі зі згаданих фільмів бачив і не цілком уявляю собі персоналії тих, хто їх робив, але серед них є як особи без досвіду, так і фахівці. Загалом, я так на це дивлюся: система кіноосвіти виникла не випадково, і вона дуже корисна для творчого становлення.

Коли продюсери для зйомки блокбастерів запрошують режисерів, які раніше ніколи не знімали кіно і навіть спеціально цього не вчилися, — на мою думку, це неправильна практика. Я впевнений, що люди, які сьогодні дають гроші на зйомки непрофесіоналам, водночас самі ніколи не звернуться до аматора-стоматолога чи самодіяльного хірурга. Вважається, що розрізати людину може лише досвідчений і підготовлений, а залізти в душу — може будь-хто. Мені здається це прикрою помилкою, і згодом усе збалансується. Мені кажуть, ось, мовляв, Чаплін не закінчував університетів, але робив шедеври. Так, Чаплін не закінчував, однак Тарковський, Параджанов, Осика та інші — закінчували. Просто коли Чаплін почав займатися кіно, йому було нікуди й ні до кого звертатися по поради. Тепер будь-який факультет дає певний базис, дає змогу вчитися на чужих помилках. Вчитися не завжди приємно, бо молодість — це амбіції і перебільшення власних можливостей. Вони підштовхують до заперечення внесків старшого покоління. Відкидати і заперечувати краще в агресивній формі, ще краще — у цинічній формі. Навчаючись у ВДІКу, я теж лаяв свій заклад, протестував проти вчителів і лише з часом зрозумів, наскільки корисним для мене особисто виявився досвід навчання. Психологія студента загалом відтоді не дуже змінилася, на моєму факультеті навчаються студенти, які лають інститут, лають викладачів. Але згодом у них це минеться.

— Ну, а як з молодими і професійними? Хто зі студентів вашого курсу в найближчі рік-два зможе заявити про себе цікавою прем’єрою?

— Загалом таких багато, і не лише на моєму курсі. Я думаю, що потенційним продюсерам і потенційним спонсорам, перш ніж запускати той чи інший проект, варто ознайомитися з переліком переможців міжнародних кінофестивалів, перегорнути пресу — там вони знайдуть імена багатьох випускників кінофакультету. Ці молоді люди довели, що вони можуть узяти чисту плівку і перетворити її на цікавий творчий продукт. Я дуже сподіваюся, що скоро почують про Вікторію Мельникову, яка вже зняла кілька хороших фільмів. Наприклад, «З життя країни під назвою батьківщина» — про Чорнобильську зону. Дуже серйозний і водночас легковажний фільм, бо вона взяли різні грані з життя Зони. Цю роботу бачила Ліна Костенко і досить високо оцінила. Думаю, хороша дорога буде і в Романа Бровка, який навчається у мене. Він зняв короткометражку під назвою «Прощавай». Це один із перших ігрових фільмів про революцію — ще до всіх відомих блокбастерів (стрічку демонстрували торік на фестивалі «Відкрита ніч») . Підтекст сюжету полягає в тому, що будь-яка революція, зокрема й помаранчева, має дуже драматичну властивість — закоханість, яка здавалася «назавжди», змінюється охолодженням почуттів. Загалом кіно є таким мистецтвом, де причепити бирку «вперше» насправді дуже складно, якщо, звісно, дивитися на речі критично. Зухвальство молодих, та ще й в українських реаліях, можна і треба вибачати, бо без зухвальства у творчості неможливо. Але фільм Романа Бровка «Прощавай» — він у жанрі такого пророцтва, яке не кричало про себе.

Дуже цікаво працює Сергій Крутін, він зараз на четвертому курсі, але вже занурився у велике виробництво — одна російська компанія довірила йому знімати серіал. Це велике випробування, бо серіал — це конвеєр.

Кіношкола — це підвищена критичність до себе. Одна наша студентка, Аня Пащенко, яка зняла досить оригінальний фільм «Гострі речі», тепер шукає роботу, не пов’язану з кіно, бо її не задовольняють можливості для самовираження, які вона має. Думаю, це в Анни минеться і вона зрозуміє, що справжнє кіно — дуже складний шлях.

— А якою мірою молодь, яка проходить кіношколу з притаманною їй вимогливістю до естетики, до продуманості кожної деталі, готова працювати в умовах продюсерського кіно і жорсткого диктату ринку?

— Я думаю, що випускники кінофакультету досить підготовлені до таких умов.

Наприклад, інша наша студентка, Віра Яковенко, запропонувала свій сценарій на «кампус талантів» до Німеччини, пройшла відбір і здобула перемогу. На відміну від нашого інституту, який дозволяє знімати десятихвилинний сюжет по півроку, а то й більше, в Німеччині була зовсім інша ситуація. Кожного конкурсанта забезпечують технікою, знімальною групою і дають йому тиждень для перетворення свого сценарію на фільм. Якби Віра не мала фахової підготовки, вона б не змогла впоратися із завданням. А їй самій у стислі терміни необхідно було вирішити, які вказівки давати акторам, як вибирати ракурс, як монтувати відзняте. Недавно їй теж (і знову ж — росіяни) довірили знімати серіал.

Що ж до українського кіно, то торік Міністерство культури не дало можливості перетворити на фільми приблизно 22,5 мільйона гривень. Не знаю, скільки можна на цю тему говорити. Як можна було з величезного списку наших випускників не знайти хоча б десятьох, не дати їм хоча б по два мільйони гривень, щоб вони зробили свої перші фільми, доки мають бажання і навички.

— Ви відчуваєте конкуренцію з боку факультету кіно і телебачення «університету ім. Поплавського» (КНУКіМ)?

— Я дивлюся на це дуже просто. Там насправді дуже цікаві викладачі, їхні випускники працюють на студіях-продакшн, на телеканалах, але так виходить, що переважно саме вихованці нашого університету здобувають призи на міжнародних фестивалях.

Річ у тім, що істотною особливістю нашого кінофакультету є те, що тільки ми навчаємо працювати з кіноплівкою. Робота з цим матеріалом дисциплінує краще за всі лекції, разом узяті.

В університеті дуже важко навчатися, бо він дуже бідний. Але він має й переваги — це ситуація своєрідної творчої резервації, коли не потрапляєш у залежність між тим, що знімаєш і скільки заробиш на цьому. Це дуже важливо, адже на виробництві вимагають знімати по десять хвилин майбутнього фільму за одну зміну, а студенти знімають набагато повільніше. Вони мають змогу думати над відзнятим матеріалом. При такому підході матеріал перетворюється на фільм, який здобуває призи міжнародних фестивалів.

Головне — студент на кінофакультеті має шанс довести свою творчу спроможність. І жоден Депардьє його не посуне. Йдеться про три цілковито узаконені спроби, коли студент отримує кіноплівку, яку він може перетворити на шедевр. Надається також технічна допомога для завершення виробничого циклу. Обсяг плівки і допомоги дуже обмежений, у цьому ліміті не передбачені витрати (а кіно — це суцільна несподіванка). Це дуже велика проблема. Наприклад, ось маємо середину квітня, а на 2006-й для нашого факультету не заплановано жодної копійки фінансування. Кіновиробництво без витратних матеріалів неможливе. У нас є плівка, є старенька камера, акумулятор, штатив. Але сучасне кіновиробництво давно вийшло за ці межі, і коли ти хочеш рухатися далі, мусиш вкладати власні гроші. Не всі можуть це робити.

— А як щодо окремого відомства — Держкіно, чи як там його назвуть?

— Взагалі — це тема для звинувачень.

Наразі відбуваються зміни у кінодепартаменті Міністерства культури, але об’єктивно ці зміни призводять до звуження його повноважень. У новій формі і статусі кінодепартамент абсолютно не відповідає тим рішенням, які затвердила Верховна Рада після слухань про стан українського кіно.

Всі пункти постанови, ухваленої після парламентських слухань, нині перекручено до навпаки. Тому кінодепартамент так і не виокремлено зі структури Мінкульту, немає у нього належних повноважень. Сучасний варіант адміністрування кінопроцесу породжує одне невідступне порівняння — наше українське кіно нині перебуває у повній блокаді. Це не перебільшення. Наші фільми блоковані від потенційного споживача іноземною кінопродукцією, відсутністю інфраструктури, недосконалим законодавчим забезпеченням кінопрокату. Виходячи з такої ситуації, нині необхідно розробляти військову операцію. Це, звісно, образ, але я не знаходжу інших слів для порівняння. Метод блокади — це метод тотального винищення противником. Таким противником зараз виявилося українське кіно. Його знищують, і для мене це факт. Для того щоби розблокувати цю історію, потрібно організувати оборону. Операція із захисту українського кіно — з ризиком для життя, бо тому, хто окупував наш культурний простір, економічно невигідно «потіснитися» — йдеться про дуже великі гроші. Кому організовувати операцію із розблокування? Структурі, яку позбавили повноважень?!

Зараз у колі діячів кіно обговорюється питання альтернативної структури, яку пропонується очолити Ганні Чміль.

— Ви нічого не згадуєте про свій проект. Невже все так безнадійно?

— За тридцять років роботи в кіно я зняв десять фільмів. Більшість зняв ще до Незалежності. На початку 1990-х я закінчив фільм «Фучжоу». Вже майже десять років у Міністерстві культури лежить сценарій мого нового повнометражного фільму «Толока». Він весь час «у планах». Були спроби запустити його у виробництво, але поки що все марно. Такого випробування я не побажав би моїм студентам. Однак я їм повторюю: «Хлопці, дівчата, якщо ви будете працювати у цій сфері і захочете знімати своє — забудьте посилатися на те, що, мовляв, перегоріли, недогоріли: ви професіонали, і такі вислови для вас недоречні».

— Саме ці міркування спонукали вас узятися за написання книжки «Шпора для абітурієнта»? Це «дружнєє посланіє» для тих молодих, зухвалих, але недосвідчених, хто хоче пов’язати своє життя з кіно? Чи вирішальним чинником стало те, що ви не можете працювати як режисер?

— Якби я знімав, то, звісно, не писав би. Коли знімаєш, часу на все інше практично не залишається.

З іншого боку, ця книжка мені була потрібна як підготовка до нового проекту, «Толока», про який я вже згадував. Це як свого роду спокута і аскеза для іконописця перед написанням нового образу. Вибачте за пафос, але робота над фільмом — для мене свята справа, до якої я не можу ставати без зосередження. Мені дуже багато важило поміркувати, викласти всі аргументи, які спонукають мене братися до нового фільму. Книжка, до речі, закінчується сценарієм «Толоки». Абітурієнтом же я вважаю насамперед самого себе. Мені здається, що майже всі люди протягом усього свого життя складають іспити.

Був ще один імпульс, суто прагматичний. Перші два-три курси в абітурієнтів, які перетворилися на студентів, інколи виходять змарнованими — як і зусилля педагогів. Впродовж цього часу відбувається болюче розлучення зі стереотипами, зокрема з уявленням, що режисер — це персона, яка лише сидить на розкладному стільці, на якому написане його ім’я, і потягує пиво, покрикуючи іноді на акторів та операторів. Можливо, це й наївне уявлення, але хочеться сподіватися, що коли абітурієнти зможуть прочитати про все це, то згодом мені вдасться зекономити трохи часу для пояснення більш суттєвих і більш творчих речей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво