Ніч у музеї - Культура - dt.ua

Ніч у музеї

9 вересня, 2011, 12:32 Роздрукувати Випуск №32, 9 вересня-16 вересня

Як увімкнути світло в українських скарбницях?

© Василь Артюшенко

Саме словосполучення — «музейна справа» — вже навіває на декого нудьгу й позіхання… Мов­ляв, кого це взагалі цікавить, кому це потрібно на тлі глобальних проб­лем? Утім, українські музеї — ці безталанні охоронці нашого минулого — вже давно благають… про ре­форми! І зволікати з ними в музейній сфері (і в культурі взагалі) просто згубно. Тим більше що для їх проведення і треба небагато. Дер­жаві необхідно мати лише бажання і скористатися світовим досвідом.

У музейній сфері в нас досі не визначено учасників процесу: хто є виробником культурного продукту, хто споживачем, хто посередником, хто забезпечує фінансування, в яких пропорціях тощо? А отже, не визначено і їхніх прав і обов’язків.

Права відвідувачів. Законо­давство Російської Федерації передбачає, що і громадяни федерації, і особи без громадянства мають право на отримання інформації щодо об’єктів культурної спадщини. В нашому — таке поняття просто відсутнє.

Та й доступ до «об’єктів культурної спадщини» мають у нас ли­ше «...особи, уповноважені на це органами охорони культурної спад­щини» (ст. 9 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

І екскурсійне відвідування пам’яток «забезпечують» органи охорони за власним погодженням у порядку, встановленому лише ними, та ще й «по-можли­вості» (ст. 12). Тобто ніяких прав відвідувачів, людей для яких існують музеї, не передбачено навіть декларативно.

* * *

Права (і обов’язки) музеїв. Начебто й так зрозуміло: музеї повинні щодня відчиняти свої двері. При цьому квитки мають бути доступними, а виставки суспільно-корисними. Музеї просто зобов’язані обслужити пільговиків, знайти спонсорів, примножити колекції.

Одночасно — розширити експозиції і виїхати зі своїх приміщень, віддати сакральне і повернути втрачене, залучити молодь і скоротити власну чисельність, своєю роботою доводити розквіт галузі за останні роки і роками залишатися на залишковому принципі фінансування.

Звичайно, в музейному законодавстві є різні статті й розділи, «виписані» норми. Але вони, по-перше, не встановлюють основ­ного — правових відносин між усіма суб’єктами процесу.

Іншими словами, цих відносин просто немає. Вони не існують в юридично-правовій площині.

А по-друге, в культурній сфері сьогодні керують не прямі закони «Про культуру...», «Про музеї...», «Про архітектуру...», «Про кіно...», «Про театри...», «Про охо­­рону пам’яток», а… стоси відомчих інструкцій численних контрольно-ревізійних органів. І всі «благі наміри», що задекларовані у профільних законах, розбиваються вщент об скелі архіпелагу фінансово-контролюючих вимог.

Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» завжди «сильніший» за будь-який «культурний» закон. Керівним принципом залишається радянський — покарання за неправильні дії, який призводить до одного — небажання діяти взагалі.

Саме через це — жодного відповідального за стан справ у культурній сфері. Не братимуть же фіскально-контролюючі органи на себе ще й це…

Стверджую не голослівно: з 2003-го по 2006 рік відстоював у судах гарантовані законом права та повноваження здійснювати діяльність Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника з обслуговування відвідувачів (сувеніри, музейна кав’ярня). Бо податкова міліція в акті перевірки звинуватила музейний заклад — неприбуткову установу — у несплаті податку з прибутку. В разі судового програшу до керівника такого му­зею застосовувалась би стаття, що передбачала позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна! Яка там презумпція невинуватості?

Тому й немає в нас музейного сервісу! Бо мусимо отримати безліч дозволів, свідоцтв, сертифікатів, патентів, ліцензій. Кож­ному чинуші треба доводити необхідність, законність цього. До речі, хоч скільки музей заробив би — витратити на музейні потреби не може й гривні… Та й бюджетне фінансування зменшують йому на суму зароблених коштів.

Заробляють камікадзе і романтики. А «розумні» — тягнуть з бюджету.

В цій ситуації щорічні поліпшення Закону «Про музеї та музейну справу» виглядали безглуздо. Щорічно на це витрачалися час та інтелект виконавців, бюджетні кошти. Давалися обіцянки і покладалися сподівання, музеї «починали жити по-ново­му». І, зрештою, нічого не змінювалося.

Музеї як були без технічних засобів, сучасного експозиційного обладнання, друкованих видань, музейного сервісу, власних, а не зданих в оренду кав’ярень і всього іншого, так і залишаються. Як були, так і є безправними в розпоряджанні власними фінансовими, майновими, музейно-фондовими та іншими ресурсами — на все має бути дозвіл чиновника.

Чим сьогоднішні відносини в нашій музейній сфері відрізняються від тих, що склались і в 60—70-ті, і в інші роки «развитого» соціалізму?

Музей не управляє грошима від реалізації музейних послуг. Зокрема й вхідних квитків. За Бюджетним кодексом ці гроші вважаються бюджетними, «спеціальним фондом бюджету».

Навіть за компартійних часів надходження музею (отримані від здійснення статутної діяльності) йшли на його потреби.

А нині, в ринкових умовах, музейна сфера живе за рабовласницькими законами. Знаряддя праці державні. А отже, все зароблене з їх використанням належить державі. І ніхто ніяких прав ні на що не має. Наче не вчили, що рабська праця є неефективною.

Саме через це деякі музеї не гнучкі, не привабливі, не цікаві.

Наголошую на цьому. Хоча колекції наших музеїв не бідні. Є чим пишатися, незважаючи на колосальні втрати ХХ століття. І люди, віддані музейній справі, є в кожному колективі.

Однак досі експлуатуємо ще дореволюційний музейний потенціал.

За роки радянського періоду (та й за роки незалежності) не збудовано жодного музею та музейного комплексу. В кращому разі під музеї пристосовували малопридатні будівлі й приміщення, а тепер і ті забирають.

Порівняйте наші музеї з європейськими чи американськими…

Там музеям належать найкращі будівлі, палаци. Нащадки королівських родин, знатні й відомі особи передають музеям свої колекції і маєтки.

Відкриття музейної виставки в музеї історії свого міста є подією в культурному житті будь-якої столиці. І ситуація, як з Музеєм історії Києва або виселенням у нікуди музеїв з Лаври, — неможлива. Отже, потрібно змінювати не Закон «Про музеї та музейну справу», а систему відносин, що склалась в управлінні музейною сферою.

Ми живемо в суспільстві, яке лише задекларувало наміри перестати бути тоталітарним і недемократичним, а насправді нічого не змінюється… Вже давно необхідно встановити інші — юридично-правові відносини між виробником культурного продукту та культурних послуг і їх споживачем (покупцем, замовником, посередником). Звичайно, за умови і гарантії того, що колекції музеїв і їхні приміщення та будівлі не приватизуються, залишаються у власності держави.

Для цього варто визначити, який культурний продукт його виробник пропонує споживачеві (або замовнику чи посереднику).

Слід визначити, що саме є культурним продуктом: наукова виставка, музейна експозиція, екскурсія, лекція, видання, сценарій, проведення свят і фестивалів тощо, і захистити права інтелектуальної власності музейних колективів на свої розробки.

Відразу стане ясно: хто є хто і яке місце в цьому ланцюжку має посісти Міністерство культури і туризму.

Потрібно й фінансування запровадити за музейною програмою на кілька років, а не за фін­планом на рік.

Через цю вимогу Бюджетного кодексу музеї давно перестали планувати свою роботу довше, ніж на рік, бо це стало неможливо.

Такий документ — програма діяльності музею на кілька років — має стати основою всього, а фінплан на рік — лише його частиною. Тобто гарантією уряду із забезпечення грошима програми розвитку закладу.

І тоді чітко окреслиться роль Мінкультури у формуванні культурної політики держави державним же замовленням і фінансуванням, а не примхами «культурного» чиновництва. І не профінансована державою її пайова участь — є її боргом, який вона повинна віддати, а музей у такому разі вправі взяти банківський кредит, щоб не зірвати програми.

* * *

Виконання фінплану — суть музейної роботи? А «неосвоєння» музеєм державних коштів є тяжким фінансовим порушенням керівника — «нецільовим використанням бюджетних кош­тів»? Навіть якщо гроші надійшли в грудні на витрати, заплановані в січні?

Адже так є що перевіряти… Чому, наприклад, музеїв Нідер­лан­дів не перевіряє ніхто, крім недержавного аудита… Є зайві гроші?

Економія бюджетних коштів і пошук принципово нових фінансових джерел — мета всіх музейних реформ Європи. А філософія їхніх реформ — передача чимбільших прав музеям, оскільки державна бюрократія найнеефективніший і бізнесмен, і менеджер, і музейник.

* * *

Гаслом можливих реформ повинно стати визнання того, що людина має право на отримання інформації. І музей зобов’язаний її надати. А все, що перешкоджає цьому, — поза законом.

Людина повинна бути в цент­рі уваги. Музейна робота — це забезпечення руху інформації, яка міститься в музейних предметах і яка в такий спосіб стає знанням.

Музеї продукують знання. Заклади культури повинні самостійно використовувати свій бюд­жет на цілі, визначені програмою. І зупинення фінансування може бути тільки внаслідок недосягнен­ня запланованого ре­зульта­ту, а не внаслідок відом­чої перевірки КРУ, Казначейст­ва, По­дат­кової інспекції, Рахункової палати та інших численних пере­ві­ряльни­ків. Тобто критерії оцінки діяльності закладу культури з пло­щини контролю за дотри­ман­ням формальних вимог до процесу, та ще й з погляду фіскально-контролюючих органів, слід перенести у площину оцінки результату.

Результат — культурний продукт, що має вартість. У зв’язку з чим маємо поставити завдання встановити нові критерії оцінки результатів діяльності закладу культури — за програмою на чотири роки, замість старих, неринкових — за фінпланом на рік.

Цикл у кілька років повинен відповідати циклу виборів органів влади. Зрозуміло, що й старі оцінювачі повинні зійти зі сцени. Право формувати суспільне замовлення на культурний продукт від органів виконавчої влади має перейти до суспільства через громадські організації — громадсь­ку форму ухвалення рішень.

Повинні бути різ­ні види об’єд­нань громадян, що діють при музеях в інтересах громадян: клуби друзів музеїв, фонди та фундації підтримки, розвитку, захисту, товариства вивчення, спри­яння тощо. Вони мають об’єд­ну­вати навколо музеїв предс­тав­ників різних верств суспільства, різні соціальні групи людей (різних за віком і фахом) за їхніми інтересами.

І сама наявність — не віртуальна, а реальна — таких об’єд­нань буде підтримкою музеям і позитивним «тиском» і на музеї, і їхніх директорів.

* * *

Першим кроком у давно назрілому реформуванні музейної сфери має стати утворення не залежних від чиновників музейно-громадських рад. З передачею їм права формувати музейний бюд­жет, схвалювати програму та обирати директора. Схема, коли музейна рада обирає директора і пропонує його до призначення (майже формальної процедури) — а орган центральної виконавчої влади (Мін­куль­тури) просто укладає контракт (надаючи права, встановлюючи обов’язки і обопільну відповідальність, тобто формалізуючи відносини між державою і обраним керівником, виконуючи волю ради), успішно діє в багатьох країнах світу. Ви­ко­навчий апарат не хоче втрачати свої безмежні права. Чинов­никам здається, що, віддавши частину тотальних повноважень, вони втратять все.

Однак в інтересах суспільства якраз протилежне — передача функцій ухвалювати рішення нечиновникам. Простий інстинкт самозбереження мав би підказати, як діяти, тим більше що інакше живе цілий світ, крім тих, хто вперто будує минуле. Має бути розподіл повноважень. Виконавча влада повинна забезпечувати виконання рішень, ухвалених іншими — насамперед суб’єктами творення культурного продукту — музеями з їхніми дорадчими органами.

Музейні ради або наглядові ради, що існують у національних закладах у переважній більшості випадків, на жаль, є удавано незалежними. Формально їх існування передбачено указом пре­зидента України «Про Націо­наль­­­ний заклад (установу) Ук­раї­ни» ще від 1995 року (зі зміна­ми та доповненнями) та Законом Ук­раї­ни «Про музеї та музейну справу» також 1995-го (теж зі змінами та доповненнями). Ство­­рю­ють їх шляхом затвердження персонального складу наглядової ради національної установи (Кабінет міністрів).

Однак, на відміну від світової демократичної практики, у нас директори музеїв не є членами своїх наглядових рад… І наші ради більш ніж на половину складаються з чиновників. Не можу передати здивування експерта ЮНЕСКО, який довідався, що чинний міністр одночасно очолював конкурсну комісію з Музейно-мистецького арсеналу.

Такі ради, створені й заповнені самою владою, є звичайними тоталітарними метастазами. «Розбавляють» їх (ради) некритичною кількістю лояльних до влади «громадських» діячів, прізвища яких кочують зі списку до списку. Ці ради ніяких проблемних питань не розв’язують, та й не можуть.

Слід зазначити, що в музеях, як і в інших наукових закладах України, є потенційні форми демократичного самоуправління, що передбачені не тільки традиціями ще «дорадянських» часів, а й чинним законодавством України. Зокрема, ст. 27 Закону «Про музеї та музейну справу». Наведу її повністю: «Музеї мають право створювати органи самоврядування: вчені, наглядові, методичні, музейно-педагогічні, художні, реставраційні та інші ради, залучати до їх діяльності фахівців різного профілю».

У цій малопомітній статті, як на мене, закладено потенціал бажаних змін.

Просто колись потрібно це реалізувати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво