НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ СЕКРЕТНИХ АГЕНТІВ - Культура - dt.ua

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ СЕКРЕТНИХ АГЕНТІВ

5 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 5 квітня-12 квітня

Продовжуємо по крихтах збирати естетичні «одкровення» — цього разу ті, якими в березні київські галереї обдарували глядача...

Продовжуємо по крихтах збирати естетичні «одкровення» — цього разу ті, якими в березні київські галереї обдарували глядача. Цьому визначенню більш-менш відповідав проект приїжджої швейцарської групи «Com&Com» — «C-Fail: Tell Saga» у Центрі сучасного мистецтва. Навіть бачачи його не вперше (він демонструвався на торішньому Венеціанському бієнале), не так просто позбутися заздрісного подиву, який легше собі простити, ніж із ним боротися. Подив публіки, напевно, зріс би ще більше, якби Йоханес Гедінгер і Маркус Госсольт оприлюднили бюджет рекламного ролика свого неіснуючого кінофільму. Дивлячись на це недешеве задоволення, вкотре переконуєшся в тому, що «ентропія» українського мистецтва взагалі та відео зокрема випливає не з якихось там неконтрольованих криз загадкової творчої свідомості, а з банальної відсутності грошей.

Приклад показовий — грошима гарну тему не зіпсуєш. Відеодует Гедінгер&Госсольт присвячений пам’яті жертв, до яких належить багато хто з нас, наркомани, які гинуть у вирі третьорозрядних фільмів. Насмішники добивають нас запитанням, які ми самі ж ставимо собі щовечора, із сумом підкоряючись неминучому, беручи в руки пульт дистанційки й заганяючи в далекий кут свідомості рятівну думку: можна усе-таки не включати, а почитати книжечку на сон прийдешній?.. Що примушує нас жадібно ковтати цю детективно-містичну жуйку, як виникає залежність? Адже фабули до позіхання банальні, кількість потенційних жертв, заражених вірусом інопланетного походження, заздалегідь відомі: загинуть усі — і «хороші» поліцейські, які переходять з фільму у фільм, і «погані» корумповані чиновники, і серійні маніяки, і їхні секретні агенти, які переслідують... Відчувається дивна закономірність — що безглуздіший фільм, то складніше від нього відірватися, тим більше адреналіну потрапляє в кров. Строкаті ілюзії тримірної, що непоказовіша реальність за каламутним віконцем, — усі численні «фабрики мрій» працюють на те, щоб ніхто не відмовляв собі в звичній вечірній порції сурогату «чогось справжнього», патетичного, кривавого та гарного, тобто — видовищ. Вони завжди користуються масовим попитом.

Комендкомівці пообіцяли створити «усім видовищам видовище» і «всім фентезі фентезі». Розсудивши, що дбайливий споживач майже напевно віддасть перевагу продукту «два в одному», сплели дві сюжетні лінії. «Агенти Швейцарського бюро розслідувань AJ Госсольт і AJ Гедінгер таємничих убивств і викрадень». Коли до істини залишається лише один крок, Госсольт і його партнерша Мартіна Келлер зненацька зникають. Вони потрапляють до Швейцарії ХIII століття. Там Госсольт має зайняти місце Вільгельма Телля, якого, у свою чергу, закинуло в століття ХХI. Тим часом Гедінгер і його партнерша Евелін Буше розкривають шокуючу змову між урядом і космічними прибульцями… Ідіотизм?.. Нітрохи, саме чогось такого ми й хочемо, клацаючи на «пуск». Гедінгер і Госсольт пережимають незначне, профануючи те, що по суті своїй профанно. Крім кліпу, який знятий і змонтований цілком професійно, художники (вони ж режисери, вони ж — актори в головних ролях) потрудилися організувати телеінтерв’ю із самими собою і спорудити фотодокументацію мальовничих епізодів на знімальному майданчику. Розкручуючи стандартний механізм промоушена — жодна ланка не забута, від афіші до прес-релізу, нас готують до прокату «C-Fail: Tell Saga» в Україні. Лише тому, що фільму насправді не існує, ця рекламна містифікація проходить по відомству візуального мистецтва, яке не так вже й рідко вдається до подібних обдурювань.

«C-Fail» показаний у рамках проекту «Матриця Коллаборації». Як усі проектні ініціативи, він задуманий у вигляді якогось псевдонаукового дослідження — структурних зв’язків мистецтва. Тобто в даному випадку мистецтво, намагаючись бути не лише самим собою, виступає в колаборації з кіно та рекламою. Характерно, що останніми роками інтерес дослідників спрямований майже винятково на зв’язки мистецтва із соціумом і різноманітними сферами культури. Знову ввійшли в моду, а потім встигли й набриднути «ситуаціоністські» проекти в різноманітних нетрадиційних середовищах. Глобальна тенденція, що задається глобальними ж експозиціями на кшталт «Документів», «Маніфестів» — мистецтво відчуває комплекс вини за «непотрібність» свого існування в катастрофічному сучасному світі. Намагаючись її спокутувати, воно прагне бути корисним, прогресивним, політкоректним, цікавим масовому глядачу… Це лише констатація факту, не хочеться, щоб вона була сприйнята як імперативне оцінне висловлення. Усе відносне, але не уточнюватимемо наскільки, — зважування всіх «за» і «проти» міждисциплінарного, як прийнято висловлюватися, підходу, втомить читача…

Хоч як там було, проект справді цікавий, — такого класного відео в просторі ЦСІ не пригадаю з часів приїзду туди виставки Тоні Ослера. Крім «С-файлів» групи «Com&Com», йдучи по стопах Гарольда Зеемана, куратор Людмила Моцюк відібрала ще дві роботи з торішнього Венеціанського бієнале — «FF/Rew» естонської художниці Ене-Ліз Семпер і «Fusion» швейцарки Інгеборг Люшер. Це набіги на територію театру та спорту. Семпер, панянка з нальотом декадансу, навчаючись у кіногероїнь початку ХХ століття, інсценує свої фантазії про самогубство, огортаючи їх у вишукано естетську форму. Люшер, дама більш навчена, фантазує в цілком протилежному напрямі необмеженої свободи та безперешкодної насолоди життям, названої грою без правил — над футбольним полем в уповільненій зйомці ширяють бізнесмени, які звільнилися від земного тяжіння, в офісному одязі, що розтріпався, які штурхають один одного та свої портфелі з яких висипаються папери... Відео локального виробництва було на порядок нижчим. В антропологічному пророцтві Пітера Стайла та Іллі Чичкана «Атомна любов» усміхнена публіка оцінила зовсім не їх гіпотетичні художні гідності, а ваговитість дотепності. Дві загорнених у фольгу людських істоти злягалися в мертвому місті, — ще тупішою ця пантоміма виглядала тому, що знімалася в Чорнобилі, на місці реальної трагедії...

Безумовно, заслуговувала на увагу ретроспектива Галини Неледви та Віктора Рижих у Національному музеї. Рижих 1970—1990-х дивує своїм умінням ось уже багато років бачити світ у тому самому фокусі, рухатися однією і тієї самою траєкторією. Лискучі рейки та нічний перон метро, набережна Сени, автострада, за якою ховаються в низині червоні черепичні дахи якогось середземноморського закутка, — композиція вишиковується суворо по горизонталі. Дорога, видима або яку незримо відчувають, ключ кожного з урбаністичних пейзажів Рижих — як нескінченне ковзання повз, усередину простору, до нерозрізненої цілі, як швидкоплинність уяви, яка одномоментно виникає і зникає, присутність у відсутності... У живописі Рижих є ще одна приваблива риса — гучна тиша, що наповнює метафізичний простір. Безлюдні пейзажі приходять із двох вимірів одночасно — європейської провінції та сновидіння...

Галина Неледва творить на стику горішнього та долішнього світів, називаючи свій метод «есхатологічним реалізмом». Вона — майже єдиний український живописець, чиї зусилля створювати сакральне мистецтво не виглядають безпомічними-комічними. Під «сакральним» припускається не мистецтво, функціонально призначене для церкви, а переломлення старої традиції в сучасному живописі. На жаль, сакральне мистецтво дедалі частіше викликає в глядача, який здогадується, що воно стало вираженням нової агресивної ідеології, алергічну реакцію. Це найпростіший шлях зайняти зручне місце під сонцем для третьорозрядного мазила, який вимучує мудрі «літературні» алегорії української духовності. Будь-яка з робіт Галини Неледви щире свідчення того, що вона намагається висловити закладений в людині сакральний початок не з ідеологічних, а з внутрішніх стимулів, — що достойне поваги.

У популярний екологічний струмінь потрапляє «народницький» живопис Петра Бевзи, який виставився в «ARTEast» — там усі розпластані жінки, фалоподібні маточки квітів і корови. Хтось напевно не сприйме як належне урівняння в правах «прародички» жінки та корови. Що поробиш, така специфіка екологічного мислення, який насамперед цікавлять репродукційні можливості й тієї, та іншої. Весняний гормональний сплеск, який так відверто проявився в підтексті, — це нове, сама ж мальовнича манера Бевзи новішою не стала, але так само непогана.

У «Фонді сприяння розвитку мистецтв», особливо прихильному до їх автентичних проявів, — виставка народної художниці Марфи Тимченко, яка пристосувала до польотів своєї фантазії техніку петриківського розпису. Її творчість відома тим, хто хоча б раз бачив декоративні розписи магазина «Казка» або перегортав книжки, проілюстровані Тимченко. Станкові роботи художниці теж цікаві, — дивовижно, що, взявши щось від «петриківки», вона писала м’які, ліричні за інтонацією картинки...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво