НЕЗАЛЕЖНИЙ, АЛЕ НЕ САМОТНІЙ - Культура - dt.ua

НЕЗАЛЕЖНИЙ, АЛЕ НЕ САМОТНІЙ

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Обговорення проблем національної культури, що дедалі активніше розгортається в суспільстві, відбиває не лише кризову ситуацію в цій галузі в Україні, а й загальноєвропейські та світові тенденції останніх років...

Обговорення проблем національної культури, що дедалі активніше розгортається в суспільстві, відбиває не лише кризову ситуацію в цій галузі в Україні, а й загальноєвропейські та світові тенденції останніх років.

Йдеться про те, що на рівні основних міжнародних організацій культуру визнано одним із головних показників сталого (або врівноваженого — sustainable) розвитку, невід’ємною частиною суспільного капіталу. А згідно із запропонованим Світовим банком визначенням ключових термінів своєї діяльності, термін «суспільний капітал» означає «інститути, зв’язки та норми, що формують якість і кількість соціальних взаємодій у суспільстві. Соціальна злагода є визначальною для економічного зростання суспільства і для того, щоб цей розвиток набув сталості. Суспільний капітал — не лише сума інститутів, які підтримують суспільство, це клей, що їх тримає прикупі». Тож можна зробити висновок, що роз’єднаність, яку ми спостерігаємо сьогодні в українському суспільстві, сповнена агресивності, непримиренності й жорстокості, зрештою може звести нанівець будь-які економічні досягнення й зробити порожніми показники економічного зростання. Цитуючи депутата італійського парламенту Фаусто Джованеллі, «національний дохід і добробут нації — різні речі». Адже добробут, власне, і становить усе те, що робить націю самобутньою і що охоплює поняття «культура» — цілий комплекс духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних ознак, які характеризують певне суспільство чи соціальну групу, включаючи не лише твори мистецтва чи літератури, а й спосіб життя, фундаментальні права людини, систему цінностей, традиції та вірування.

Наприкінці 90-х років європейські країни активізували зусилля зі створення ефективної моделі культурного розвитку, яка б враховувала успішний досвід окремих держав та гармонізувала стандарти, за якими оцінюються здобутки у цій галузі, й законодавство, що регулює культурну політику. В основу нової культурної політики Європи покладено положення Угоди ЄС, підписаної 1992 року в Маастріхті, де визначено (стаття 151) три головні цілі в розвитку культурної галузі: сприяти процвітанню національних культур, примножуючи водночас загальну культурну спадщину; заохочувати сучасну мистецьку творчість; поглиблювати міжнародну співпрацю. Безперечно, ідеальної моделі розвитку культури не існує. Але, порівнюючи здобутки і прорахунки різних моделей, кожна країна може взяти на озброєння певні механізми та заходи, випробувані на практиці. Окрім нових можливостей, які відкриває така політика, вона висуває й нові вимоги — вимоги суспільного розвитку ХХІ століття. Не випадково навіть такі пострадянські країни, як, скажімо, Латвія та Росія, культурні досягнення яких протягом останніх років незрівнянно вищі за українські, визнали, що стоять лише на порозі ефективного реформування культурної галузі. Латвійський сейм ухвалив комплексну програму «Латвійська культурна модель», розраховану до 2010 року, а в Росії триває широке обговорення програми розвитку культури до 2011 року.

В Україні не бракує розуміння необхідності змін, не бракує і зусиль. Але, мабуть, бракує найголовнішого — системного підходу до вироблення нової культурної політики. Як наслідок, окремі попередні зусилля змінити щось у законодавчому плані виявлялися неефективними (скажімо, закон про книговидавничу діяльність), не узгоджувалися з іншими законодавчими нормами і не впливали на них. Більше того, понад чотири роки триває процес «вдосконалення і перевдосконалення» проекту нового закону про культуру, який і досі не може набути оптимальної форми. Пояснюється це тим, що не існує і не було створено за ці роки всебічного аналізу стану культурної галузі, постійного моніторингового механізму та системи оцінювання результатів. Відтак, усі проблеми поставали нагальними, зусилля розпорошувались і виявлялися марними, а пріоритети, повторюючись із року в рік, залишались недосяжними вершинами, які годі й здолати.

Нинішнього року Міністерство культури і мистецтв України спільно з міжнародними організаціями започаткувало дві ініціативи, спрямовані на зміну парадигми культурної політики. Перша, що здійснюється спільно з Проектом підтримки економічної та фіскальної реформи (ПЕФР), полягає у практичному впровадженні програмно-цільового методу складання бюджету в галузі культури. Робочі групи, що створюються з представників міністерства, регіональних управлінь і незалежних експертів, розробляють пілотні програми, розраховані на середньостроковий період. Успішна реалізація цих програм — досягнення визначених цілей, розробка і практичне застосування системи критеріїв та показників виконання, ефективне використання коштів — дозволить поширити досвід на загальну діяльність міністерства та регіональних управлінь культури, що передбачає не лише нові підходи, а й адміністративно-структурну реформу.

Друга ініціатива, яка здійснюється спільно з Міжнародним фондом «Відродження», у співпраці з Українським мистецьким форумом та за сприяння Інституту культурної політики Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури, Комітету ВР з питань культури і духовності, Групи фіскального аналізу при Комітеті ВР з питань бюджету, передбачає створення системної аналітичної бази, чітке окреслення вузлових проблем, винесення їх на широке громадське обговорення і визначення необхідних змін, які потрібно внести в законодавство. Слід зазначити, що схожий процес — формулювання чітких цілей і перспектив — тривав у Латвії близько трьох років, стільки ж, якщо не більше часу, відводять йому і в Росії.

У країнах із перехідною економікою найвразливішими галузями виявилися соціальне забезпечення і культура. Власне, це два боки однієї медалі — якості суспільного життя. Постраждали як одержувачі соціальних пільг та споживачі культурних продуктів і послуг, так і постачальники соціальних і культурних послуг — працівники соціальної та культурної сфери. Саме в названих галузях у країнах пострадянського простору сьогодні найнижчий рівень оплати праці порівняно з іншими галузями економіки. Середня зарплата працівників сфери соціального забезпечення в Україні становила в 2000 році 118,8 гривні, у 2001-му —167 гривень, а в сфері культури — 116 і 169,7 гривні, або 50—51% від середньомісячної заробітної плати в цілому по галузях економіки. До того ж, на 1 січня 2002 року залишалася не ліквідованою заборгованість з виплати заробітної плати працівникам культури в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Волинській, Кіровоградській, Сумській, Тернопільській, Черкаській, Чернігівській областях, де вона становила від 10 до 91 тис. гривень.

Якщо соціальний захист і соціальне забезпечення — безперечна прерогатива держави, і українська держава неодноразово наголошувала на соціальній спрямованості своєї політики, то роль держави у підтримці культури викликає багато суперечок. З одного боку, здобута творча свобода виявилася сестрою бідності, і митці (принаймні середнього і старшого покоління) справедливо нарікають на неувагу держави/суспільства до своєї праці. З другого боку, частина середнього і більшість молодшого покоління митців узагалі облишили покладатися на державу, а відтак і заходи держави в галузі культури перестали пов’язувати з сучасною культурою.

Хоч як це дивно, у країнах західної демократії дійшли простих висновків: культура субсидіарна, оскільки потрібна державі і суспільству; питання полягає не в дилемі втручання чи невтручання держави в культурну галузь, а в тому рівні втручання/регулювання, який відповідає принципам демократичного суспільства з ринковою економікою.

На думку західноєвропейських експертів, держава має створити сприятливе ринкове середовище для існування та розвитку культури. Тобто сприяти підвищенню попиту на культурні продукти й послуги і пропонування цих продуктів та послуг. Підвищення попиту і пропонування можна досягти з допомогою комплексу заходів, на деяких з яких слід зупинитися з огляду на українську ситуацію. Одна з визначальних умов успішного розвитку ринку культури — виховання людей, які потребують культурних продуктів та послуг. Саме вони визначатимуть рівень попиту і становитимуть показник участі населення в культурному житті. Згідно ж із даними Міністерства культури і мистецтв України, починаючи з 1995 року, припинили діяльність 122 школи естетичного виховання, з них 83 (73%) — у сільській місцевості. Контингент учнів зменшився майже на 95 тисяч чоловік (24%), найбільше в сільських школах, де зі 100 учнів, які навчаються у 1—9 класах загальноосвітніх шкіл, лише одна дитина відвідує мистецьку школу (у містах — 5). Найбільше зменшилася чисельність учнів мистецьких шкіл у Миколаївській (48%), Черкаській (34%), Волинській та Харківській (по 31%), Тернопільській, Чернівецькій областях та Автономній Республіці Крим (по 30%). Легко передбачити, що за такого стану справ проблеми, на які вказував академік Іван Дзюба, щодо дедалі більшої байдужості суспільства до своїх культурних здобутків, у найближчому майбутньому стануть ще гострішими. До того ж, простір, з якого зникає власна культура, відразу захоплюють потужніші й агресивніші культури. Що ми й бачимо на книжковому, кінематографічному та музичному ринках України.

Важлива умова розвитку культури — посилення мережі культурних закладів: збільшення їх кількості й реформування відповідно до сучасних умов. Бібліотечний сектор потребує окремої розмови, слід тільки зазначити, що за період від 1985 по 2000 рр. кількість масових та універсальних бібліотек в Україні, згідно з даними Держкомстату, зменшилась на понад 10 тисяч — від 26 тис. до 15,7. Водночас бібліотечний фонд за цей період зменшився з 419 млн. примірників до 151 млн.

Нові можливості для підприємницької діяльності сприяли збільшенню кількості музеїв в Україні — якщо 1985 року їх було 174, то на кінець 2000 року — вже 378 (включно з філіалами). Ця позитивна тенденція видається, однак, недостатньою, якщо порівняти кількість музеїв на 1 млн. мешканців в Україні з аналогічним станом в інших країнах Європи.

Більше того, існує загрозлива тенденція зниження інтересу до закладів культури — музеїв чи театрів. Кількість останніх, до речі, також зросла за період від 1985 по 2000 р. майже на 50 відсотків.

Така тенденція, властива й іншим країнам постсоціалізму (скажімо, Росії, Болгарії, Румунії), пояснюється двома важливими чинниками. По-перше, низькою платоспроможністю населення, яке мусить вибирати між нагальними потребами й можливістю отримати культурні продукти чи послуги. Мінімальний прожитковий мінімум в Україні, за словами прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, становив у першому кварталі 2002 р. 342 гривні. Крім того, що далеко не кожен має цей мінімум, до цього мінімального споживчого кошика не входять видатки на культуру — потребу людини бодай один раз на місяць відвідати театр, кінотеатр, концерт тощо. Другий чинник — невисока якість пропонованих культурних послуг.

З урахуванням першого чинника зниження громадського інтересу до культури, багато важать також заходи, пов’язані зі зниженням цін на культурні продукти та послуги. Цього в різних країнах досягають по-різному, різко підвищуючи попит. Скажімо, завдяки таким кампаніям, як «Книжка для всіх» у Швеції, коли можна придбати кращі книжки провідних видавництв за низькими цінами, оскільки різницю їхньої вартості під час цієї кампанії покриває держава. Але, мабуть, найпоширенішим заходом у різних країнах, який сприяє підвищенню попиту на культурному ринку, є політика оподаткування культурних товарів та послуг, яку визначає кожна країна на певний період, зважаючи на політичні пріоритети. Наведена тут порівняльна таблиця ставок ПДВ на культурні продукти в окремих країнах Європи показує пріоритети, які ці країни визначили для себе в державному регулюванні ринку культури.

Усі названі заходи, безперечно, впливають і на пропонування, залучаючи більшу кількість людей до активної творчості. Творець, за визначенням європейських експертів, повинен бути незалежним у сучасному суспільстві, але не самотнім. Самотність митця переростає в самотність нації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво