Незакінчена п’єса для стратегічного піаніно - Культура - dt.ua

Незакінчена п’єса для стратегічного піаніно

11 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 11 листопада-18 листопада

У Юрія Зільбермана, генерального директора конкурсу Володимира Горовиця, збіглися два ювілеї — власне 60-річчя й 10-ліття очолюваного ним Фонду Горовиця...

У Юрія Зільбермана, генерального директора конкурсу Володимира Горовиця, збіглися два ювілеї — власне 60-річчя й 10-ліття очолюваного ним Фонду Горовиця. Першу дату він відсвяткував на гастролях у Німеччині зі своїми лауреатами. З другим ювілеєм теж усе доладно — вже активно затверджуються філармонічні списки запрошених на 12 грудня. У ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Юрій Зільберман торкнувся актуальних нині тем — Болонського процесу, катастрофічної відсутності інструментів у музшколах, загальних проблем нашої музичної освіти.

— Юрію Абрамовичу, спочатку про конкурс Горовиця... Чи намітився склад майбутнього журі? На які нововведення слід очікувати?

— Про деякі речі поки що говорити зарано. Сьогодні я впевнений лише в голові — ним буде наш композитор Мирослав Скорик. В умовах конкурсу вже чорним по білому написано: до участі категорично не допускаються учні членів журі! Це, мабуть, найгучніше наше нововведення. Ще ускладнилися вимоги до учасників старшої групи. У півфіналі вони гратимуть камерну музику — фортепіанний квінтет (у супроводі квартету імені Лисенка) і класичний концерт. А вже у фіналі — концерт або епохи Романтизму, або ХХ століття. Тобто їх тепер чекають ніби чотири тури. Не тому, що нам хотілося придумати що-небудь новеньке та складне. Ми просто йдемо у фарватері ідей, реалізовуваних на провідних міжнародних конкурсах. Останніми роками з’явилося багато конкурсів саме камерного напряму. Найбільший із них — у Бордо, у Франції. Нині триває конкурс у Калузі — там чудове журі в номінаціях «тріо», «квартет», «квінтет». Сіднейський конкурс давно вже запровадив у себе цю категорію. У квітні поточного року на конкурсі імені Артура Рубінштейна в Ізраїлі камерну музику також грали. Загалом, хвиля пішла.

— За додаткову працю підвищити б премії вашим фіналістам...

— Це неймовірно складно. Знайти гроші тут — учинок, гідний Героя України. Безумовно, якісь спонсори щоразу знаходяться, але збереження нашого призового фонду на вже наявному рівні — 50 тисяч доларів — це кров’ю дається. Що вже там мріяти про загальновизнану європейську практику: припустімо, цієї весни в Ессені пройде перший конкурс фірми «Бехштейн». Перша премія там «невелика» — 10 тисяч євро, але до неї на додачу — невеличкий такий концертний рояль тисяч за 100.

— Можливо, і вам варто наступний конкурс провести з якою-небудь європейською фірмою-виробником. От недавно «Безендорфер» подарував рояль Львівській консерваторії...

— «Безендорфер» свої роялі не дарує. Львівській консерваторії інструмент купила діаспора. «Стейнвей» також нічого не дарує — у нього дуже дорогі інструменти. А от «Каваї» дарує, але тільки там, де є ринок збуту. У нас із цією фірмою переговори тривають уже шість років. Японці вивчають наш ринок і кажуть: «Ми не можемо дарувати рояль у країні, де не продамо більше жодного». А на конкурсі Рубінштейна вони щотри роки свій рояль презентують. Чому? Насправді вони привозять туди 10—15 інструментів і ставлять у готелях, там на них займаються конкурсанти. Потім віддають їх у магазини, і ті продають їх уже як б/у. Але з гарантією продажу. Тепер розумієте, навіщо «Бехштейн» свій конкурс влаштовує? Була б у нас така фірма...

— Ви не вважаєте, що відсутність хороших інструментів — велика проблема для майбутнього української фортепіанної школи?

— Дивні ми люди, їй-Богу... Почувши нас, напевно хтось подумав би: «Господи, ну про що вони розмовляють — загине фортепіанне мистецтво, не загине... Ну, не буде незабаром цих музикантів, і дідько з ними. Адже через п’ять років українців стане на п’ять мільйонів менше, ще через десять сільське господарство перестане взагалі що-небудь виробляти і транспортний парк спрацюється»... Говорити про такі речі — марно, це як голос волаючого в пустелі. Ми ніколи нічого не зможемо зробити.

Наведу один цікавий, найтиповіший випадок. За ідеєю, нашу державу має захищати багатство її громадян. Правильно? Є Міністерство економіки, воно дає ліцензії на зовнішньоекономічну діяльність, є митниця. І там, і там є спеціальний відділ, де сидять експерти, котрі мають певний стосунок до мистецтва. Принаймні, чітко знають, що не можна вивозити ікони XIV століття, Венеціанова чи Левітана, предмети старовини, раритетні музичні інструменти, створені тут, в Україні. Той самий рояль... І от скажіть: яким чином протягом десяти років із Чернігова щомісяця вагонами вирушали до країн третього світу наші нашвидкуруч відновлені фортепіано?! Адже нам свого часу дістався велетенський парк чеських і німецьких інструментів, що коштували дуже дешево, стояли майже в кожному домі та прожили б іще 50 років, бо діти на них переграли загалом по 150 годин. Отож, цей скарб України — «Чернігів», «Петроф», «Рьоніш», «Вайнбах» — за безцінь скуповував хитрий голландець, котрий створив свій цех у маленькому фабричному сарайчику на музичній фабриці. Вкривав піаніно гарним лаком і відправляв до Сінгапуру, Індонезії, де продавав їх по шість-сім тисяч доларів. У будь-якій іншій країні це закінчилося б гучним кримінальним процесом і довічним ув’язненням мінімум для десятка людей за розпродаж національного багатства. Скажіть, яка родина може сьогодні купити своїй дитині музичний інструмент? Повторний ринок майже зник, а імпортні інструменти коштують п’ять-шість тисяч доларів...

Позаторік я був членом журі юнацького конкурсу імені Артура Рубінштейна в польському місті Бидгощ. Уявіть собі: у цьому крихітному містечку — дві музичні академії з чудовими будинками й залами — не рівня нашим. І коли директор конкурсу повела мене по класах дивитися, як займаються конкурсанти, я побачив там «Каваї» і «Ямахи». А в залах — «Стейнвеї» та «Безендорфери». Я запитую: «Пані Єво, ви щойно скаржилися, нібито у вас погане Міністерство культури — дало гроші лише на призовий фонд (до речі, у нашого й на це коштів немає). А хто ж вам ці роялі купував?». Заїдьте у Польщі в будь-яке село, знайдіть там музичну школу й подивіться на інструменти. Можливо, і нам цей напрям слід зробити пріоритетним? У статутах столітньої давнини рукою імператора було написано: «Консерваторії звільнені від усіх видів мит при купуванні нот, книжок, інструментів». Приберіть же, нарешті, це грабіжницьке 34-відсоткове мито! Тоді нехай не «Бехштейн» із «Безендорфером», але «Ямаху», дивися, і можна буде придбати: 50 тисяч мінус 34 відсотки — це 33 тисячі. Одному навчальному закладу, другому, третьому. Ось це й є хазяйновитість!

І як тут не пригадати про давні традиції київської мерії, яка подарувала музичному училищу ділянку землі на Подолі. Ділянку цю було заставлено в Земельному банку, і на рахунок училища капали грошики — воно могло саме заробляти.

— До речі, що чутно з приводу перенесення училища в інший район Києва? Ця тема свого часу активно обговорювалася в пресі...

— Тут я нічого не можу сказати. Розумію лише одне: ми задихаємося. Це сором-ганьба — столичне училище, найстаріший музичний заклад України досі тулиться в будинку школи з 28 класами, коли за нормами має бути 171. У нас же навчаються 1000 чоловік! Звісно, ми розуміємо, місто (а ми все-таки муніципальний заклад) не може розоритися та спорудити нам 100-мільйонний будинок. Але чому воно тоді не шукає нормальних, достойних інвесторів, чому ми самі повинні це робити? Врешті-решт, гаразд, побудуйте на цій же території найдешевший, примітивний будинок, на кшталт отих типових музучилищ, які були за СРСР у Запоріжжі, Луганську, Дніпропетровську. Вони ж коштували лише 300 тисяч карбованців! Це елементарна коробка, розділена коридором, і маленькі класи на трьох поверхах. А на четвертому — зал по всьому периметру. Розв’яжіть проблему бодай таким чином, аби не орендувати приміщення по всьому Києву й аби діти не їхали о 8:30 на вулицю Толстого, о 10:15 — на Індустріальну, потім о 12:00 до
3-ї ДМШ на Володимирській, а потім до 32-ї на Пушкінській. Це ж божевільня, а не заняття! У відповідь нам пропонують віддати якомусь ділку наші 0,76 га, а нас переселити у «свічку» 10 на 10 на іншому краю міста й у перспективі її добудувати. Це все доволі смішно...

— Сьогодні багато говорять про Болонську систему. Як ви прокоментуєте цей неоднозначний процес?

— А що коментувати? Потрібно до всього ставитися розумно й обережно. Так, є два ступені фахової кваліфікації, прийняті в Європі, — бакалавр і магістр. І не було потреби нам залишати поділ на «спеціаліста» й «молодшого спеціаліста». Через кордон перейдіть — зі Львова до Пшемишля — і запитайте: «Що таке молодший спеціаліст?» Вам скажуть: «Ось є двірник і молодший двірник. Є медсестра й молодший медперсонал». У нас колись були ПТУ. От саме вони й випускали молодших фахівців — робітників із хорошими професійними навичками.

Скажіть, коли в дипломі музиканта написано «викладач», куди він іде? До музичної школи. І що він робить? Сім-вісім років навчає дитину. Так який же це молодший спеціаліст?! Тим паче що він вивчав філософію, психологію, педагогіку, методику, у нього було два роки педагогічної практики. Безумовно, він — бакалавр, і особисто я вважаю, що сьогодні саме цю кваліфікацію музичні училища мають давати своїм випускникам. Коли я намагаюся говорити про це з ректорами консерваторій, вони мені відповідають: «Але ж ми не маємо права приймати бакалаврів...». І тут, з’ясувалося, все упирається в інструктивний наказ міністерства — один лише відомчий документ! Так, потрібно було якось визначити часові рамки та кредит годин для кожного рівня освіти. Взяли й написали: молодший спеціаліст — не менш ніж 5 тисяч годин, бакалавр — не менш ніж 6 тисяч, спеціаліст — не менш ніж 7 тисяч, магістр — 7,5. А медики як зробили? Вони вийшли на трибуну Верховної Ради й запитали: «Депутати, ви будете задоволені, якщо вас стануть лікувати бакалаври — недовчені лікарі з чотирма роками інституту без ординатури та практики?» Депутати відповіли: «Звісно, ні». І з’явилася в наказі виноска: «крім медиків». А ми що? Зрозумійте: їх — п’ятеро ректорів, у них є два міністри й більше нікого. Хай напишуть проект. Потрібно взяти їх за краватку, щоб внесли зміни до цього безглуздого наказу. Хай скажуть: «До нас вступатимуть бакалаври, і ми їх п’ять років учитимемо на магістрів. Не рік, а п’ять — інакше не буде музики. І жодних робіт магістр не захищатиме! Зіграє на вибір комісії два з п’яти запропонованих концертів із оркестром (як це було в нас ще за Глієра) і два публічні концерти у філармонії — ось це магістр. Не зіграє — не магістр».

Хіба для цього потрібно збирати прес-конференції, оголошувати голодування, піднімати прапори та йти галасувати до президентського палацу? Збирати оргкомітети? Я з конкурсів знаю, що це таке. Зібрав оргкомітет — усе, конкурсу не буде. Відразу розпочинається: «Як же нам не включити в комітет такого чудового співака? Він же народний артист! Він же й там співав, і там...» Включили. «А як же без он того Героя України? Він же такий чудовий режисер! А цього включити, цього, цього?» Включили. Посиділи дві години. Перше ж запитання: «Ви запросили в журі Голопупенка?» «Ні, не запрошував». «Як же так — він же чудова людина! Мій кум!» І ось, вважайте, конкурсу вже немає — ти від голови до ніг усім цим обплутаний.

— Однак із конкурсом пам’яті Горовиця ви просунулися досить далеко навіть за міжнародними мірками.

— Мені дуже сподобався фестиваль нинішнього року. «Київські літні музичні вечори» стартували ще 1998-го, і, здається, ми нарешті виходимо на рівень хорошого міжнародного фестивалю. Уперше Національний симфонічний оркестр дав аж шість концертів. У нас виступили чудові диригенти й солісти з Норвегії, Франції, Голландії, США, Іспанії, Польщі. До нас приїжджали й лауреати міжнародних конкурсів, співаки Єреванської опери. Ми наближаємося до якісних, концептуальних концертів. Публіка в нас практично та сама. Місць вільних ніколи немає, більша частина слухачів стоїть. Вони вже знають: тут можна знайти і класику, і джаз, і суперсучасну музику. Усе це переконує в тому, що фестиваль уже незабаром стане по-справжньому помітним. Хоча й сьогодні портфель його заявок уже переповнений (це не рахуючи зобов’язань із обміну лауреатами). Ви бачили б, як округлилися очі журналістів, диригентів і членів журі недавнього Тбіліського конкурсу, коли я їм сказав, що сам Шломо Мінц — сьогодні другий скрипаль у світі — погодився виступити на нашому фестивалі. Мені здається, цим уже можна пишатися.

У серпні Фонд Горовиця, крім іншого, вступив ще й до Jeunesses Musicales International. Це громадська організація музичної молоді світу, яка свого часу засновувала музичну секцію ЮНЕСКО. Тепер наш Фонд є ще й національним представником України в цьому співтоваристві. Назва нашої країни фігурує вже на його сайті та в офіційному бланку з переліком усіх 50 держав-учасників.

— Ви продовжуєте опікуватися переможцями свого конкурсу й підтримувати їх?

— Нинішнього року наші лауреати вже побували в Італії (два фестивалі), відіграли серію концертів у Польщі, Німеччині, виступили в Таллінні, незабаром — п’ять концертів у Норвегії, далі Нансі й Бонн із великими симфонічними оркестрами. Попереду фестиваль у Сараєво. Відбувся традиційний уже концерт у Збройовій палаті Кремля — там на виступи лауреатів Конкурсу Горовиця публіка завжди чекає з захопленням. Безліч концертів на батьківщині я просто не згадую. Нас нині просять організувати тур по Західній Україні: Хмельницький, Тернопіль, Луцьк тощо. У дуже короткий термін нам гарантують усе — і оркестри, і готелі...

А майстер-класи? Спочатку ми запрошували по одному педагогу. Потім зрозуміли, це — досить дорого, і створили Літню міжнародну музичну академію. Ще у травні торік я казав: заявок багато, але це либонь тільки наші, українські, діти. Потім, коли посипалися ці понад 70 чоловік майже з 25 країн, ми просто не знали куди подітися. За два тижні дати змогу виступити всім учасникам! Лише публічних концертів було 11... Академія тепер також стала досить відомою. Ми спілкуємося з великим контингентом музикантів, відстежуємо їхні долі, залучаємо до Конкурсу, допомагаємо лауреатам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво