Неювілейне - Культура - dt.ua

Неювілейне

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Спробуймо абстрагуватися від нав’язаних роками штампів та прищеплених із дитинства авторитетів ...

Спробуймо абстрагуватися від нав’язаних роками штампів та прищеплених із дитинства авторитетів і подивитися на деякі явища поглядом стороннього спостерігача, який довгий час мав можливість стежити за тим, що відбувалося в Національній опері України. Ми легко побачимо: від цього театру незабаром не залишиться майже нічого, що можна було б гордо подати як свіжий плід творчих пошуків вітчизняної режисури. Якщо нові режисерські імена й нові постановки (крім постановок головного режисера театру пана Гнатюка) і з’являлися в афіші театру, то протягом усього шістнадцятилітнього періоду роботи Дмитра Михайловича «головним» це були виключно імена закордонних режисерів. Їх було вкрай мало, і з’являлися вони не завдяки, а, швидше, всупереч волі «самого», оскільки театр вважав за потрібне укладати контракти з тим або іншим режисером для підготовки спектаклів, які мали бути показані на міжнародних оперних фестивалях і гастролях. Естетичним критеріям цих фестивалів навряд чи відповідала б режисура Гнатюка. Тому, аби не прирікати театр на остаточну ізоляцію й загибель, доводилося вдаватися до послуг західних режисерів. При цьому питання про можливий дебют когось із української творчої молоді як постановника одного з нових спектаклів навіть не обговорювалося. У результаті головний театр країни не розвивався, не з’явилося жодного нового режисерського імені, ніяких нових кадрів та ідей у режисурі. Трапився, правда, випадок, коли позірне творче лідерство головного режисера занадто вже явно було піддане сумніву. Дуже колоритний і мальовничий спектакль, який імпресаріо неодмінно хотіли бачити на підмостках театрів Західної Європи, довелося навіть «переставляти». Ідеться про «Сорочинський ярмарок» Мусоргського. Раніше постановку цієї опери здійснив сам Гнатюк, але вона виявилася абсолютно неконкурентоспроможною. Це було великим ударом для пана Гнатюка. Напевно, щоб помститися своєму обдарованішому закордонному колезі, який дотягував спектакль, головний режисер надовго (якщо не назавжди) вилучив «Сорочинський ярмарок» із афіш театру.

Свої спектаклі Дмитро Михайлович дуже любить. Зате роботи деяких своїх колег вважає за потрібне поступово витісняти з репертуару театру. Не знаю, можливо, це стається випадково, а можливо — тому, що присутність у репертуарі власних постановок приносить стабільні постановочні відрахування. Жаль, що з репертуару недавно зникла дуже якісно відновлена «Катерина Ізмайлова» Шостаковича. Цього не пояснити. Втім, Дмитро Михайлович і раніше не поважав цю роботу Ірини Молостової, на яку такий попит на Заході. Для прикладу тут можна згадати ще, як мінімум, два спектаклі (до речі, тієї ж таки Молостової), які виявилися б дуже доречними в нашому репертуарі й сьогодні, бо були старанно реконструйовані й воістину отримали «нове дихання». Це «Дон Жуан» Моцарта і «Таємний шлюб» Чімарози. Класичних опер такого типу в театрі практично немає. А вони дуже потрібні і глядачу, і трупі. Та й узагалі, при такому репертуарному голоді та обмежених можливостях театру поповнювати афішу не слід було б розкидатися нагромадженим багажем. Не кажучи вже про підозрілу байдужість Дмитра Гнатюка до долі українських опер (у тому числі — сучасних). Сказане тут про недоліки репертуарної політики Національної опери — лише стисле резюме основних претензій, висловлених останнім часом оглядачами на адресу театру. При цьому ми не щоразу замислюємося: а яка ж у цьому частка вини головного режисера театру? Гадаю, ця частка — левова. Бо хто ж, як не головний режисер, повинен продукувати ідеї, що стосуються самого змісту роботи трупи, репертуарних орієнтирів тощо? Коли цих ідей немає, то постає запитання — а чи є в театру головний режисер?

Ратуючи за «реалізм» (улюблений термін пана Гнатюка), він навіть гадки не має, що своїм безглуздим консерватизмом рік у рік відкидає театр на кілька десятиліть назад. Подивіться спектаклі Гнатюка — і переконаєтеся в цьому самі. А потім для порівняння сходіть на прем’єру «Фауста» в постановці Маріо Корраді. І ви переконаєтеся: оперна режисура у світі пішла вже так далеко, що звичні нам режисерські прийоми пана Гнатюка західному глядачеві мали б видатися чи не архаїчними. При всьому цьому зауважимо: режисура «Фауста» — це не щось надзвичайне, а, швидше, комплекс постмодерністських режисерських прийомів, що пробили собі дорогу на західну сцену приблизно півтора-два десятиліття тому. І лише сьогодні, з волі випадку, ми можемо побачити щось подібне в Києві. Утім, і цей добротно осмислений «учорашній день» європейської режисури видасться нам новим. Спасибі й на тому! Бо зусиллями головного режисера нашої Національної опери всі ці роки ми були позбавлені можливості бачити на сцені що-небудь, крім зашкарублого соцреалізму.

Тим часом головний режисер сповнений енергії і, мабуть, розраховує з помпою відзначити ще не один творчий ювілей. Чому? Відповідь проста. Його думку не заведено обговорювати, бо головний режисер Національної опери володіє всіма можливими засобами для утримання свого реноме. Кожен, незгодний із його позицією, дуже просто міг би поплатитися роботою в театрі чи артистичною кар’єрою. Тому критика головного режисера ніколи і в жодній формі не виходила з театрального колективу. Щось могли говорити про це лише журналісти як особи, котрі перебувають поза безпосередньою й фатальною залежністю від керівництва театру. Здається, нині знову саме час торкнутися цієї теми. Бо в пост’ювілейній ейфорії ми ризикуємо зовсім втратити відчуття реальності. Нинішнього року було сказано чимало теплих і щирих слів про колишні заслуги пана Гнатюка. Заслуги ці переважно стосуються пісенного жанру. Гнатюку судилося стати постаттю своєї епохи, універсальним «провладним співаком», котрий свято сповідував лише один принцип — бути якомога ближче до будь-якої влади й ціною цього зберігати за собою право впливу на будь-які життєві ситуації на свою користь. Жахлива назва книжки про Гнатюка, випущеної до попереднього його ювілею, — «Голос і влада». Ось що, виявляється, можна вважати головним результатом його творчої діяльності! Близькість до влади розцінюється як ключовий принцип побудови артистичної кар’єри...

Але ця хронічна неперебірлива закоханість пана Гнатюка в будь-яку владу (починаючи Сталіним і закінчуючи всіма президентами України) виливається в один страшний наслідок. Він досі вважає, що в мистецтві головне — це «кадрово-номінальний статус» і «адміністративний ресурс». Зберігаючи недоторканними свої регалії та службове становище, головний режисер вважає кричущою несправедливістю будь-яку критику на свою адресу. Він не звик до конструктивного аналізу своєї діяльності зі сторони. Зате ніколи не цурається жодних заходів і обстоює свої інтереси, використовуючи близькість до влади. Звідси трохи сумнівні етичні підвалини, властиві пану Гнатюку. Відзначте, як часто останнім часом навколо імені Дмитра Михайловича виникали малоприємні історії, пов’язані з його висловлюваннями про колег (інколи давно покійних). То одне, то інше інтерв’ю Гнатюка рясніє якимись легкими «уколами», докорами, неточностями, які серйозно зачіпають честь когось із його колег. Лише останнім часом так було, як мінімум, тричі. У результаті кожного такого інтерв’ю протилежній стороні доводилося вдаватися до відкритого публічного спростування через пресу, аби нагадати пану Гнатюку бодай елементарні норми людської порядності, а то й вказати на пряму брехню. Одне за одним так робили і вдова Олександра Таранця, і спадкоємиця Бориса Романовича Гмирі Ганна Принц, і Микола Кондратюк, який недавно пішов на пенсію. Мабуть, інерція вседозволеності, виплекана у близькості до влади, певним чином змінює особистість, причому не на краще...

Ну, а що ж відбувається в театрі? Незабаром випускають прем’єру — «Фауст» Гуно, поставлену, втім, не Гнатюком. Це єдина нова назва в афіші театру в цьому сезоні. Постановка буде справді новою, вона не має нічого спільного з тим «Фаустом», який ішов на сцені Київської опери в минулому. А попередньою прем’єрою театру була опера Чайковського «Мазепа» — реконструкція старого спектаклю Дмитра Гнатюка, здійснена ним самим. Про подальші плани наразі офіційно не говорять. А це означає тільки одне — жодних «проривів» у сфері режисури й репертуару в наступному сезоні також не буде. Можливо, пан Гнатюк, як завжди, обмірковує: що б таке повторити в найближчому майбутньому? Адже в його звичку входить звертатися лише до тих опер, які вже давно йшли на сцені нашого театру і в яких він, як правило, сам брав участь як соліст. Так простіше: не потрібно напружуватися, знайомитися з новим музичним матеріалом, розробляти нові мізансцени. Можливо, залишилося ще щось, що «відлежало» в пилюці належний термін і знову може бути подане як прем’єра театру і як черговий шедевр його головного режисера...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво