Невідома Франція: Жорж Бернанос - Культура - dt.ua

Невідома Франція: Жорж Бернанос

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

СРСР забезпечив нас здатністю дивуватися, відкриваючи щось нове. І це задоволення можна розтягнути на кілька десятків років...

СРСР забезпечив нас здатністю дивуватися, відкриваючи щось нове. І це задоволення можна розтягнути на кілька десятків років. Адже, напевно, саме стільки часу знадобиться, аби віднайти все те, що свого часу так старанно приховали. Наприклад, «ворожих» зарубіжних письменників та їхні твори.

Між виходом друком у Франції першого роману Жоржа Бернаноса «Під сонцем сатани» і першим виданням вибраних творів «визнаного класика французької літератури ХХ сторіччя», «національного Достоєвського» (з передмови) в Україні минуло майже 80 років. За радянських часів справді існували причини для такого замовчування. Проте нині арґументи на користь пізнавання (будь-чого з царини «того» прихованого) є значно вагомішими.

Жорж Бернанос (1888—1948) народився в дрібнобуржуазній родині, а освіту здобував у єзуїтських колежах, які в той час вважалися найпрестижнішими навчальними закладами у Франції. Працював журналістом, брав участь у Першій світовій війні. Потім одружився із прапраправнучкою Жанни д’Арк, яка народила йому шістьох дітей. І весь цей час він формувався як письменник.

У 1926 році побачив світ його перший художній твір, який майже одразу здобув престижну премію і чимало схвальних відгуків. Відтак Бернанос вирішив жити лише літературним заробітком. У передмові до есею «Під місяцем великі цвинтарі» (1938) він пише: «Якби я відчував потяг до тієї справи, за яку сьогодні беруся, я, певно, не знайшов би в собі снаги довести її до кінця, бо не вірив би у неї. (...) Я не письменник. Сам вигляд чистого білого паперу ранить мені душу. Та фізична зосередженість, якої вимагає від мене ця праця, настільки мені ненависна, що я уникаю її як тільки можу. (...) Я шаную ремесло, завдяки якому моя дружина та мої діти, слава Богу, не помирають від голоду. (...) Тих закликів, з якими звертаюся до людей я, вочевидь не дуже багато. Вони нічого не змінять у справах цього світу. Але саме задля них я народився».

Творчість Бернаноса близька до так званого католицького ренесансу в літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Власне, його заведено називати письменником-християнином, письменником-католиком. Французький дослідник творів Бернаноса Л. Естанґ писав: «Його релігійний шал був характерний для всього його покоління. Цей шал був більш конформістським, ніж ви собі уявляєте, і зовсім несхожим на письменницький. (...) Він був революціонером лише всередині католицької традиції, за яку тримався всіма силами своєї душі». У передмові до українського видання також ідеться про те, що в ньому горить вогонь пророка, який спалює його. Його твори породжені власним досвідом. Кожним романом він «був вагітний» і народжував його в муках, що становило певного роду письменницький катарсис. Тому кожен твір Бернаноса — щось на кшталт проповіді, адже «покликання письменника часто виявляється іншим боком покликання релігійного». (Певна річ, популяризація творів «такого» автора за радянських часів була неприпустима.)

Жанр традиційного роману як «проповіді» був обраний вельми вдало. З точки зору ХІХ століття. Як писав Герберт Велс (1866—1946) у статті «Сучасний роман»: «...раніше ви точно знали, що добре, а що погано. Священик вас у цьому напучував, а від роману вимагалося єдине: щоби він прямо або опосередковано підтверджував непорушність цих щирих, хоча й непривабливих, і не завжди правильних суджень». Реалізм мав своє знаряддя морального впливу — роман, який був «канонізованим» жанром. Власне, Велс був одним із тих, хто передбачив неминучу загибель традиційного роману, кардинальну зміну свідомості людства і необхідність оновлення методів художнього впливу на свідомість читача.

Час переходу від реалізму до модернізму майже збігся з численними воєнними заворушеннями початку ХХ століття, з формуванням окремих політичних сил, їхнім виокремленням у партії, їхнім протистоянням, із Першою світовою, яка значною мірою спричинила кардинальний злам у світовідчутті людей. Хронологічний перехід — ХІХ—ХХ — дивним чином сам по собі ніс певне світозмінювальне навантаження. Ніцше проголосив: «Померли всі боги, залишилася сама людина», — і сам пішов 1900 року, полишивши «надлюдей» у їхній одіссеї.

Ці безбожні поневіряння по-різному вплинули на тих, хто народився в ХІХ, а помер у ХХ столітті. До одного покоління належать Луї-Фердінан Селін (1894—1961), Антуан де Сент-Екзюпері (1900—1944), Ернест Гемінґвей (1899—1961), Генрі Міллер (1891—1980), Герман Гессе (1877—1962), Джеймс Джойс (1882—1941), Роберт Музіль (1880—1942), Еріх Марія Ремарк (1898—1970), Бертольд Брехт (1898—1956), і не лише вони. До нього ж хронологічно зараховується і Жорж Бернанос. Доля кожного з них пов’язана з тогочасною Європою. Кожен із них по-своєму піддався «воєнному декадансу», що опанував континент. Кажучи трохи спрощено, вони розуміли, що так, як було, більше не буде, що діяти треба якось інакше, що світ розвалюється, він дістає і муляє з кожним днем дедалі більше. На думку Сент-Екзюпері, люди хочуть ще і ще чути про те, що «людина завжди знаходить шлях, який заведе її в полум’я».

Мене не полишає думка
Л.Естанґа про релігійний шал покоління Бернаноса. Він, напевно, був найбільш ревним серед усіх своїх «ровесників». Бернанос не піддався змінам, яких шукали його «колеги». У нього була власна кревна Жанна д’Арк (дружина, головна заслуга якої — спільна з Орлеанською Дівою кров), його називали останнім традиційним романістом ХХ століття. Крайнощі, у які впав Жорж Бернанос, — католицькі традиції, священна непримиренність зі злом. Він не міг собі дозволити чхати на цей мерзенний світ так, як, наприклад, чхав на нього Селін.

Автор у своїх романах навіть не називав речі своїми іменами: війна там не була війною, — його «чуттєвий досвід», із якого постав твір, зазнав значної мутації. Можна лише здогадуватися, керуючись численними коментарями, що саме автор мав на увазі, адже під час читання складається відчуття цілковитої фантастичності створеного Бернаносом світу. Він не прив’язаний до жодного часового відтинку: напевно, таким французьке село було і в XVII, і в ХІХ ст., а можливо, і споконвік. Символом власне ХХ ст. можна вважати автомобіль, зустріч із яким на сторінках романів викликає щирий подив. Це такий собі мандрівний образ, що мав би повернути читача в його ж сучасність.

Авторський стиль, його мова таки зазнали неуникненного впливу карколомного початку ХХ ст. Він проникнувся «глибоким психологізмом». Мова масна, Бернанос постійно вдається до своєрідної гіперболізації, патетики, вивищення і піднесення провідної (як свідчать коментарі) ідеї — розкриття й осягнення таїнства передсмертної агонії і самої смерті. Його «улюблениця» — Мушетта, збезчещена дівчина, покритка по-нашому. Здавалося б, у кожної «катерини» свій шлях. Обидві Мушетти (і в романі «Під сонцем сатани», і в «Ще одній розповіді про Мушетту») закінчують своє порочне життя самогубством. Видається, що глибоко гріховні дошлюбні статеві контакти і, як наслідок, незапланована вагітність є більшим стресом для самого Бернаноса, ніж для уявної «майбутньої матері». Про життя у Франції в романі «Життя» (1883) Ґі де Мопассана (1850—1893), зокрема, є таке:

«Старий кюре говорив:

— Звісно, парафія небагата і взагалі не бозна-яка. Чоловіки вірують не більше, як потрібно, а жінки, слід зізнатися, поводяться вельми несхвально. Дівчата, не нагулявши собі пуза, вінчатися не приходять, квіти померанцю дешево цінуються тут. (...) Звісно, грішити ви їх не відмовите, так і знайте (...) Одружуйте їх, абате, одружуйте, а про інше навіть не думайте!

Новий кюре відповів суворо:

— Мислимо ми по-різному, і сперечатися нам немає сенсу».

Властиво, немає сенсу сперечатися з Бернаносом. Порятунок, прощення, спокутування гріхів — може бути виходом із ситуації. Боротися із Сатаною — Боже діло, діло священиків. А щоб подолати супротивника, його слід упізнати, можливо, навіть знати в обличчя. Абат Доніссан (герой «Під сонцем сатани») таки стрінувся зі своїм заклятим ворогом:

«То було вперше, а проте впізнав він його без труднощів.

— Годі вже! Годі! Годі, священний собако, кате! Хто тебе навчив, що з усього на світі жалість — це те, чого ми жахаємося найбільше, тварюко миропомазана? Роби зі мною все, чого забажаєш... Але якщо ти доведеш мене до крайнощів...

Яка людина не вислухала б із жахом цей крик болю, вбраний у слова, — а проте цілком потойбічний? Яка людина не засумнівалася б у таку мить у своєму здоровому глузді? Але святий із Люмбра, втупивши погляд у землю, думав лише про погублені цим створінням душі...

— Я тримав тебе в себе на грудях, я колисав тебе на своїх руках. Скільки ще разів ти мене голубитимеш, думаючи, що це того, Іншого, ти пригортаєш до свого серця. Бо такий твій знак. Такою є на тобі печать моєї ненависті».

Щось від модернізму є і в інших творах, однак від усього відгонить анахронізмом, невідповідністю часові. До цього значною мірою спричинилася модерна мова, бернаносівський потік свідомості. У романі «Пан Невін, або Мертва парафія» герої виникають нізвідки, а їх описи не дають можливості створити певне уявлення про цих неживих, несправжніх людей. Підлітка (як виявляється наприкінці твору) на початку називають хлопчиком, і поводиться він відповідним чином, однак згодом він зі своїм приятелем-однолітком провадить бесіди, обговорюючи такі теми і в такий спосіб, що насамкінець оповіді складається враження, ніби то доросла, зріла людина, до того ж занадто заклопотана невластивими притомному чоловікові ідеями.

Добірка есеїв «Під місяцем великі цвинтарі», здається, має іншого автора, ніж романи. І це — з перших же сторінок. Чому? Сам автор відповість на ці питання, він, так би мовити, розкриває своє справжнє обличчя, не обплутане наскрізними білими і червоними нитками полотен його романів.

Творчість Жоржа Бернаноса є своєрідною релігійно-романною агонією, адже роман як жанр літератури і як метод релігійного впливу та виховання уже наприкінці ХІХ ст. вичерпав себе. Вона посідає окремішню, відносно інших французьких письменників того часу, позицію, адже Бернанос самовіддано опирався впливові нової, модерної доби. В Україну він прийшов на початку третього тисячоліття: це, з одного боку, часова перспектива, яка полегшує аналіз та інтерпретацію художніх творів, а з іншого — суттєве ускладнення на шляху адекватного сприйняття. Католицтво не є повсюдним у нашій країні, а поширене православ’я ніколи не було настільки ревним і самовідданим, як ця християнська течія. До того ж тоді як Європа в цілому і Франція зокрема намагалася оговтатися від Першої світової, Україна, якої, до речі, як такої тоді не існувало, намагалася протистояти «іноземному загарбникові». Бернанос — для нас особливо — може бути цікавим через свою «загадковість» і цілковиту несхожість ні на що українське, свою відданість недосягненним ідеалам і надзвичайну ревність та старанність у виконанні неймовірно складного для «обранця» завдання — навернення незліченних грішників на шлях Божий.

Жорж Бернанос. Вибрані твори:
У 2 т. — К.: Юніверс, 2002. — Т. 1. — 2004. — Т. 2.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво