Непередбачуване минуле, яке завжди з нами. До виходу книжки «Комсомол України. Сторінки історії. Події. Портрети».

Щ е не так давно журнал «Тайм» уїдливо зауважував, що Радянський Союз — єдина країна, де минуле непередбачуване. Малися на увазі безкінечні ревізії, які вчиняли «правовірні», щоразу нові, з приводу тих чи інших подій, осіб і ситуацій, коли виривали й замінювали сторінки підручників, замальовували портрети, оголошували анафеми вчорашнім вождям і вождикам, з поворотом на 180 градусів тлумачили ідеологічні постулати, явища та факти.

Доводиться констатувати, що «радянська» спадщина дається взнаки й нині. Політичний флюгер несамовито крутиться від полярних оцінок нашого давнього й недавнього минулого, коли йдеться чи то про учасників «соціалістичного будівництва», героїв Великої Вітчизняної війни, чи то про гетьмана Мазепу, Симона Петлюру, Степана Бандеру, чи то про героїв національного опору — воїнів УПА.

Так само полярні оцінки дістає й комсомол України, який нещодавно відзначив своє 85-річчя.

А якщо підійти «по-хазяйськи», об’єктивно, зваживши всі «за» й «проти»? Чи хоча б прислухатися до серйозних зарубіжних дослідників, які не скидають з терезів історії феномен комсомолу, як і, скажімо, досвід СРСР в організації системи народної освіти, культурного будівництва, охорони здоров’я. У книжці, яку ми рецензуємо, йдеться, зокрема, про такий факт. Нещодавно професор Кристофер Уільямс з університету в Центральному Ланкаширі (Великобританія) звернувся до Російської академії наук із проханням посприяти у збиранні матеріалів для видання в Англії монографії з історії ВЛКСМ, причому не стільки на основі сучасних публікацій і оцінок, а обов’язково підкріплених відповідною архівною документальною базою.

Прагнення об’єктивно поглянути на комсомол це не обов’язково намагання його реанімувати — що було, того не повернути. Але це й не чиста ностальгія, яку теж по-людськи можна зрозуміти.

Це — данина пам’яті та добре слово про мільйони тих, чия доля так чи інакше була міцно пов’язана з комсомолом. Адже комсомольська школа єднала академіка й митця, письменника й медика, колгоспника й шахтаря, будівельника й військового. По-різному складалися їхні долі. Комсоргом на будівництві Київської ГЕС був В’ячеслав Чорновіл, комсомольським активістом — майбутній автор основоположного дисидентського трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба, комсомольським функціонером — один із фундаторів Народного руху за перебудову Петро Осадчук, який на сторінках книжки зазначає: «Комсомол не залишив мені ілюзій на легке життя в майбутньому, але навчив мене самоорганізації, зібраності й, хоч як це дивно, навчив критично аналізувати все те, що він проповідував. Я набув великого досвіду спілкування з різноманітними категоріями і прошарками людей, навчився розрізняти чесних працівників і кар’єристів, небезпечних демагогів і романтичних краснобаїв… І — найголовніше! — через комсомол я увійшов у велику українську літературу».

Та не тільки він один. Хто з молодших та й старших літераторів не мріяв про найпрестижнішу, після Шевченківської, республіканську комсомольську премію імені М.Островського? Її лауреатами стали Платон Воронько, Володимир Забаштанський, Юрій Мушкетик, Олексій Коломієць, Віталій Коротич, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Петро Перебийніс, Богдан Чалий, Микола Луків, а загалом — понад сто відомих діячів літератури та мистецтва, серед яких Олександр Білаш, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Стефан Турчак, Софія Ротару, Василь Зінкевич… Гроно митців, без яких важко уявити нашу національну культуру. Не всі, звичайно, афішують сьогодні своє лауреатство. Воно й зрозуміло. «Не кожному хочеться сьогодні повернутися в свою комсомольську молодість, — зауважує Петро Перебийніс. — Немодно. Та й небезпечно. Обізвуть тебе якимось «ізмом», а то ще й шматка хліба позбавлять…»

На таку чи подібну небезпеку наражається й автор цих рядків. Однак не має ні найменшого бажання обілити комсомол, затушувати його вади. Були в його історії й важкі питання, пов’язані з політичними перехльостами, правовим нігілізмом, атмосферою нещирості, підозрілості, пошуку «ворога», ігнорування інтересів окремої людини. Комсомол успадкував від партії верхоглядство, «комчванство», формалізм і кастовість, низку бюрократичних хвороб. Були в його роботі й відверте головотяпство, і кондовий примітивізм. Ми самі сміялися з «творчості» кабінетних керівників, які слали на «низи» телеграми на зразок: «Забезпечте активну участь молоді у нересті риб», «Подайте точні дані про кількість підгодованих диких птахів — по видах». Пригадується виступ одного лідера обласного масштабу, який із «класових позицій» закликав: «Нам необходимо усилить борьбу с негативными явлениями среди отдельной части студенческой молодежи, которая увлекается произведениями этой падшей женщины — Эрих-Марии Ремарк…»

Проте саме в комсомольському середовищі, набагато демократичнішому, порівняно з партійним, критично сприймалася політична тріскотня, словоблудство, нестримна маячня московських партійно-державних геронтократів, що вижили з розуму, та їх периферійних прихвоснів. Однак правила гри, прийняті на той час, сприймалися як невідворотна даність, породжуючи безпринципність, конформізм, цинізм, що роз’їдали душі та серця й призвели, зрештою, до системної кризи. На повну силу це виявилося у так званий перебудовний період, коли керівну комсомольську нішу заповнили «виконроби нового мислення» — ділки, бізнесмени та бізнес-леді, фундатори майбутніх олігархічних кланів. Підручні партії перетворилися на заручників долара…

Книжка-спогад, книжка-роздум — саме так можна охарактеризувати це видання. Спогад об’єктивний, роздум конструктивний — наскільки це можливо. Бо що нам сьогодні особливо болить? Трагедія молодого покоління, забутого й приниженого. Покоління, яке штовхають на економічне й політичне безправ’я, ідеологічну всеїдність, зорієнтоване, в кінцевому рахунку, на мовчазний послух, рабську покору. Треба шукати шляхи до його пробудження.

І правий Володимир Чуйко, коли з болем констатує, що «нам не вистачає добре організованого всеукраїнського національно-патріотичного молодіжного об’єднання, яке за підтримки держави виховувало б молодь не на образах кримінальних авторитетів, а на славнозвісних постатях з нашої історії. У розгалуженому й перенасиченому інформаційному просторі не згадуються, або майже не згадуються, наші національні герої — Олена Теліга, Олег Ольжич, Василь Стус, Василь Симоненко. Цей ряд, на щастя, можна продовжити. І тут не зайвим був би досвід комсомолу з патріотичного виховання, якою б суперечливою і складною не була його історія».

Звичайно, нелегко перенести на нинішній еродований ґрунт структурні методи роботи комсомолу. Та й чи варто? Однак не слід нехтувати набутий ним величезний досвід у трудовому, ідейно-політичному, військово-патріотичному, моральному, інтернаціональному вихованні, знявши відомі нашарування заідеологізованості, формалізму й поверховості. Як це зробити? Отут варто виявити максимум раціоналізму, мудрості, толерантності. Реальним, навіть потрібним бачиться міжпартійний форум із питань молоді та молодіжної політики, створення відповідної державної, але назалежної науково-дослідної установи. На часі — будівництво за оригінальним проектом Національного молодіжного історико-культурного комплексу, який би задавав тон у роботі з юнацтвом.

Науково-популярне видання «Комсомол України», до речі, багато ілюстроване, на те й розраховане, щоб на його сторінках кожен зацікавлений і навіть критично налаштований читач міг знайти конкретні поради, міркування й спостереження, які сприяли б появі на політичному просторі нової, настільки ж масової та дієздатної молодіжної організації, якою був комсомол. Адже серед авторів видання, редакційну колегію якого очолив Юрій Єльченко, чимало досвідчених професіоналів молодіжної роботи, відомих державних і громадських діячів — Валентина Шевченко, Олександр Капто, Георгій Крючков, Григорій Максименко, Валерій Борзов, Валерій Цибух, Володимир Кулик, Михайло Бака, Руслан Боделан, Володимир Прокопенко та багато інших.

…Історія, кажуть філософи, трагедійна, хоч і прощається з минулим сміючись — інколи крізь сльози. Але вона нікому не прощає зневаги до минулого. Минулого, яке завжди з нами.