НЕМОЖЛИВІСТЬ Б.АКУНІНА - Культура - dt.ua

НЕМОЖЛИВІСТЬ Б.АКУНІНА

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

Щойно по книгарнях з’явилося «Внеклассное чтение» — і у просунутому читацькому середовищі сколихнулася повзуча дискусія: чи спроможна українська література на власного Б.Акуніна?..

Щойно по книгарнях з’явилося «Внеклассное чтение» — і у просунутому читацькому середовищі сколихнулася повзуча дискусія: чи спроможна українська література на власного Б.Акуніна?

Аґресія суперечки належить критиці «меншовартісного» спрямування: мовляв, хуторянські укрписьменники просто нездатні писати на рівні Б.Акуніна. Некоректність такого дискурсу варто заілюструвати контрзапитанням: а чи можливий російський Муракамі?

На травневому Варшавському книжковому ярмарку поляки гучно, нарівні з новинками Толкіна та Ладлема, презентували черговий том Б.Акуніна. Найтиражніша газета Rzeczpospolita спеціально до цього умістила розлогий есей про «феномен Фандоріна»: «Тут зосереджено тугу росіян за нормальним життям, мрія про країну з мудрими керівниками, чесними чиновниками та ефективною поліцією».

Отже, туга за «порядком». На перший позір — мрія про ідеальну соціальну будову. Але спробуйте відшукати в цій ієрархії «Я» — ось воно: гвинтик, «правильно» припасований до інших гвинтиків чиновником, «чесність» якого сертифікована Бого-батьком, і ним же безальтернативно-вірно визначений увесь триб життя «підданих». Класична імперська структура — британська, російська, іспанська. Структура, зафіксована у колективній пам’яті чи то під гаслом «За царя и отечество!», чи — «За Сталина! За Родину!», і навіть — «Под мудрым руководством Генерального секретаря... Леонида Ильича Брежнева».

Усе це — семіотичні кліше суспільства «фортеп’янних клавішів» (вислів Достоєвського). І в цьому контексті Б.Акунін — це спіритичний сеанс викликання духу імперської ментальності. І то не поодинокий: вже по його тріумфі тамтим літературним подіумом ефектно продефіліював «Укус ангела» П.Крусанова; ціле портфоліо літвідзнак зібрала повість-серіал Хольма ван Зайчика («Дело жадного варвара», «Дело незалежных дервишей», «Дело о полку Игореве»); нинішній гіт російського літпроцесу — «Господин Гексоген» А.Проханова. Діагноз: ностальгія за Імперією.

Отут і криється перша неможливість українського Б.Акуніна: немає за чим ностальгувати. «Бромовість» вітчизняної історії якраз і спричинена ментальним несприйняттям імперських правил гри. Чому Сагайдачний відмовився штурмувати беззахисну Москву? Чому Хмельницький так само «подарував життя» Варшаві? Чому Виговський, розтрощивши під Конотопом усю військову потугу Московського царства, не пішов далі етнічних кордонів України? Чому взагалі нашим знаком є інтенсивний Козак Мамай, а не екстенсивний Єгорій-змієборець?

Без глибинних екскурсів годі зрозуміти сьогоденні суспільні реакції, які, часом, дивним чином різняться від реакцій російського соціуму, хоч зовнішні соціально-політичні реалії у сусідніх країнах видаються мало не тотожними. В екстраваґантній книжці «Государственность Украины: истоки и перспективы» (К.: Ваклер, 1999)
С.Удовик аналізує українське «маємо те, що маємо» в координатах концептуальних уявлень структурного психоаналізу. Автор вважає, що Україна (як і Росія) досі затримується на 1-му реґістрі психоаналітичного поля, що характеризується особами з реальним сприйняттям світу, котрі утворюють патріархальне суспільство, яке живе «за поняттями» і має за економічне підґрунтя колективну власність. Причому Україна перебуває у цій площині силувано: спочатку у XVIII—XIX століттях сплюндровано державність, запроваджено кріпацтво та інтегровано в імперію місцеву еліту, а у ХХ — знищено «так званих кулаків — сформований в Україні прошарок 2-го реґістру психоаналітичного поля, — цією своєю перемогою Сталін пишався більше, аніж перемогами під час Громадянської війни».

«Народ 1-го реґістру» описано — з усією моторошною ґотичною вітальністю — у романі «Кысь» Т.Толстой. Українських мутантів «1-го реґістру» — у «Щоденному жезлі» Є.Пашковського. Відчуйте, як-то кажуть, різницю: «голубчики» Толстой здатні утворити імперію, «ослимачені душі» Пашковського — хіба бути прапорниками-завскладами чужої імперії.

А до чого тут «Кысь» — і сюжетний, і тональний антипод
Б.Акуніна? Чи так уже й антипод? Може, аверс і реверс? Модний московський критик Лєв Пірогов подає, як на мене, цілком логічний прогноз: «Скоро Фандорин-сан, благополучно миновав сталинское горнило, осядет участковым инспектором в уютном колхозе, и начнутся «старые песни о главном». Не встиг спрогнозувати, як госпожа Толстая озвучила сенсацію: ми з Б.Акуніним писатимемо у співавторстві. Коли поки що «Сибирский цирюльник» і «Брат-2» — це «два в одному» (сага про Фандоріна плюс «Кысь»), то невдовзі матимемо «нову формулу».

Утім, «старые песни о главном» бринять уже в «Азазелю». Точку проекції подій та рефлексій обрано в самісінькому осерді суспільства соціальних інфантилів, що не відають ціни життю. Цими очима справжні герої — «такие молодые, в расцвете сил и преданности Родине» (А.Курков). Герої очима Н.Островского та А.Платонова (знову позірний парадокс) — «хто не з нами, той проти нас». Події розгортаються на великій шахівниці, значну частину якої посідає Росія. «Чорні» починають авантюру, але — не виграють. Бо «білі» якщо і не винаходять телефона, «ремінґтона», бронежилета (корсет «Лорд Байрон») та дактилоскопії, то, принаймні, надають усім цим корисностям єдиний у світі шанс для стовідсоткової самореалізації. Жодного міжнародного погляду знизу вгору. Навпаки: представники інших націй — напівідіоти (помітили акцентований парафраз «Если в кране нет води...»?) Авжеж, як казав яскравий філософ Константін Лєонтьєв, «Россия должна править бесстыдно».

«Глянцеве» письмо Б.Акуніна — поетизація здорової імперськості, своєрідні моральні стимулятори для «нових руських»: як Дюма можна вважати за «підручник» з куртуазності, так Б.Акунінську прозу — за «навчальну лектуру» з геополітичної самоповаги. А модним позиціонуванням у глобальних координатах є нині для росіян євразійство, яскравим і привабливим «промоушном» якого і є фандорінський серіал. Євразійство як парафілософська дефініція «загадкової російської душі». Тобто, дрібка консервативного індивідуалізму (Голмс, Пуаро) нам не завадить, але сакральну таїну «служби государєвої» — не чіпай. Відтак, європейський вибір — Азазель — нам не потрібен. «Порядок» — над усе.

А тепер зіставимо все це з парадигмою української ментальності. В Україні «матір’ю порядку» завжди була відомо хто. Культ самодостатньої індивідуальної сили детонував автаркійність давньоруських князів і спричинив розпад квазіімперських реформ Хмельницького. Наша Січ — той самий американський Дикий Захід, який став ферментом суспільства рівних можливостей (у нас — не став: читайте у Винниченка про «бром»). Разін і Пугачов поставали під прапорами «самозванців» — намагалися змінити не тип влади, а «поганого» владця. Махно ж розглядав владу як вічеву делегацію функцій (здається, й нинішні парламентські дискусії щодо адекватності України президентській чи парламентській формі правління — відлуння задавненого ментального конфлікту).

Пік Російської імперії породив пікову літературу — справді золоте ХІХ століття. Б.Акунін — це Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Тургєнєв, Достоєвскій, Лєсков та Чехов в одному флаконі. Аристократичний мікс, який «вставив» росіян-«голубчиків» на красиві галюцинації: «небритый, но во фраке» (М.Булгаков). Проголошене в «Кыси» «восстановление Светлого Прошлого» (з класичною літературою включно, за що академічне літературознавство мусило б молитися на Чхартішвілі) йде на повний хід. На російському престолі — петербурзький аристократ пензля Кіпрєнского, уряд чолить типаж Кустодієва, у топ-масовці — персонажі Сурікова, Рєпіна, Маковского та Вєрєщагіна; телевізійні інтер’єри та столичні фасади — суцільні алюзії на Фаберже, Мартоса, Борисова-Мусатова; навіть нам позичили «типового аристократа» — телеведучого з метеликом.

Словом — Б.Акунін «сиять заставил заново» справді привабливу поверхню аристократичної імперії. В Україні ж не було імперії (київські декорації ХІХ століття — лише компілятивні рефлексії на петербурзько-московський блиск), не було аристократії (точніше, вся вона реалізовувалася у Москві-Петербурзі, маючи Україну за «дачу»), не було аристократичної літератури — звідки ж візьметься ностальгія? Це — друга неможливість українського Б.Акуніна.

До того ж, феномен Б.Акуніна важко уявити на початку 90-х. Тоді класична література в Росії була так само не модною, як в Україні не модна власна класика й до сьогодні. Проте, російській владній еліті ніколи не бракувало стратегічного мислення — на державному рівні було замислено повернути до товарообігу величезний масив текстів сторічної витримки. Вирішено було стимулювати не окремі ідеї видавців, а появу конкурентного асортименту. Через добре фінансовану Федеральну програму підтримки книговидання Росії запускали не поодинокі видання, а цілі серії. У російському класифікаторі продукції з’явилася податкова пільга на випуск класики. Соросівський мегапроект «Пушкінська бібліотека» напомпував книгозбірні цільовими грошима — під тендерну закупівлю класики. Навесні цього року оприлюднено звіт Міністерства друку РФ, де зазначено, що перевидання класичної літератури «стало делом прибыльным и перспективным», а Пушкін, Гоголь, Достоєвскій та іже з ними — «коммерческими авторами». Тобто — брендами.

Тож, господіну Чхартішвілі було з чим працювати, адже стилізація — це процес актуалізації минулих брендів в злободенному мейнстрімі. І він усе добряче прорахував. Те, що класику знову стали купувати (не функційні книжечки зі «Шкільних бібліотек», а презентативно видані томи), іще не означає, що її так само масово взялися перечитувати. «Образовывается средний класс, который нуждается в своей собственной развлекательной литературе, — казав в одному з інтерв’ю Б.Акунін. — Мой проект — это создание развлекательной литературы для взыскательного читателя… для людей, умеющих радоваться жизни и умеющих получать удовольствие». Стрімкі ритми нового способу життя лишають украй мало часу на «отримання задоволення». Украй мало часу на читання «Війни і миру» чи «Братів Карамазових». Б.Акунін запропонував експрес-літературу —своєрідний серіал за мотивами модної класики. Він переплавив бренди-ХІХ у парабренд-ХХІ.

Саме тут криється третя неможливість українського Б.Акуніна: в Україні відсутній ринок літературних брендів. За одинадцять років незалежності не спромоглися перетворити на національний бренд навіть Шевченка. Показовий приклад: торік із бюджету видано гроші на друк двох перших томів повного зібрання творів Тараса Григоровича. Видавництво «освоїло» ці гроші копійка в копійку — весь наклад передано бібліотекам. І жодного примірника — на власний ризик — не зроблено на продаж. Тобто, видавець апріорі вважав цей проект непопулярним, збитковим. Ясна річ, таким він і вийшов.

Парадокс: творення національних брендів є обов’язком держави і водночас — література потребує відділення від держави. Парадокс — як на пострадянське світосприйняття. У світі держави «керують» своїми бізнесами (а книговидання як оприявлення літератури — це серйозний бізнес) шляхом створення для них зручних нормативних майданчиків. Захистіть, нарешті, ділом, а не словом, вітчизняного товаровиробника, припиніть штучне підгодовування «творчих спілок» та їхніх «органів» і непристойне фінансування корупційних програм «соціально значущих видань», передайте вивільнені кошти бібліотекам на закупівлю наявного асортименту — решту зроблять самі видавці-бізнесмени. І Шевченко перестане бути лише стогривневою купюрою.

«Роздержавлення» літератури у масовій свідомості (як це уже значною мірою сталося якщо не у цілій Росії, то, принаймні, в Москві та Пітері) переводить її «у підпорядкування» шоу-бізнесу, де «социальная вменяемость произведения меряется рублем» (Л.Пірогов). Де імена створюються не за директивним бажанням «батьків нації», а PR-технологіями. Десять тисяч примірників роману «Азазель» півтора року невитребувано лежали на прилавках російських книгарень. Хіба що «тупо рассылали этот роман всем потенциально заинтересованным журналистам», — згадує директорка «акунінського» видавництва «Захаров» Іріна Богат. А далі — заговорила «перша кнопка» російського радіо: після циклу інсценізацій, чутних у кожній сільській хаті, книжки про Фандоріна стали продаватися зі швидкістю пиріжків. На Московському книжковому ярмарку 2000 року Б.Акуніна оголошують «Письменником року», через кілька місяців газета «Книжное обозрение» констатує: «Он наш Дед Мороз и он же наш главный новогодний подарок». А ще через рік у підсумковому списку бестселерів книжки Б.Акуніна посідали п’ять позицій із десяти у категорії «Палітурка» і дві — серед книжок у м’якій обкладинці. Плюс екранізація «Азазеля» Адабаш’яном, постановки у двох столичних театрах, випуск компакту, переклади в Італії і Франції.

В Україні ж користувачі кухонних гучномовців за десять років геть одвикли від жанру радіоінсценізації, а про екранізації, з огляду на стан вітчизняного кінематографу, годі й казати; книжка для преси — парвеню, та й де ті «потенційно зацікавлені журналісти»? Ще листопадом 2000 року Л.Кучма видав Указ «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження», де Кабмін зобов’язано здійснювати «популяризацію книги через засоби масової інформації». Хтось щось пригадає стосовно реалізації цього? Відсутність мереженої системи літературно-книжкової промоції — четверта неможливість українського Б.Акуніна.

«Литература — не роскошь, а взаимное удовольствие», — зазначив парадоксальний критик Лєв Пірогов і виснував далі гіпотезу: лише написане заради власного задоволення видається справжнім і глибоким. За доказ йому правила творчість Пушкіна. А справді: Б.Акунін, Пєлєвін, Сорокін — із захватом граються. Як і наші віртуози стилістичної мімікрії — Курков, Винничук, Кожелянко, Шевчук. Авторські веселощі детонують читацьке задоволення і збут накладів.

Б.Акуніна порівнюють із таким досвідченим гравцем, як Умберто Еко. А можна — і з Патріком Зюскіндом, Мілорадом Павичем або Пауло Коельо. Валерій Шевчук — із цього ж ряду. Щоразу пропонуючи читачеві захоплюючу віртуальну пригоду, він не приховує: «Гра — це найдійсніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри».Та якщо візантизм у Сербії чи ґотика у Франції та Італії — об’єкти масового поклоніння, то в Україні далеко не кожний чув слово «бароко», не кажучи вже про знання перекладу з італійської — «дивний, химерний». А додати сюди іронії, як це робить Шевчук, — і маємо гостросюжетний постмодернізм на кшталт Еко або ж інтелектуально-любовний бойовик а la Коельо — кому як до вподоби.

Але поняття «бароко», на відміну від «ґотики» — не бренд. І з цією «об’єктивною реальністю» не впоратися і найвишуканішому стилізатору. А от інший стиліст — Андрій Курков (між іншим, сьогодні на Заході у киянина видано книжок удвічі більше, аніж у «батька» Фандоріна) — таки знайшов у романі «Сады господина Мичурина» свій резонатор — ностальгію за «порядком» і «ситістю» 30-х радянських років. Його Мічурін та мічурінці мають за єдину життєву мету-мрію добре упізнаване: бути Маніловими на держбюджеті: «Мысли его были светлыми и почти прозрачными, не наполненными никаким особенным смыслом. Словно были это мысли ребенка или дурака». Майже соціологія.

У «нового» Куркова могли би бути «акунінські» перспективи, якби не драстичність експлуатованого ним типу ностальгії. «Сады господина Мичурина» — це відчитування Кафкою підручника радянської історії: «А потом расстреляют, и кончишься ты на земле, как заканчивается ситро в бутылке». Чхартішвілі не дозволяє собі жартувати з імперськими архетипами, Курков грається з їхніми скалками — тож, не бути йому «народним письменником».

Іронія взагалі не надається на всенародну любов у тоталітарному суспільстві. А коли вже докопуватися до ексклюзивного осердя української літератури, то це саме воно: іронія. І у майже вісімдесятирічного Загребельного, і у вісімнадцятирічного Дереша (не кажучи вже про Андруховича та Забужко). Власне, справжня семіотично-імперська література почалася в Росії з Гоголя — але попри те, Росія не подарувала йому іронії. Порівняйте «Особые поручения» та «Мертвые души» і ви побачите, як уміло «виправив помилки» Миколи Васильовича Борис Шалвович.

Улюбленець росієцентричного читача Ераст Петровіч Фандорін — «чиновник з особливих доручень», страж імперського порядку. Яка вже тут іронія! А Оскар у Леоніда Кононовича — «аґент зі спеціальних доручень», санітар суспільства індивідуальної свободи, такий собі козарлюга-характерник. Коли не до смаку алюзії на козаччину, то він — український різновид американського ковбоя, котрий трансформувався на кіноекрані у поліцейського-індивідуала, що змагає не лише професійний кримінал, а й кримінал любительський — своїх колег і... чиновників. У Б.Акуніна — неможливість тебе без країни, у Кононовича — неможливість країни без тебе. Відчуй різницю іще раз.

Але ж українське суспільство поки що вибирає не козацько-американський, а імперсько-акунінський ідеал суспільного ладу. Тому Василь Кожелянко з блискучою стилізацією задавнених ідеологічних чвар у «Дефіляді», сучасного владного популізму у «Котигорошку» та модерної української медіа-проституції у «Конотопі» — лишиться ближчим часом на бестселерних маргінесах. Тут — п’ята неможливість українського Б.Акуніна.

Та не переймаймося. Стане Україна дорослою — з’являться національні історичні та літературні бренди та й PR-технології не забаряться. Не варто заздрити сусідському «феномену Б.Акуніна». Просто читаймо цього гарного іноземного автора і продаваймо на літературні ринки світу оригінальні продукти наших майстрів — на них є попит у нормальних суспільствах. Не треба нам удосконалювати «Запорожця» — купуймо «Жигулі» і випускаймо ексклюзивні «Кольчуги».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво