НЕМАЄ ПИТАНЬ. МОВНИХ

Минуло десять років відтоді, як наша країна стала незалежною. Час достатній, аби мовна ситуація стабілізувалася. Ювілейного року нарешті з’явився науковий академічний часопис із питань української філології та зареєстровано Українську асоціацію викладачів російської мови й літератури (УАВРМЛ). Нині УАВРМЛ уже є членом аналогічної Міжнародної асоціації, створеної ще 1967 р. Президент Української асоціації викладачів російської мови, доктор філологічних наук професор Л.Кудрявцева повідомила: «Про необхідність створення асоціації ми, викладачі, почали говорити ще шість років тому. Перші роки після проголошення незалежності були досить напруженими. З 1991 року Центральна наукова бібліотека імені В.Вернадського не одержувала книжок з-за кордону. Якщо відрив від інформації відчувався в Києві, то як почувалися люди в Донецькому, Сімферопольському, Маріупольському університетах? Учений повинен розвиватися. Для цього треба відновлювати єдиний інформаційний простір».

Про перспективи в царині російсько-українських культурних зв’язків розповів представник в Україні Російського центру міжнародного науково-культурного співробітництва при уряді РФ, радник посольства Росії в Україні Гліб Борисович Вишинський:

— Сьогодні громадяни Росії і України знають одне про одного дедалі менше. За ці десять років виросло нове покоління інтелігенції. Між двома культурами стався певний інтелектуальний розрив. Вони не чують одна одну. Мої колеги в Москві не знають, що відбувається в Україні, а колеги тут, в Україні, погано знають, що відбувається в культурному житті Москви. Я часто чую, що російська книжка заполонила всі прилавки. Де? Жовта книга? Це не книга. Це чтиво. Де хороша російська книжка? На Петрівці? Я регулярно там буваю і нерідко бачу сумну сцену, коли український, київський інтелігент підходить, бере книжку, облизується, дивиться ціну і кладе її назад. Він не може знайти її і в бібліотеці, бо там немає сучасних російських книжок. Я не вбачаю в цьому лихого наміру. Такий стан справ зумовлений економічними причинами. Але українська публіка не ознайомлена з російською книжкою. А друкується, наважусь запевнити, дуже багато цікавих книжок. 28 лютого 1998 р. було укладено російсько-українську міжурядову угоду про створення в Москві й Києві культурно-інформаційних центрів двох країн. Українська сторона блискуче виконала це завдання. Сьогодні на Старому Арбаті працює Культурний центр України. Працює дуже розумно, інтелігентно. Його програми викликають жвавий інтерес московської спільноти. У Києві Російський центр поки що не створено, але сподіваємося, що незабаром він з’явиться. Для нас дуже важливий російсько-український діалог. Найефективніша політика — культурна співпраця. Це місія — не нав’язування, не впровадження, а знайомства.

Слід віддати належне українським русистам, котрі, зі свого боку, активно підтримують цей діалог, долаючи інформаційну ізоляцію. Вони спромоглися створити серйозну й корисну організацію в досить складних умовах. Головний консультант Комітету у справах науки й освіти Верховної Ради України Борис Григорович Чижевський зазначив:

— До 1990 року 99% українців вільно володіли однією з міжнародних мов, які мають відповідний статус при ООН, мали доступ до інформації цією мовою. Усе це ми враховуємо. Представники національних меншин мають право здобувати освіту рідною мовою в Україні, для цього виділено спеціальні квоти. У шкільних навчальних планах є факультативні години, і рішення про те, як їх використовувати, приймає директор. Але постає дидактичне запитання: якими мають бути підручники? Із сучасних підручників для національних меншин не можна зрозуміти, для якої країни їх написано. У російських підручниках немає російськомовних повістей Тараса Шевченка, Марка Вовчка.

Але ж проблема полягає не тільки в бракові адекватних підручників. «На теренах колишнього СРСР і Східної Європи, — свідчить Л. Кудрявцева, — ще не скоро перейдуть на англійську. А слід враховувати, що ці держави є для нас досить привабливим ринком. Російській мові як мові міжнародного спілкування в нас поки що немає альтернативи. Крім того, батьки мають право вибирати мову навчання для своїх дітей. Наші чиновники мають хибне уявлення про бажання батьків, бо це уявлення в них формують інші чиновники — директори шкіл. Перехід від шкіл із російською мовою навчання до шкіл з українською мовою навчання — природний процес. І в багатьох російських родинах батьки не прагнуть віддавати дитину в російську школу. Завдання полягає в тому, щоб у достатньому обсязі викладати російську мову й літературу в українській національній школі.

Останніми роками кафедри російської мови в наших вузах закриваються і стають частиною кафедр слов’янської філології, кількість годин викладання російської мови скорочується.

Петро I знищував українську книжку. Але він цінував і використовував українську інтелігенцію. Вона працювала на створення російської культури. Українські викладачі навчали росіян російської мови. Як свідчення цього, ще в XIX столітті в російській граматиці залишалося правило вживання літери ять, яке проголошувало, що цю літеру треба писати там, де в українській мові звучить «і». Сьогодні русистам, навіть коли вони справжні професіонали й добре володіють українською, дуже важко одержати можливість нею займатися.

Не можна забувати: те, що нині відбувається у відносинах між русистами й україністами, — не від капосності останніх. Це своєрідна вендета. Рядки «Іди від нас...//Добром прошу, іди! Бо я тебе до себе не просила...» звернені до Росії і написані Василем Барладяну-Бірладник, який провів шість років у концтаборах. Психологи знають: якщо особистість тривалий час перебуває під тиском іншої особистості, вона будуватиме своє життя або за сценарієм повного підпорядкування, або за сценарієм абсолютного заперечення. І те, й інше — лише різні форми залежності. Щось на кшталт цього простежується в культурному полі України стосовно Росії. Потрібна сила, щоб повести діалог на рівних. А для цього треба створити свої культурні цінності. Ми це робимо, якось не вірячи, що в нас може щось вийти.

Десять років тому, коли почалася активна українізація, серед київської російськомовної інтелігенції були й такі, котрі з душком зверхності іронізували. Важко було усвідомлювати, що ти вже не живеш у країні Достоєвського, Чехова, Чайковського. Чим збагатила світову культуру Україна, крім Батька Шевченка, Прометея-Франка й Дочки Прометея Лесі Українки, більшість, на жаль, не знали. Але імена Стуса, Винниченка, Курбаса й інших. помалу починали звучати. Здавалося, що українська сучасна культура, повернувши їх собі, по-новому осмисливши тексти своїх корифеїв, перейде на якісно інший рівень. А вроджена українська толерантність допоможе безболісно вирішити всі міжнаціональні питання.

Десять років потому невдоволення наявною мовною ситуацією в Україні висловлюють уже не тільки русисти, а й україністи. Не так давно вони тріумфували, передчуваючи небачений розквіт, що закономірно для культури, яка довго була маргінальною. Але сьогодні дедалі частіше висловлюють побоювання і тривогу за долю українізації, або, як дехто з них її називає, «дерусифікації».

Кількість російських книжок, як відомо, помітно перевищує кількість українських. Серед щоденних інформаційних газет, розрахованих на масового читача, майже немає українськомовних. Траплялося, що видання, яке виходило українською мовою, перекуповувалося і ставало російськомовним. Українському інтелектуалу практично нічого читати рідною мовою. Наукові праці виходять, як правило, за рахунок самих авторів, отже малими тиражами й не завжди за доступними цінами. Дуже рідко можна розраховувати на гранти чи спонсорів. Студенти-іноземці, вивчаючи в Києві українську мову, скаржаться: практикуватися в розмовній українській ніде — у столиці України нею не розмовляють.

Коли ми зверталися до Б.Чижевського з проханням якось пояснити цю ситуацію, то розраховували, що розмова йтиме про фінансові проблеми, про комерціалізацію засобів масової інформації, про вади законодавства, яке могло б надати певні пільги видавцеві української книжки. Але почуте трохи ошелешило. Виявляється, «мовне питання в нас вирішене давно, ще 1991 року, 10-ю статтею Конституції, відповідно до якої, державною мовою в Україні є українська. Українська держава також забезпечує розвиток мов інших націй, тож на політичному рівні це питання врегульовано». Але не зрозуміло тоді, з якою метою винесено понад п’ять проектів поправок до Закону про мову?!.

На запитання, чому книгодрукування у такому жалюгідному стані, Б.Чижевський пояснив, що річ не у книгодрукуванні й не у відсутності коштів. Грошей у нас, виявляється, вистачає. Бракує авторів. «Немає творів, які хотіло б прочитати все населення України. Соломія Павличко? Вона здобула популярність тому, що облила багнюкою Лесю Українку. Книжки Соломії Павличко не схвилюють кожного громадянина України».

Заради справедливості уточнимо, що Соломія Павличко, справді видатний український філолог, відкрила Лесю Українку як творця модерністського дискурсу в українській літературі. А твори класиків Д.Павличка, В.Симоненка, Ліни Костенко, хвилюючи все населення України та будучи невід’ємною частиною шкільної програми, тиражуються лише у вигляді кількох сторінок хрестоматії. Про засоби масової інформації Чижевський повідомив, що «держава фінансово підтримує українськомовну пресу й має на це гроші».

Борис Григорович нарікав на те, що перейти зі сфери політики в практичну площину не всі хочуть. Понад 60 % лекцій читаються російською мовою. Немає жодного навчального закладу, який організував би для своїх викладачів курси української ділової чи наукової мови, аби допомогти їм підготувати і прочитати лекції цією мовою. Немає підручників із хімії, фізики, математики, української мови для вищих навчальних закладів. А коли навіть є, то надруковані, як правило, з чиєюсь допомогою або дуже маленьким тиражем. Багато можна назвати причин. Держава підтримує культуру. Але потрібна ще підтримка й розуміння науково-дослідних центрів, конкретних державних діячів.

Один лише раз прозвучала фраза про фінансові й економічні причини наявних проблем. І неодноразово — запевнення в тому, що держава українську культуру підтримує і грошей на неї виділяє достатньо. Вийшло, що річ не в законах і не в фінансах. Просто ми не вміємо писати книжки й відмовляємося від можливості заробити — написати підручник або прочитати курс української мови.

І все-таки багатьом, кого цікавлять ці питання, видається, що культурі України надають недостатню державну допомогу тут, у самій Україні. Багато зусиль скеровується на рекламу нашої держави за кордоном. Україна має центри культури в багатьох країнах. Більше того, за словами Б.Чижевського, «генеральний секретар ОБСЄ, який вивчав це питання, сказав, що мовна ситуація в Україні — ідеальна модель для того, щоб інші держави європейської співдружності брали її за основу». Але чи можна використовувати як взірець ситуацію, коли далеко не всі носії державної мови подолали психологічний бар’єр, своєрідний комплекс меншовартості, який заважає їм вільно використовувати цю мову за всіх обставин і з усіма співрозмовниками? Ситуацію, коли люди зі своїми родичами вдома розмовляють українською, а в спілкуванні з друзями переходять на російську?

Так, Драгоманов писав: «Якщо ви хочете знищити державу, то нагнітайте мовну, релігійну й національну проблеми». Але замовчувати це питання, вважати його вирішеним, мабуть, ще не настав час. І коли в «довідці» Міністерства культури мені відповіли: «А в нас немає такого питання», — вони, звісно мали на увазі відповідний відділ. Але висловилися досить красномовно. Нинішньою ситуацією невдоволені і україністи, і русисти. Російської мови немає в школах. Українська не звучить на вулицях. Російської книжки не купиш. Української книжки немає. І «питання» теж немає.