Небо. Пластилін. Дівчина. Акторка Інга Стрєлкова-Оболдіна: «Багато моїх колег сьогодні намагаються триматися якнайдалі від театрів-олігархів»

Інга Стрєлкова-Оболдіна — дівчина, яку дві країни щовечора бачать на телеекранах — «Інтері» та «РТР» — в одному серіалі спірної якості. Тільки навряд чи колективний розум підозрює, що перед ним артистка, вважай, видатна (газета «Известия», до речі, недавно вже прохопилася таким компліментом на її адресу). І це справедливо. Потрібно вчасно говорити хорошим артистам, що вони хороші. Ще потрібніше, звісно ж, і нездарам вказувати на належне їм місце, оскільки, не сперечайтеся, лавиноподібна хвиля біороботів у сучасному кіно-театрі-ТБ вже перекотилася через усі можливі греблі глядацького довготерпіння, а «вода» прибуває. З іншого боку, цей наплив ніби й відтінив рідкісні індивідуальності акторів-сучасників. Серед яких Євгеній Миронов, Марія Аронова, Чулпан Хаматова. З українських — Віталій Линецький. І звісно, Інга. Прізвище у неї подвійне — одна частина від чоловіка-режисера, інша — з Уралу, з міста Кишти, де вона народилася. Тепер де не посій, здається, там вона й росте — майже в усіх гучних поточних проектах ця артистка точно значиться. Але її не вирахуєш. Талант перевтілення у неї позаминулостолітній — універсальний. У гучному спектаклі Еймунтаса Некрошюса «Вишневий сад» вона так віртуозно зіграла Варю, що виявилася фактично головною дійовою особою п’єси. А ще... «Діти Арбата», «Доктор Живаго», «Золоте теля», «Небо. Літак. Дівчина», «На Верхній Масловці», «Мені не боляче»… І, звісно, нескінченно безглузда телеепопея «Вовчиця» (вона в ролі якоїсь бандерші, господині нічного клубу). Місцеві продюсери, мабуть, у темних окулярах затверджували провальний типаж головної героїні, проте одночасно чи то дивом, чи то пряником заманили в «нетлінку» кілька пристойних артистів.

— Інго, то про кого спочатку поговоримо — про Некрошюса чи про «Вовчицю»?

— А вам хто з них ближчий?

— Ну це ж нерозв’язне питання.

— Тоді про «Вовчицю». Хочете запитати, як я туди потрапила?

— Хочу уточнити: вам, пристойній акторці, невже коштів бракує на життя і скрута примушує в «миловарінні» брати участь?

— А ось уявіть, мені цікаво брати участь і в таких проектах. Хоча є і свій театр, і чоловік-режисер — Гарольд Стрєлков. Є чимало серйозних кінопропозицій. Але теперішні довгі серіали — це ж супертренаж. Стан акторського екстріму. Коли обставини тебе змушують бути органічним у будь-якій ситуації. Ось ви бачили, наприклад, Валентину Тализіну у «Зціленні любов’ю»?

— Ну, кілька разів...

— Отож Тализіна там зіграла просто геніально!

— Та невже?

— Я не кажу про якість фільму. Я кажу тільки про її роботу. Гадаєте, кого вона там грала? Бабусю чи що?

— Ну, а кого ж — дідуся хіба?

— Ні, вона грала людину, котра сприймає оточення виключно як інопланетян, а їй треба серед них якось вижити, вціліти. Звідси й ці особливі інтонації, підкреслена відчуженість. Тут, звісно, велика спокуса підставити партнерів... Але, я гадаю, не всі розкусили її манеру. Колись я брала участь у проекті Юрія Гримова «Далечіні», і Валентина Ілларіонівна прийшла до мене за лаштунки після спектаклю й іронічно сказала: «А ти — хитренька уральська дівчинка!» Так і не розумію, що вона мала на увазі.

— Ось давайте й поговоримо про ваші театральні «хитрощі». Ви ж училися в самого Петра Фоменка. Але чому опісля не залишилися в його театрі (як відомо, одному з найкращих театрів СНД), а пішли в самодостатнє плавання? Не боялися потонути? Хіба вас не кликали академічні театри з гучними вивісками?

— Я б, напевно, все одно до них не допливла. У мене є одна спірна риса — я максималістка. І не можу прикидатися. Терпіти не можу, якщо навколо і поруч якась халтура, насильство над особистістю. Обов’язково вибухну, наговорю зайвого. У вас, до речі, немає знайомих, які дають тренінги з політкоректності й конформізму? Із задоволенням взяла б урок.

— Треба подумати.

— Тому своє існування в так званих репертуарних театрах я не дуже уявляла. І сьогодні в Москві серед акторів немає повального прагнення працювати саме в «театрах-олігархах». Ось ви пам’ятаєте мого партнера із фільму «Мені не боляче» Сашу Яценка? Пам’ятаєте? Він навчався у Марка Захарова. Але навіть не думав про те, щоб закріпитися в Ленкомі. Він грає на стороні, у маленькій студії, один спектакль — «Непроговорене». І отримує колосальне задоволення. І так багато людей. Є ж центр Казанцева, є багато малих «територій». Там частіше можна знайти щось справжнє, ніж на сцені Художнього. А я справді закінчила ГІТІС, курс Петра Наумовича. Можна навіть сказати — була його улюбленицею. У Фоменка навчався і мій чоловік Гарольд. Ми колись разом починали ще в провінції. Взагалі, любили одне одного... При цьому Гарольд не вважав мене такою вже хорошою артисткою, а я його вважала слабким режисером. Потім ці уявлення одне про одного змінилися. І ми стали працювати разом. Але від театру Фоменка я відійшла не через свої примхи чи перебірливість. Просто з Гарольдом мені цікавіше, ніж з іншими. Мені він цікавий як режисер, який може пояснити і вибудувати роль, спектакль. І, впевнена, тим глядачам, які до нас приходять, теж цікаво. Можливо, московська критика нас «не помічає». Ну, тут уже ми, мабуть, від багатьох відрізняємося — просто ми нормальна гетеросексуальна сім’я, нічого не вдієш... Спочатку думали, як назвати наш театр. Ну ось як? Якось однією літерою — «А» чи «Б»?

— Був уже театр «А» — у Демидової.

— Отож. Тому пішли простим шляхом, назвавши його «СтрєлкоV-театр». І нехай собі буде прізвище — нехай люди знають, що є такий режисер. У нас в репертуарі і Пушкін, і сучасна драматургія. Зараз граємо на Арбаті, це невеличкий зальчик, десь на сто місць, причому саме там колись грала Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова. У новому сезоні Гарольд планує ставити «Гамлета»...

— Ви, звісно, Гертруда? Чи Офелія?

— Я взагалі не гратиму. Для мене, здається, знайшлася цікава п’єса — «П’ємонтський звір» білоруського драматурга Андрія Курейчика (недавно її було поставлено у МХТ). Уявіть, Шотландія... Маленька країна... Черниця-амазонка... Шрам через обличчя... І ще історія її складних, скажімо так, стосунків із пораненим воїном, який потрапив у монастир. У Курейчика в тексті є повітря, яким акторові й режисеру весь час хочеться надихатися. При цьому драматург не обурюється, коли щось змінюють у його діалогах, навіть навпаки — він сам пропонує переставити якісь частини. У нас багато інших цікавих робіт. Адже є постійний колектив — чоловік сім. І є захожі актори. Серед них досить відомі. Наприклад, у Гарольда репетирував Сергій Колтаков (багато хто досі пам’ятає його за картиною «Дзеркало для героя»). Актор геніальний! Але з характером жахливим! Певно, правду кажуть, що він свого часу на репетиціях жбурляв стільці в Єфремова. Коли він опинився у нас, ми побачили зовсім іншу людину — спокійну й коректну. Йому було цікаво. Після одного спектаклю його навіть не впізнав Олексій Баталов: «А що це за невідомий чудовий артист із вами на сцені?» Співпрацювали ми і з Авангардом Леонтьєвим із МХТ, і з Валерієм Баріновим із Малого. Я грала навіть Мату Харі. Кажу Гарольду: «Навіщо нам ця Мата? Що мені тут грати, якщо багато людей про неї знають лише з порнофільму, а Грету Гарбо в цій ролі вже ніхто не пам’ятає? Мені ж що, з порнухою суперничати?» Але Гарольд уміє розповісти долю персонажа. І для мене це важливо.

— А Некрошюс, у якого ви грали Варю у «Вишневому саду», він як — «розповідає долю», «показує» чи штовхає актора на повну імпровізацію?

— Проект «Вишневий сад», як відомо, виник завдяки підтримці Фонду Станіславського. І, якщо чесно, я уявлення не мала, що когось зацікавлю як учасник спектаклю з таким гучним набором імен — Максакова, Петренко, Миронов, Апексімова. У мене не було навіть агентства, яке б вело мої справи. Не було навіть портфоліо. Те, що Некрошюс — геній, це даність. Я бачила його «Гамлета», «Отелло» — це грандіозно. Не повторюється таке ніколи. Та ось мене запросили до нього на зустріч. Прийшла. Сіла. Він — навпроти. Сиділи мовчки одне навпроти одного хвилин десять. Потім він нарешті вимовив: «Ну, може, ви десь знайдете хоч якусь будку і там сфотографуєтеся — так треба». Я відразу гайнула, згодом принесла йому смужку своїх фото. Вже потім дізналася, що у мене і в Гарольда є шанувальник — відомий шекспірознавець Відас Селюнас, який, мабуть, і згадав мене, коли зайшла мова про Некрошюса.

— Вам відразу запропонували Варю? Чи були варіанти — Аня, Шарлота, можливо, Дуняша?

— Я до Некрошюса Чехова взагалі ніколи не грала. У мене завжди було відчуття, що в геніальних п’єсах Антона Павловича текст «пливе» якимись острівцями — і життя персонажів ніби навмисне недопрописане, а акторові (режисеру) вже треба його допридумати, дописати. Мабуть, те ж саме відчуває й Некрошюс. Ви не уявляєте, скільки придумок було на його репетиціях! Тисячі! І, до речі, навіть не найкраще ввійшло в готовий спектакль.

— То все ж таки ваша Варя любить Лопахіна (Женю Миронова) — чи це тільки її бажання вхопитися за соломинку, тому що ламається життя?

— Звісно, закохана. Безперечно. Вона навіть непритомніє, коли він поруч. Але ж герой Миронова по-своєму любить навіжену Раневську (Максакову). І в цьому — нез’єднання. На одній із репетицій Некрошюс сказав: «Ми часто в житті бачимо не того, хто нам підходить». Я це запам’ятала. Справді, важливо побачити «того». І ось Лопахін—Миронов ніби «трохи» торкається Варі. Ніби «трохи» її цілує. І в цьому їхнє нез’єднання — «трохи».

— Некрошюс — диктатор?

— Що ви! Навпаки. Він нескінченно вимагає від акторів безліч етюдів. Той-таки Миронов йому пропонував триста тридцять три варіанти різних сцен.

— Ви майже «зспівалися» останнім часом із Мироновим. У «Вишневому саду» Некрошюса, у фільмі «На Верхній Маслівці». Дружите «сім’ями» чи що?

— Не те щоб дружимо. Але ніжно одне до одного ставимося. Женя — вітальний геній.

— Не тільки. Пишуть, що ще й мільйонер, оскільки недавно купив чи то острів, чи то палац в Іспанії.

— Головне, що він дуже добра людина. Трудяга! У Некрошюса він працював як віл. З усіма спілкувався рівно, спокійно. Хоча є такі персонажі, яких особисто я б на репетиції вбила. А він з усіма толерантний. «Вишневий» ми цього літа грали в Москві у 35-градусну спеку — і жодного вільного місця! Думала, після антракту залишиться п’ять чоловік. Дивлюся: сидять як миленькі! З Женею хочу зіграти в одній п’єсі. Її знайдено. Це американська історія на двох акторів. У мене роль повії. Залишається тільки час знайти для репетицій.

— У вас є ще одна «стаціонарна» партнерка — Рената Литвинова. З нею комфортно?

— На «Небі. Літаку...» ми роззнайомилися з першої ж репліки. Моя героїня на прізвисько Миша каже Ларі (Ренаті): «Якщо нам треба бути довго разом, ти мусиш мене слухатися!» Я ось так їй і сказала, Рената засміялася. І ми відразу знайшли спільну мову. Якщо ви хочете мене якось підколоти запитанням про її примхливість, то не дочекаєтеся. Вона така ж, як і Женя, — гарувальник. І взагалі, не примхлива. Дехто чомусь не бачить у ній акторки. Але, може, їй і не треба «грати»? Вона й так самодостатня. Хоча в тому ж таки «Настроювачі» Кіри Муратової у неї, як на мене, чудова роль. У «Вишневому саду» у МХТ, який поставив Шапіро, Рената грає Раневську, і багато хто каже, що це жах. Але чому? Ірина Мірошниченко після спектаклю сказала: «То ось же вона, справжня чеховська Раневська, вона жива, природна, а навколо лише резонери й горлопани!» У фільмі «Мені не боляче» Балабанова ми з Ренатою практично не перетиналися. Тільки в гримерці. Але й там режисер поставив жорстку умову: не треба нічого грати, треба органічно існувати. Мені виявилося складніше. Балабанов узагалі просив, щоб я для ролі Альки поправилася на 20 кілограмів. «Оце вже дзуськи, — кажу. — Зіграємо не тілом, а майстерністю!»

— Ну ось Балабанов... Що за еклектика: то естетський фільм «Про потвор і людей», то два «крутих» «Брати», то новоросійська вульгарщина «Жмурки». Тепер — мелодрама «Мені не боляче» про дівчину і смерть...

— Ну то він же свідомо пірнає в різні «ріки». У нього, до речі, так і не відбувся фільм під назвою «Ріка». Він жахливо переживав смерть головної героїні під час зйомок. Тепер, здається, Олексій змонтував матеріал. А до «Мені не боляче» він ніколи не знімав мелодрам. Це його перший досвід. Я ніяк не хочу оцінювати цей фільм. Нехай це роблять критики, глядачі. Але з Балабановим я мріяла працювати завжди. Особливо після «Потвор». І прийшла до нього на зустріч не нафарбована, з хвостиком... Знайшли на «Ленфільмі» перуку Сухорукова з якогось фільму, натягнули мені на голову, і Балабанов каже: «Чудово. Кожен грає сам себе!» Єдине, з приводу чого я жалкую у зв’язку з цією картиною, то це що головного героя, його грає Яценко, озвучив... Женя Миронов. У Яценка своєрідний тембр. Не зовсім театральний. Наче людина з вулиці. Сьогодні взагалі відчувається мода на «документального» актора: тут як позитивні, так і тривожні симптоми (це окрема тема). Балабанов вирішив, що йому потрібен у фільмі саме «молодий Миронов». І використав голос відомого артиста. Якщо ж говорити про незаперечну удачу цієї картини, то, по-моєму, це все ж таки герой, зіграний Дмитром Дюжевим. Згодні?

— Інго, не заперечуєте, якщо поставлю найвульгарніше із запитань у всесвітній історії «інтерв’ювання»?

— Це що ж?

— Ваші творчі плани? Окрім згаданого Миронова й окрім «П’ємонтського звіра».

— Гарольд Стрєлков зніматиме фільм. Точніше, частину фільму зроблено. Є книжка Набокова «З дна коробки». Звідти кілька сюжетів ми об’єднали в один сценарій. Частину матеріалу показали Олексію Учителю — він обіцяв підтримати. За Набоковим готовий ще один фільм — «Подія» у режисера Андрія Ешпая («Діти Арбата»). І в Ешпая я задіяна в картині «Крапки», яку вже запросили на один престижний міжнародний кінофестиваль. Я там граю з Чулпан Хаматовою. У неї роль каліки. Крихітна роль, але, по-моєму, одна з найблискучіших у її кар’єрі. Я так їй про це й сказала. Буде проект у Досталя — «Заповіт...»: це історія долі Варлама Шаламова: колимські оповідання, листування.

— На скільки років чи місяців наперед розписано ваш графік?

— Ось зараз сяду — і відразу розпишу!

Бліц-погляд збоку

Є актори «з плоті і крові», є «з манер і амбіцій». А є — «з пластиліну». «Я ліплю з пластиліну, пластилін ніжніший глини, я ліплю з пластиліну ляльок, клоунів, собак», — співала акторка Ольга Антонова у зворушливому фільмі Петра Фоменка «Майже смішна історія». Ось і Стрєлкова-Оболдіна, не сумніваюся, із цього «матеріалу». І ліпить вона своїх героїнь — то людей, то «звірів», то іграшки — ніжно, вірно. Щоразу невпізнанно. Сам того свідок. Якщо лялька вийде погано, назвемо її... бідолашка. Поки що — тьху-тьху-тьху — все виходить непогано. У «Небі. Літаку...» — фільмі, котрий її прославив на широкій аудиторії — вона була не мишкою, а гордою Мишею (зі старої п’єси Радзінського) — особливо поруч із литвиновською Дівою, злегка манірною кривлякою. В одній сцені вона хутко ховала під подушку сумочку з призбираними грошенятами, а потім темної ночі спохвачувалася, з жахом перераховувала заробітки: дякувати Богу, все на місці, а то був би інфаркт! Але не було в тій її дії ні порочності, ні убогості. Тільки зворушливість — природне земне тяжіння: одна онде все поза хмарами ширяє-витає у мріях, а я начебто теж у небі, і ось про парашут думаю — як би приземлитися й не розбитися. І в круглих, трохи розкосих уральських очах цієї Миші вираховувалася ну просто солодкість жіночої любові до ґрунту, до основи, до побуту. У «Вишневому саду» — видатному спектаклі Некрошюса — вона, не знаю вже, чи доцільно, просто переграла всіх знаменитостей легкими рухами фігурки в чорному. Сто років було зрозуміло, що «Вишневий» — про Раневську, про Лопахіна, про втрачене минуле, про туманне майбутнє. Але вперше ця п’єса (завдяки їй, до речі) виявилася... про малопомітну колись Варю. Про скромну нахлібницю, про дівчину в чорному, про істоту, яка єдина з усіх «садівників» по-справжньому щось ВТРАЧАЄ... Всі вони ще якось прилипнуть до життя, навіть «присмокчуться» до нього: хто в Парижі, хто в сусідньому маєтку (на жаль, хтось помре), а ось вона, єдина, просто втрачає сенс існування... І вже потім, коли заб’ють будинок і вирубають сад, у неї не залишиться нічого — навіть мрії. Стрєлкова грає... в іграшку. У дзиґу. День і ніч вона крутиться: прислужує, служить, гримить ключами, її завжди багато, вона завжди невчасно, то демонстративно носиться з рушником, то сподівається на взаємність Лопахіна. Але звук сокири вже розбиває їй серце. А від солов’їного хору лопають перетинки. В «Мені не боляче» цей «пластилін» набуває нової властивості: артистка грає начебто природність, але водночас задану характерну підкресленість образу — ненажера Алька, архітекторка-мовчунка, безглузда дівчина, якій просто пощастило... ось вона й вийшла заміж за престижного іноземця — так теж трапляється (без особливих жіночих зусиль). Інколи здається, що про життя своїх дівчат-тітоньок ця артистка знає все і навіть більше, ніж треба. За що й люблю. І до кожної з дівчат в артистки особливий рахунок — посекундна тарифікація. Вона завжди грає без надмірного пафосу, вміє робити паузи там, де вони доречні, відверто й очевидно використовує ази та навички професійної акторської грамоти — і тому здатна бути «пластиліном» у адекватного режисера (і навіть у руках невмійків). І ще мені чомусь здається, що вона здатна заселити самою собою весь світ — засадити весь сад, де ростимуть різні дерева і цвістимуть різні квіти... Суб’єктивна рацпропозиція чоловікові-режисеру (якщо в Інтернеті він прочитає ці нотатки): треба поставити для артистки спектакль про Едіт Піаф — вони навіть зовні чимось схожі.