Небо і земля Леоніда Бикова - Культура - dt.ua

Небо і земля Леоніда Бикова

10 квітня, 2009, 12:16 Роздрукувати Випуск №13, 12 квітня-20 квітня

Минуло 30 років з дня загибелі українського актора та кінорежисера.

11 квітня 1979 року сталася ця трагедія… 46-й кілометр траси Київ — Мінськ: Леонід Биков повертається з дачі на своїй білій «Волзі»… Далі – тиша. Втім, час – а виповнюється вже 30 років з дня його смерті – не полишає ім’я Бикова у тиші забуття. Його пам’ятають, люблять його фільми: і ранні акторські роботи («Альошчине кохання», «Максим Перепелиця», «Добровольці») і його режисерські роботи на Київській кіностудій імені Олександра Довженка – «У бій ідуть самі «старики», «Ати-бати йшли солдати».

Биков прийшов у радянський кінематограф у найсприятливіший період — час «відлиги». Вважається, що фільми, в яких знімав­ся Леонід Биков у другій половині 1950-х, починаючи з першої головної ролі в «Максимі Пе­репелиці», були «периферією» кіно.

Та от парадокс — вони зажили надзвичайної популярності. Власне, усі картини, де знімався Биков, і сьогодні не зникли у вирі часу саме завдяки його акторській грі.

Образи, ним створені, не застаріли, незалежно від рівня фільмів. І зрозумілішим стає секрет його популярності: сьогодні його герої так само, як і раніше, приваблюють гуманістичним посланням, щирими, живими й неповторними характерами.

Своєрідність Бикова особливо помітна, коли йдеться про його комедійний талант. Відмін­ність між комедіями з його участю та нинішніми просто разюча. Скажімо, пропонований сьогодні «гумор» творять з допомогою масок, серіальності, перехода персонажів з одного сюжету в інший. Ці маски досить швидко набридають глядачам. Ще гірший, але дуже поширений спосіб смішити глядача пропонує телебачення — банальне кривляння.

У другій половині 1950-х років талант природних носіїв гумору цінувався на вагу золота. То­діш­ній європейський контекст комедійного жанру надзвичайно цікавий і різноманітний: фактично в кожній країні був свій улюблений комік. Італієць Тото уособлював нездоланний оптимізм ниж­чих шарів суспільства, потішав незграбністю своїх персонажів француз Фернандель, невтомністю і всюдисущістю — Бурвіль і Де Фюнес; персонажі англійсько­го кіно стійко зносили будь-які напасті, і навіть з переламаними руками-ногами смішили глядачів своїми пригодами. Жорсткий гумор ніс печать воєнних лихоліть і разом з тим допомагав їх позбутися, втілюючи правило: розставатися з минулим сміючись.

* * *

Українці ж, для яких лихоліття аж надто затягнулося в історичному часі, здавалося, мали б розучитися сміятися. На щастя, почуття гумору, здатність «вдарити лихом об землю», посміятися і над ворогами і над собою, лікувати душу жартами є вродженими рисами нашого народу. Слова Леоніда Бикова (їх зафіксував Євген Матвєєв) про усміхнену душу народу, навіть коли їй боляче, абсолютно відповідають дійсності.

У Бикова не було потреби надягати маску, його обличчя надзвичайно виразне і легко запам’ятовувалося. У різноманітних ситуаціях фільмів він залишався самим собою і водночас був іншим — персонажем стрічки. І оскільки це було цікаво й захоплююче, виникав магнетизм, притягальна сила, природу якої навіть важко пояснити.

Приміром, Максим Перепе­лиця — нібито нічого особливого, витівник, балакун, але який вигадливий, артистичний, органічний!

Проте Леонід Биков ніколи не повторювався. Не хотів обмежувати себе якимсь амплуа. Хоча це й забезпечило б йому спокійне, сите життя.

Хтось зазначив, що талант Леоніда Бикова був зовні непоказ­ним, подекуди навіть сором’яз­ливо-скромним. Але ця характеристика стосувалася його людської вдачі. Але як їх розділити — людину і митця? І тому сьогодні, через три десятиліття, легко уявляємо Би­кова-людину за його ролями…

* * *

Він засяяв одразу. З першої зйомки на пробах до фільму «Доля Марини» (1954) його полюбило пильне око кінокамери.

Оцінюючи його роботу вже у «Травневих зорях», режисер Станіслав Ростоцький згадує сльози, які мимоволі з’являлися в людей, задіяних у масовій сцені, коли герой Леоніда Бикова (танкіст) гинув на їхніх очах. «Закінчувалася гра — з’являлася правда», — резюмував він.

Яка вона, правда Леоніда Бикова? Поки формувався як особистість, він поспішав — устигнути самореалізуватися, або, іншими словами, здійснити мрію. Стати льотчиком не склалося — його не взяли в училище через те, що був неповнолітній. На щастя, мав іще одну мрію (чи покликання?) — стати актором.

Вже з перших кроків у мистецт­ві відмовлявся рухатися второва­ним шляхом. Саме тоді, коли Би­ков став на акторський шлях, кіно реанімувало сплюндровану впродовж кількох десятиліть правду.

Як писав Михайло Ромм, боролося з нальотом театральщини, поступово відновлюючи природну поведінку людини на екрані: життя, а не зображення життя, почуття, побачене кінокамерою, а не умовне зображення почуття, доцільна дія людини, а не театральне дійство.

Дебютант у кіно, Биков сповідував і утверджував правду життя уже тим, що був самим собою. Він приніс у комедію вільне дихання, його герої не втрачали оптимізму й почуття гумору ні в психологічних, ні в героїчних драмах. Він долав догми, офіціоз, розбиваючи веселими, дотепними жартами мертвечину, що за кілька десятиліть тоталітарного режиму скувала і життя, і мистецт­во. Нерідко загострював характери своїх героїв, не боявся посміятися з них сам і пропонував це зробити нам.

Його правда життя містила в собі і правду мистецтва. Тобто митець не тільки пропонував дійсність, а й переконував в існуванні чогось такого, що можна кваліфікувати як дійсність трансцендентну.

І ще одна грань правди Бико­ва: він був голосом душі звичайних, простих людей. І той голос було чути, доки в суспільстві не зник до нього інтерес, доки не змінилася ситуація.

Шкода, що часу для його щирості випало так мало. Із закінченням відлиги і початком деформації суспільства, коли справжність, порядність, самовідданість, щирість, навіть така безневинна річ, як почуття гумору, почали витіснятися нахабністю, діляцтвом, непорядністю й брехнею. Леонід Биков перестає зніматися. Особистість актора, яка сама належить до неперебутніх цінностей, була не сумісна ні з офіціозом та ідеологічними штампами, ні з вторинністю, спробами повторити раніше знайдений образ веселого балакуна без підкріплення життєвими реаліями.

Кон’юнктурні кінематографісти досить швидко перевели звичайних простих людей у режим ходульних схем.

Втім, Биков мав талант олюднювати будь-які, навіть заідеологізовані сюжети, відкинувши зайву метушливість. Йому дано було оживляти мертві схеми.

Такою, між іншим, на початок 1970-х років мала небезпеку стати і тема війни, яка помітно девальвувалася. І що цікаво, зняв­ши фільм «У бій ідуть самі «старики», він не тільки оживив героїку війни, він реалізував його як твір багатоаспектний. По-перше, втілив свою дитячу мрію літати, по-друге, створив кінематографічний пам’ятник полеглим у війні льотчикам. І, нарешті, втілив своє розуміння кіно як мис­тецтва тотального, яке синтезувало ідеї та досягнення інших мистецтв.

У картині «У бій ідуть самі «старики» (1973) Биков уникнув згаданих кліше, знайшовши свій, індивідуальний спосіб зображення війни, і значною мірою це сталося завдяки його відданості гумористично-пісенній стихії. Досягти цього непросто, адже війна — справа серйозна й відповідальна, але парадоксальний характер його творчості (здатності поєднувати непоєднуване) допоміг знайти влучну інтонацію. Режисер «Стариків» не показує нам небо як «рідний дім», бо ця його улюблена стихія стала місцем боїв. Він пропонує: подивіться, які красиві, молоді й сміливі військові льотчики, як вони уміють дружити, кохати, співати!

І ще кілька особливостей його дилогії («Ати-бати, йшли солдати...» можна розцінювати як продовження попереднього фільму). Биков не показує ворогів — жодної постаті чи обличчя: ці образи його не цікавлять, і взагалі тема ворога не входить у зав­дання режисера. Його увага прикута до своїх, до тих, хто загинув, перед ким він відчуває себе в боргу. І якщо «Стариків» він присвятив «тим, хто не повернувся з бойових вильотів», то в другому фільмі дає обрамлення боїв епізодами сучасного життя, показує тих, хто повинен пам’ятати загиблих.

Він бачить свою місію в тому, щоб показати, як воювали і як гинули люди, якими вони були в житті, щоб їхні образи закарбувалися у пам’яті нащадків. Без пафосу і надриву.

Подвиг у його фільмах — це результат війни, щось само собою зрозуміле. Війна вимагає жертв, і їхню неминучість Биков показує відверто. І водночас переносить увагу на нащадків, підкреслює прямий зв’язок — життя триває, пам’ятайте ваших батьків і цінуйте їхню самопожертву.

Зіставлення часів — суто кінематографічний прийом. І режисер добре знає силу емоційного впливу ігрової стихії. Правду війни з нинішнім поколінням в’яже окреслена у фільмі сюжетна нитка: Анна, донька молодшого лейтенанта Сусліна і медсест­ри Кіми, збирає нащадків тих, хто загинув у бою.

І ще спільне, що єднає обидва фільми, — локальність подій. Режисер не прихильник баталій, його увага зосереджена на образах, чиє ім’я народ. І разом з тим кожен персонаж у дилогії — неповторний, особливо молодих бійців, тих, хто не встиг пожити...

Це надзвичайний талант — жити життям своїх персонажів, тому не випадково відібрав на ролі «жовторотиків» зовсім молодих акторів, переважно студентів, аби, уникнувши кліше, показати подвиг як людяну інтимну історію.

«Це дивовижна картина. У ній усе відразу видно: і всі її численні достоїнства і цілком явні недоліки. Але це потім, коли гасне екран. А доки на ньому розгортається історія «другої співучої», я, котрий бачив її відтоді разів шість, щоразу плачу, як дитина, і навіть зараз, коли я просто про це пишу і доторкаюсь до неї душею, у мене сльози десь поруч», — написав Олексій Симонов.

Биков віддавав фільмам не тільки себе, а й факти свого життя. Його особисте проявлялося, зокрема, і в прізвищах персонажів фільму. Молодший лейтенант Щедронов (Смуглянка) у «Стариках» носив прізвище його найближчого друга дитинства; льотчик Аляб’єв — хлопчини, з яким Биков подружився в евакуації в Барнаулі.

Старша сестра Бикова Луїза згадує про прем’єру фільму «У бій ідуть самі «старики» у Краматорську, місті, де виростав майбутній митець.

«Його несли на руках. Люди щось говорили, сміялися, захоплювалися. А Ганна Тимофіївна Карпач — мати Віктора Щедронова, нашого сусіда і найближчого Льониного друга, ридала. Вона впізна­ла свого Віку на екрані в образі Смуглянки не тільки тому, що він — лейтенант Щедронов, і навіть не тому, що він розповідав їй, як вони з Льонею якось у вагоні поїзда почули мелодію «Смуглян­ки», яка запала їм у душу і яку вони насвистували потім увесь час, доки Вітя не втік на фронт (він був старший за Льоню на два роки). Вона впізнала його білозубу неповторну усмішку, погляд незабутніх очей. Це ж треба, щоб знайшовся такий актор, як Серьожа Підгорний, що всі, хто знав Віку, впізнали його миттєво. Віка Щедронов загинув 11 квітня 1945 року в Чехословач­чині... А я пам’ятаю, як Льоня і Віка грали у війну, як мріяли до дня народження Віки дерев’яний літак збудувати. І будували».

* * *

...В його товаристві затишно, як буває затишно в аурі хорошої людини. Його фільми хочеться дивитися знову і знову. Така собі терапія душі. Можна уявити, як добре почувалися поруч із Биковим ті, кому випало з ним працювати…

Кожного року 11 квітня на могилі Леоніда Бикова на Байковому кладовищі з’являються квіти. Їх приносять усі, для кого він творив своє неповторне кіно, усі, хто вдячний йому за це. Він освітлював своїм талантом життя реальне й творив власний світ на екрані, тим самим відкриваючи себе світові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво