Не всі вдома - Культура - dt.ua

Не всі вдома

27 березня, 2009, 14:01 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Обірваний сюжет про театральний талісман Учора відзначали День театру. На сцені Національного те...

Обірваний сюжет про театральний талісман

Учора відзначали День театру. На сцені Національного театру імені Івана Франка роздавали чергових «слонів» і «мосьок» — нібито середнім з усереднених у сценічній галузі (за версією Управкультури). Щороку писати про ці тусовки — це означає не поважати ні себе, ні тебе, читачу. Вже хай без нас корпоративлять. А ось у зв’язку з Днем театру раптом на очі потрапило одне фото... Літній артист на тлі торішніх «привітань». Упізнав хтось?

…Уже понад півроку немає в стінах театрального дому цього доброго, дивного, тихого чоловічка. Дмухнув вітер долі — і не стало Кульбабки. Саме так його жартома й величав: «Божа ви Кульбабка, Михайле Батьковичу!»

А франківці називали його трохи пафосніше — «наш талісман».

Був і ще один неофіційний статус — «головний Стецько України»: артист веселої вдачі і трагічного нутра Михайло Крамар.

Є в українському (народному) театрі образи загальні. Ніби свої «гамлети» і свої ж «ліри», тільки більше наближені до люду. Таким, наприклад, з усією відпо­відальністю можна назвати авантюрного Свирида Петровича Голо­хвастова. О, це той ще типчик на всі часи! Ніяк не вгаму­ється й не залишить ні нашого жит­тя, ні нашої сцени цей чарівний шулер, якому вже літ та й літ.

Ще один такий самий вічний і народом любимий, постійно цитований — телепень Стецько. З комедії Г.Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Скільки існуватиме український театр, стільки про нього й ставитимуть. Коли-не-коли та й згадаються тексти. «Не всі дома!» — «До вечора посходяться!» — «А що у вас варили?» (Колись в українських селах «у Стецька» гралися так само, як і «в Тарзана», уявляєте?).

Багатий та дурний Стецько сватається до красуні Уляни; а та любить чорнобрового кріпака; а мати Одарка, звісно ж, проти такого шлюбу; та врешті-решт — «нагорода» Стецькові у вигляді гарбуза...

Рівно 50 років тому екранізація цієї комедії випурхнула на світ Божий. На студії імені О.Довженка кіно знімав режисер Ігор Земгано. Основою стала постановка столичної оперети. Але акторів запрошували зі сторони. З Театру Франка покликали Нонну Копержинську на Одарку. І з цієї ж трупи — чарівного товстуна, трохи полохливого і ще неотесаного юнака — Михайла Крамара. На роль Стецька дурнуватого.

Земгано побачив його в епізоді франківської «Циганки Ази». І на худраді сказав: кращого «телепня» для цього фільму годі й шукати!

Хоча стоп-стоп-стоп... Примхливо інколи переплітаються шляхи художні. Одним із кандидатів на Стецька у ті роки був і перспективний дженджик із Російсь­кої драми — Олег Борисов. Так-так! Він уже через кілька років виявиться «ульотним» Голохвас­товим у кінокомедії Віктора Іванова. А Крамар — у свідомості кіноглядачів 60—70-х (і навіть трохи 80-х) — так і залишиться вічним Стецьком. І ніколи не соромитиметься цього «тягаря слави».

— А чого мені ображатися? Стецько — це ж кожен третій і в нашому селі, і в нашій країні, і навіть на владній вершині! — інколи з усмішкою казав Кульбабка. — Стецько — він же хоч і дурний, та не злий. І також своє щастя шукає, хоч би йому сто гарбузів дали!

На зустрічі з колгоспниками Яготинського району
На зустрічі з колгоспниками Яготинського району
Що характерно: Крамар, навіть якби дуже захотів, усе одно не зміг би зіграти лихого чи підступного. Так чи інакше, відповідно до «Системи», і в наймерзеннішому створінні він шукав би якусь первісну, землею-матір’ю виплекану доброту. Тому що сам був такий — добряк, сумний клоун. Божа Кульбабка... Загалом, чудовий артист — без імені (гучного) і, загалом, без долі...

* * *

Полохливим сільським пацаном у середині 50-х він потрапив до галасливої столиці. Та відразу на поріг театрального. 24 людини на місце — саме в цей вуз. Жах! Після війни всі чомусь дуже хотіли «в артисти». Реальне життя прагнули підмінити ілюзорною казкою. Михайла односельці відраджували: куди прешся, селюк, дурень? А він... узяв і вступив! Не всім на зло, а долі назустріч. Розумні люди раніше в комісіях засідали. Адекватні, фахові. Нюхом відчували актор­ську природу і знали ціну рідкісному комедійному амплуа, яким і володів сільський Михайло.

У свій театр його згодом запросив сам Гнат Юра, відомий колекціонер талантів. Жити молодому обдаруванню, правда, було ніде. Згорнувшись клубочком, крадь­кома від пожежників, він ночував у гримерці Юри. Майже два роки спав на підлозі. «Таке вже в мене тоді було «полове» життя», — жартував частенько. Прибиральниці його швабрами дубасили, з театру виганяли. А він, неборака, плентався в оперну студію — і вже там дриґонів до ранку.

Одного разу в тій студії спалахнула пожежа. То розгубленого сонного Мишка і обвинуватили в підпалі. Ледве виправдався, ледве втік!

Єдиною людиною, котра зглянулася тоді на його бездомне становище, став видатний артист Вік­тор Миколайович Добровольський. Він вибив Крамареві кімнатку в комуналці — через профспілку. А згодом Михайло отримав і свій окремий скромний куток. У новобудові на Оболоні.

До останніх днів він називав Добровольського «Батя...».

Тому що рідного батька актор не бачив ніколи.

Зате маму свою — Катерину Фе­дорівну — він обожнював як ікону. Міг говорити про неї годинами і метафорами. Якби треба було «випити море» (як у «Езопі») за її ж здоров’я, то й випив би. Ближ­чої й ріднішої людини на землі в нього й не було. Якимись міцними узами пов’язало їх життя. Хоча він у місті, а вона в селі...

Він так і не одружився. Усе шукав, очевидно, таку «як мама». І не знайшов. Навіть після
70-ти... До самої своєї смерті.

Коли його матері не стало (наприкінці 80-х), він, убитий горем, приїхав із Києва в рідне село й несміливо ступив на город, який вона мозолистими руками вічно обробляла. Поба­чив бур’яни високі, що без її мозолів повиростали, узяв косу в руки... Маму згадав... І давай косити — і зрошувати слізьми кожну сот­ку маминої пам’яті...

* * *

У рідному селі його любили. Навіть поважали. Хо­ча позаочі називали інколи «Стецько Катрин». Ну, а в очі, звичайно, «нашим славним земляком з акаде­міч­ного театру». Сільська любов особливо зміцніла після тріумфу «Сватання...». Це було їм усім і близьке, і зрозуміле — про «не всі дома».

І театральні його ролі сільський люд обожнював. Був випадок, коли Крамар мусив ввестися в хіт 60—
70-х — «Фараони» (п’єса Олексія Коломійця). І зіграти «замість» незамінного Миколи Яковченка. Сільська публіка спочатку заревла, вибухнула обуренням. «Як так, ми ж прийшли «на Яковченка» у ролі Оверка, а ви кого нам підсунули?» І що ви думаєте — зупинивши виїзний спектакль, «до народу» звернулася гостра на язик Нонна Кронідівна Копержинська: «Люди мої добрі! Та заспокойтесь вже! Даю вам чесне партійне слово, що молодий артист Крамар зовсім не гірший за Яков­ченка! Ви вірите слову партії?!»

Народ відразу занімів. Після «слова партії»... І сприйняв артиста з приголомшливим піднесенням.

* * *

За півсотню своїх творчих літ на сцені рідного театру (якого ніколи й ні з ким не зрадив) Михайло-Кульбабка став не лише «таліс­маном» театральним, а й чимось великим. Його маніакально вабило в цей будинок — як до сім’ї рідної. Бо своєї ж не створив, у кутку на Оболоні. І постійно навідувався в цей театр без жодної робочої потреби, просто так... Забивався в куток поруч із вахтером на «службовці». Гомоніли про щось. Артистів добрим словом вітав. Різними новинами цікавився. Рідко на життя нарікав. І часто нагадував мені чи то доброго «барабашку» у цьому ж будинку. Чи то милого «дядечка Ау» з мультфільму...

Чи сумно-мудрого Фірса... Якого, на щастя, тут усе-таки «не забули».

Зазирнеш, бувало, на цю «службовку» в якихось справах, а він відразу оживає, щось пригадує, за руку тягне: «Та кидай ти всі свої справи, знаходимо завтра критика Жежеру — і до мене в село миронівською електричкою! На город...»

(Так і не доїхали).

Крамар у всіх спектаклях (хороших і поганих) — хоч би де грав — був дуже важливою барвою. Був незамінним жестом, неповторним народним тембром, майже фірмовим, трохи сутулим сценічним силуетом, який навіть в епізоді серед натовпу вирізняється. «Фараони» (Оверко), «Кар’єра Артуро Уї» (Догзборо), «Мартин Боруля» (Трохим), «Свіччине весілля» (Пирхало), «Енеїда» (мажордом), «Крихітка Цахес» (Моштерпін), «Лиха доля» (Роман), «Моя професія — синьйор з вищого світу» (барон), «Бал злодіїв» (Дюпон-батько), «Приборкання норовливої» (Педант)...

...Та інші, не завжди «важливі» особи.

За його спиною і в кожній його інтонації — сумно-веселе життя, яке йому не треба було вигадувати на сцені. Адже грав як дихав. А це особлива риса артистів «того» покоління.

Покоління оригіналів.

* * *

Після всенародного і всіма цитованого Стецька жодної іншої гучної кіноролі — так, щоб усі знову побачили й відразу впізнали — більше ніхто йому не запропонував. Інколи він згадував гострим словом кінорежисера Володимира Наумова (в юнос­ті працював із ним над «Тривож­ною молодістю»), оскільки той обіцяв покликати його ще в 70-ті у «Біг» за Булгаковим на одну з ролей другого плану. І не покликав.

І на режисера Ігоря Гостєва Крамар частенько бурчав. Той його викликав на важливі кінопро­би — роль Микити Хрущова в політичному детективі «Сірі вовки». І грим, і сам образ — один до одного. А, виявилося, «нагорі» вже вирішено. Після клятвених обіцянок Крамару на роль Хрущова затвердили Ролана Бикова. І Куль­бабка тоді взагалі плюнув на всі свої кінонадії — й розтер! Є театр — отже, є й смисл.

* * *

У театрі він не цурався ніякої роботи і ніяких «фокусів». У 80-ті «наказав» йому режисер Козь­менко-Делінде «літати» на батуті в спектаклі «Сон у літню ніч» за В.Шекспіром. І полетів. Не­зважаючи на свою комплекцію.

Треба було дати трагічну ноту в драмі «Прощання у червні» за О.Вампіловим — нате вам, не шкода цих нот, адже хто знав, скільки в нього назбиралося в душі тих прихованих трагедій.

Трохи скривдили його в 70-ті з розподілом у «Людину з Ла­ман­чі» — а він спрагло мріяв зіграти Санчо Пансу — то й це перетерпів, перестраждав. І зіграв інше, зго­дом притлумивши в собі усі кривди. Вмів прощати, ні на кого зла не тримав. Я ж кажу: «Куль­бабка»...

Мало хто знав про його внутрішнє життя. Про життя Кульбабки з квартирної клітки на Оболоні. Ну не в’язалося з цим сільським добряком уявлення про імпортний «антирадянський» джаз, про зовсім інші життєві і творчі ритми. А він, уявіть, заховавшись у своїх стінах, і в пусті, і в репертуарно-активні сезони попросту фанатствував, чаклуючи над своєю унікальною джазовою колекцією. Кажуть, тоді таких джазових скарбів не мав жоден із колекціонерів столиці. Йому ці платівки, Елли Фіцджералд чи Луї Армстронга, діставали звідусіль, везли з усіх країн.

«Український Стецько в ритмах американського джазу» — абсолютно невловимий його образ.

Образ, який не зіграно, але прожито.

Вже коли підступили хвороби — нікуди від лихого віку не втекти, — залишились у нього тільки джаз і театр. І старенька оболонська квартира оживала імпульсивними ритмами, наповнювалася саксофонними звуками, переливчастими голосами. Тіло вже зовсім його не слухалося. Зате слухала... душа.

Був безпорадний, безсилий — перед заходом сонця. Як дитя без мами. Але постійно приходили підтримати колеги: найбільше за ним доглядав режисер Сашко Білозуб, проявивши тоді найкращі свої людські риси (і спасибі йому за це).

Для них він так і залишився незамінним театральним талісманом... Або Фірсом, якого вже не знайдеш — ні «вдома», ні в тому ж таки «саду».

А для мене — Кульбабкою. Ось повіяв вітер... І немає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво