Не все те золото... Враження від конкурсної програми «КРОКу-2004»

Цього разу «Крок» було вживлено у культурне тіло глибинної Росії, яка приголомшила мене енергією пробудження. Навряд чи це моя особиста ілюзія, хоча, звісно, йдеться не про масове зростання та перетворення — більшість напевне дивиться і читає щось попсове. Але ж ось у Ярославлі поїхали ми до майстерні Олександра Петрова і... Петров, нагадаю — один із найвідоміших майстрів сучасної анімації, кілька років тому він одержав «Оскара» за свою роботу «Старий і море» (за оповіданням Е.Хемінгуея). Техніка, яку він використовує, — живопис на склі, стиль нагадує часи російських передвижників, тобто другу половину ХІХ століття. Дуже й дуже трудомістка технологія. Тепер, щоправда, він виписав собі з Канади верстат, на якому робив свою оскароносну стрічку, — має піти швидше. Однак швидкість — 30 секунд екранного «тексту» на місяць. Мука, та й годі! А робить він фільм «Моя любов» за повістю Івана Шмельова — з життя кінця позаминулого століття. Нам показали фрагментик майбутньої анімаційної стрічки: просто чудово! Потім, уже в Москві, я піду в Третьяковку дивитися бачених-перебачених передвижників і «сльозами обіллюся» над їхніми вигадками, які давно, на уявлення багатьох, застаріли. Якби ж то! Це зовсім не приземлений, утоплений у побутовість реалізм — це поезія вищої проби, це приголомшлива стереоскопія людських почуттів. Це, зрештою, передкіно, де кожен предмет, кожне тіло захоплені в момент певного руху. І все це народжувалося в глибинах російського космосу...

Саме тому Петров, режисер зі світовим ім’ям, хоче жити і працювати на своїй малій батьківщині, у провінції, яку він уперто не бажає бачити такою. Та вона й не може бути провінцією, якщо в ній живе такий митець. А ще побували ми в Ярославському Центрі анімаційної творчості дітей та юнацтва «Перспектива», нам показали деякі роботи учнів. Знаєте, скільки їх у тому центрі? Півтори тисячі! Ясна річ, не всі активно прилучаються саме до анімації, але який потенціал... Після цього, вже анітрохи не дивуючись, дивишся на давнє російське місто Ярославль, середовище якого буквально просякнуте культурними значеннями, де ти мимоволі занурюєшся у якусь культурну стихію. Більш ніж природну.

Вся конкурсна програма «Кроку» була віддана студентським і «дорослим» дебютним фільмам. І найбільший знак запитання зависав саме над культурною складовою творчості сучасної молоді. Те, що пропонують вони, це що — органічна творчість (як у того ж Петрова) чи продукт конвеєрного індустрійного виробництва? Такого, що вбиває, за означенням, будь-яку особистісну енергетику, будь-яку самість. Час від часу це лунало прямим текстом — майстри старшого покоління висловлювали сумніви в тому, що молодь — люди культури. Бо ж не пам’ятають нічого, не знають нічого — ні класики анімації, ні світової пластичної культури. Чи це насправді так? Чи насправді чекає на нас нашестя варварів?

Мені здається, що «варварства» у творчості молодих анітрохи не більше звичайного. Пригадаймо, приміром, сьогоденних метрів із покоління шістдесятників — адже свого часу їх звинувачували в тому ж самому. Куди це вони хилять зі своїми «трикутними грушами» та «ножем у сонці»? Не пам’ятають родства, геть усе заперечують. Формалісти, хулігани... А потім усе устаканилося, щось перейшло до розряду класики. Як у старому гімназичному жарті: «стародавні греки не знали, що вони стародавні греки». Мало кому вдається побачити свій час у його справжньому масштабі, виявити приховані значення.

Не випадково головний приз здобула картина росіянина Дмитра Геллера «Маленька нічна симфонія». Не випадково він із культурної глибинки, Єкатеринбурга, який уперто тримає марку однієї з анімаційних столиць світу (саме так). Фільм-переможець витканий із найтонших культурних матерій, що їх майже неможливо відобразити словесними конструкціями. Сліди фольклорні наїжджають тут на коди культури останнього століття, зокрема сюрреалістичні. За цим стоїть прагнення до стереоскопічності, до возз’єднання світів — малого й великого.

Таке ж прагнення і в картині Альони Оятьєвої «Небезпечна прогулянка», за віршем Даниїла Хармса «Дуже страшна історія». Хармс із його складною простотою часто приваблює саме молодих аніматорів — життя з його заумом прозирає крізь призму його текстів навдивовижу точно. Парадоксальність життєвого простору схоплює і Олена Чернова у своєму «2+1=». Примітно, що всі три режисери обходяться без допомоги комп’ютера, хоча упередження проти останнього помітно слабшає. Однак це саме рукотворна анімація, що відчувається. Ні, ці люди ніяк не схожі на адептів індустріалізації анімаційної творчості.

Єдина прикрість російської програми — коротенький, усього на хвилину, фільм-анекдот Михайла Лейпунського та Дмитра Ельяшева, що має назву «Сало». На жаль, із політкоректністю тут проблеми. В Росії, як і раніше, вважають, що називати українців «хохлами», «дражнити хохла» — цілком нормальна річ. От когось іншого зачепити таким чином — боронь Боже. Але тут питання не лише до авторів, а й до відбірної комісії...

Новизна — чи завжди вона обов’язкова? Претензії, знову ж таки, лунали саме з цього приводу. Неначебто дипломна робота бельгійця Йонаса Гернаерта «Пласке життя» нагадує інші фільми. Але все виконано майже філігранно — й дуже смішно. Життя чотирьох квартир одного будинку пов’язане міцними узами. Побутова техніка час від часу виходить із ладу, підштовхуючи людей до якихось ультраексцентричних вчинків. Швидкий, розгонистий малюнок, що схоплює неповторну «грацію» моменту. Насиченість приватного життя технікою, цими «милицями» людства, аж ніяк не машинізує його, не знеособлює. Кожна мить неповторна, й водночас усе пов’язане з усім. Ніякої глобалізації, техніка тільки змушує людину рухатися, розміщувати своє тіло у просторі не зовсім звичним чином. А так — люди ті ж самі, і техніка комічного віку та ж сама, що й за часів стародавніх греків. Які не знали, що вони стародавні.

Отже, заперечення технологічної знеособленості нерідко стає основою подієвої канви молодіжних фільмів. У маленькій стрічці іншого бельгійця, Вільяма Хенне, під назвою «Механічний театрик» розповідається про хлопчика, що змушений дивитися механізований спектакль, який весь час повторюється. Що протиставити цьому? А власну уяву. Анімація має багатющі, власне кажучи, безмежні можливості відтворення людських фантазій.

Іще одна бельгійка, Евелін Хедеке, так і назвала свій фільм — «У твоїй уяві». Примітна, до речі, її біографія. Закінчивши художню школу в себе на батьківщині, вона поїхала осягати інший культурний простір у латиноамериканський Гондурас. Потім вивчення експериментального кіно... Не дивно, що картина молодого режисера переносить нас у світ, де панує фантазія — насамперед еротичного характеру. А, власне, про що ж більшість наших мрій? Цікаво, що в цій роботі прозирають, зокрема, і сліди європейського експресіонізму — течії, яка багато що визначила у мистецтві минулого століття. Ось тільки тепер цей жанрово-стилістичний досвід прилучається до ширшого культурного досвіду.

Так у Європі. Але й у Азії щось подібне. Приміром, «Пейзаж свідомості» тайванця Сьє Пейвеня. Техніка малювання на склі дозволяє досягти ефекту глибинності мізансценування, розкрити особливості свідомості, що втрачає міцність опор. Інший тайванець, Йєнь Чієньпань, також створює свої пластичні образи без допомоги комп’ютера (хоча останній, звісно, допомагає — але в іншому, у прискоренні роботи). З допомогою піску створюється рельєф людського самостояння, часто досить драматичного (фільм «Моя самотність»).

До речі, китайці несуть свою культуру в інші світи. Францію цього разу представляли й вихідці з азійського континенту. Китаянка Вей Вей одержала подвійну освіту — і в себе на батьківщині, і у Франції. Її картина «Всередині» зроблена на комп’ютері, проте позбавлена холодної машинної майстровитості. Вона зіткана зі світла, у ній присутні, з’єднуються культурні коди різних систем. Те, що є особливістю нинішньої ситуації. І якщо це глобалізація, то її варто лише вітати.

Але, звісно, не завжди молодь націлена на роботу з якимись складними культурними системами. Іноді, насамперед у комедійних стрічках, яких було чимало, рішення пропонувалися досить лаконічні. Приклад — «Крани» Метью Гравеля з Уельсу. Дуже простий графічний малюнок відомої кожному водоносної конструкції. Але в цьому й полягає анімація — вона окрилює неживе. Діалог двох груп дуже кумедний. Двоє намагаються створити свій ритм світобудови, але, звісно, їм заважає хтось третій. Усе побудоване на нюансах і — з багатою фантазією, без якої не буває комедійних побудов.

Винахідливість просто зобов’язані демонструвати творці музичних фільмів, себто кліпів. Одним із найкращих тут був кліп «Повернуся до Бразилії» американця російського походження Олексія Будовського. Використовуючи техніку й культуру фотографії, він створює витончену музично-пластичну композицію. Про те, що добре було б повернутися до рідних пенатів, та от — се ля ві. Автобіографічне, інтимне, але позбавлене ностальгічного суму.

Молодіжний фестиваль — це й змагання різних художніх шкіл. Російської, британської, французької, бельгійської — усі вони показали товар. Хтось виглядав краще (росіяни та бельгійці), хтось менш, однак, поза сумнівом, фахова виучка дуже висока у всіх. А до цього ще й звична і цілком природна для анімації орієнтація на досвід суміжних мистецтв: живопису, музики, ігрового кіно, балету... Ні, цих молодих людей (а тим більше їхніх учителів) важко запідозрити у зневажливому ставленні до напрацьованого людством культурного досвіду. І, що особливо приємно, для них не існує поділу на столиці та провінцію, насамперед їх цікавлять екзотичні, периферійні культурні способи осягання, та й просто описання, світу. Отож не треба боятися провінціалізму — у тому сенсі, що не все те золото, що блищить десь посередині світу.

У конкурсі було й чотири роботи молодих українців. На жаль, вони не здобули жодного призу. Цілком закономірно, на мій погляд. Навіть Сергій Мельниченко, чия обдарованість не викликає сумнівів, у своєму «Снігу» чомусь збився на літературний, словесний переказ події, яка потребувала яскравого пластичного рішення. Сумно, але факт — на цей раз пролетіли повз фестивальний п’єдестал. Ну що ж, за битого, як відомо, двох небитих дають. Хоча стан анімації у нашій країні викликає дедалі більше побоювань. Але це вже тема для особливої розмови.

РІШЕННЯ ЖУРІ

Міжнародного фестивалю
анімаційних фільмів «Крок»

28 серпня 2004 р. м.Москва

Міжнародне журі у складі:

Вук Євремович (Німеччина) — голова журі

Лариса Малюкова (Росія)

Олег Пінчук (Україна)

Норман Роже (Канада)

Ліз Флауердей (Великобританія) прийняли рішення присудити:

Дипломи в категорії «За кращий студентський фільм»:

— фільму «Бенні та зубна чарівниця», режисер Мортен Ньютстумо (Норвегія) — «За чарівність та витонченість»;

— фільму «Трівіл», режисери Айю Салмінен, Крістер Ліндстрем, Аіно Оваскакінен (Фінляндія) — «За можливість поринути у світ абсурду».

Приз, диплом і 3000 доларів США в категорії «За кращий студентський фільм»:

— фільму «Наноси», режисер Матьє Крозе (Франція).

Дипломи в категорії «За кращий дебют»:

— фільму «Палата 13», режисер Пітер Корнуел (Австралія) — «За віртуозність жанрового та музичного рішення»;

— фільму «Сімнадцять», режисер Хіско Хулсінг (Нідерланди) — «За відвертість у розкритті темної сторони людської натури»;

— фільму «Безсоння», режисер Володимир Лещов (Латвія) — «За чутливу анімацію в сюрреалістичній оповіді»;

— фільму «Обійми вітру», режисер Жозе Мігел Рібейру (Португалія) — «За винахідливість і розмаїтість анімаційних технологій».

Приз, диплом і 3000 доларів США в категорії «За кращий дебют» вирішено поділити між фільмами:

— «Регулятор», режисер Філіп Граматикопулос (Франція);

— «Крани», режисер Метью Гравель (Великобританія, Уельс).

Спеціальні призи фестивалю:

— Вищій національній школі образотворчих мистецтв (ENSAD), Франція, — «За кращу програму кіношколи» (1000 доларів США);

— фільму «Пласке життя», режисер Йонас Гернаерт (Бельгія) — «За бездоганний таймінг і чудовий гумор» (1000 доларів США);

— фільму «Люція», режисер Фелікс Гьоннерт (Німеччина) — «За творчий пошук у галузі сучасних технологій» (1000 доларів США).

ГРАН-ПРІ та 5000 доларів США:

— фільму «Маленька нічна симфонія», режисер Дмитро Геллер (Росія).

СПОНСОРСЬКІ ПРИЗИ

Приз газети «Дзеркало тижня» — одна тисяча доларів — фільму «Дайкон Аші», режисер Ру Кувахата (Японія–США) — «За невимушеність у відображенні внутрішнього світу».

Приз телеканалу «1+1» — відеодвійка «Томпсон» — фільму «Маленький горобчик, який не вмів літати», режисер Леон Естрін (Росія) — «За просте і витончене рішення танцю».

Приз Конфедерації Союзів кінематографістів (сендвічниця) — фільму «Небезпечна прогулянка», режисер Альона Оятьєва (Росія) — «За енергію і відмінний саундтрек».

Призи компанії «Canon»:

— фотоапарат — фільму «Гончар», режисер Дмитро Власов (Узбекистан) — «За вірність традиціям»;

— принтер — фільму «Джо», режисери Марк Ломонд, Даррен Пасемко, Джоанна Сте-Марі (Канада) — «За креативне втілення музики»;

— принтер — фільму «Повітряна кулька», режисер Сатіндер Сінгх (США) — «За сміливе, елегантне художнє рішення».