«Не відрікаюсь від снів». Війна і мир Леоніда Первомайського

Виповнилося сто років з дня народження відомого українського поета і письменника Леоніда Первомайського. Плин часу, надто втілений у цифрі «100», вражає: ще ми, не найстарші на сьогодні, пам’ятаємо яскраву з’яву останніх поетичних книжок Первомайського: «Уроки поезії» (1968), «Древо пізнання» (1971), «Вчора і завтра» (1974, посмертна), — а вже ось їх авторові минає сто років від народження… Внесок Первомайського в українську культуру вагомий: не тільки першорядний поет, а й драматург, новеліст, повістяр, автор одного з найкращих у радянській літературі роману про останню війну «Дикий мед», визнаний перекладач Гайне, Петефі, Війона, Пушкіна, Нізамі.

Нині, у світлі досвіду останніх десятиліть, образ і творча доля Первомайського набувають сенсу певного послання, якщо вдуматися — дуже вимовного. Син палітурника й швачки, дитя єврейської ремісничої бідноти зі «смуги осілості», де так щільно співіснували два національні первні, Ілля Гуревич (справжнє ім’я письменника) зустрів революцію дев’ятирічним. Себто належав до покоління, саме революцією «усиновленого» і сформованого, про що варто би пам’ятати охочим вершити пізній суд. Втім, і карб домашнього виховання не слід ігнорувати: материні пісні, питомо українські, переважно українські і ніколи більше не чувані (може, імпровізації?), та ще книжки, що стікалися в батькову майстерню — добірні книжки, бо в нову палітурку вдягають лише зачитані. Єврейська початкова школа, два класи костянтино­градської гімназії, ще два — трудшколи-семирічки. Згодом у листах жартома називав свою освіту «незакінченою нижчою», хоч насправді виробився на взірець, ба навіть чудо, самоосвіти, ставши одним із найбільш ерудованих людей свого часу. Це попри те, що доба сповідувала інші цінності, і хлопчина, кинувши семирічку, вступив до комсомолу та почав трудове життя: бібліотекарем, журналістом. Як обдарованість, так і працьовитість Первомайського були для всіх поза сумнівом, він багато друкувався в часописах, одна по одній виходили книжки, він так і не встиг походити у початківцях: якось одразу став маститим і відомим. Цим новітнім молодим класикам пасувала тодішня столиця, Харків; натомість неокласики, котрі обстоювали тяглість традиції, отаборилися на Київщині…

Гасло світової революції для народжених у містечкових резерваціях не мало альтернативи; помножене на молодість, воно п’янило неймовірно, ділило світ лише на «своїх» та ворогів, до останніх досвідчені революціонери вчили бути нещадними. Моторошна зима 1932—1933 років ще минає для юнака в цьому гіпнозі, в достоту сліпій вірі у гасла, у дзвінкі марші, навіть у залпи каральних загонів. Йшлося про вщасливлення цілого людства, тож було не до сентиментів. Та чим пізніше прийде прозріння, тим трагічнішим воно буде. За життя Первомайського ніхто про це не говорив, небагато хто й знав, що до пострілів М. Скрипника та М.Хвильового він долучив і власну спробу вкоротити собі віку. Не тоді, дещо згодом, у тридцять сьомому. Цілив у серце, натомість прострелив легеню, але лікарям якимось дивом пощастило повернути його до життя. Що його штовхнуло на такий крок, що так вразило чи розчарувало? Лише через багато років у вірші «Рани» він мимохіть щось пояснив:

…То озивається

в душі твоїй тепер

Все, чим перед людьми

ти завинив у світі…

Від цих смертельних ран

ти й досі не помер?

Він звичкою вже став,

твій біль несамовитий?

Невже, як кожен з нас,

і ти не відав теж,

Що серця не сховать

у вутлій клітці ребер?

Той біль, якого

ти наосліп завдаєш,

Неначе бумеранг,

вертається до тебе…

Проти тієї акції «самосуду» не змогли нічого вдіяти навіть піврічні мандри непрохідними ще тоді стежками Паміру, де поет навчився їздити верхи, любити сходження та розріджене повітря верховин, звідки привіз поетичну книжку «Пролог до гори».

***

Потім почалася війна. Першого ж дня невійськовозобо­в’язаний Первомайський подав заяву про вступ до партії та доклав зусиль, аби потрапити на фронт. Війну пройшов військовим кореспондентом радіо та газети «Правда». Ставлення до воєнного досвіду в ранзі військкора тривалий час було якесь невизначене: для рідних та близьких це була «та сама» війна, засвідчена листами то з передової, то з госпіталю, а часом і похоронками. Але для тих, кого берегли в тилу, а також для різномастих злостивців зручніше було вважати, що це зовсім інша війна, з можливістю ухилитися від кулі. Втім, так чомусь було лише в Україні: навряд чи доводилося таке чути Симонову чи Суркову, Еренбургу або Долматовському. Останній оповів у спогадах про спільний із Первомайським рейд по периметру Сталінградського фронту під час наступу в листопаді 1942 року, коли вони пішки пройшли удвох «краєм усього зовнішнього обводу кільця». Двоє офіцерів брели крізь заметілі й відлиги, ненадовго заходячи до штабів з’єднань, аби передати до своїх редакцій матеріал і знову власноруч «промацували міцність замка, яким замкнуто було армію Паулюса», і знову ночували в руїнах розорених станиць... Їхні поезії з присвятами навзаєм зафіксували багато тієї правди про війну, якої не знайти деінде. «...Дай руку мне, товарищ мой угрюмый. Поют над нами ИЛы как труба. Гляди вперед. И никогда не думай, Что разная у нас с тобой судьба». Насправді все-таки це були різні долі, і різні по війні стелилися їм шляхи, і поважний професор Літінституту, хоч побував на початку війни в оточенні, не зазнав і малої частки тих прикростей та гонінь, що дісталися його побратимові, тепер уже авторові і «Солдатських пісень», «Барвінкового світу», «Спомину про блискавку». «І коли золоте ім’я України входить у рядок Первомайського, тоді його вірш стає воістину класикою», — це написав про «Солдатські пісні» П.Антокольський, який, до речі, першим оцінив і неперевершену поетичну досконалість «Пісеньки» з тієї ж збірки («Від Сяну до Дону дорога лежить...»), і «суворі, пружні ритми» над­звичайно популярного тоді вірша «Сніг летить...», і життєствердність притаманного цій збірці трагізму. На війні розгорілася й загасла ще одна драма поетового життя; поезії з її тавром і в «Солдатських піснях», і в наступній збірці «Все, чим живе душа» — лише частина тієї ліричної сповіді; інша залишилася недрукованою. Це була любов до жінки, вабливої та водночас безмірно чужої. Вона була втіленою радістю життя; у житті, бідному на радість, повному страху, підозр, облуди, лиха, її чари були, як хміль, як весела веселка. Але, розпізнавши неправду навіть у колишніх своїх молодих ідеалах, він тепер не хотів її ні в чому, та й вік уже був не той, коли захоплення може засліпити надовго. Те почуття суперечило не тільки «красі вірності», піднесеній війною на особливу височінь, а й власному шляхетному кодексові поета. «...Усе, що минуло, чого не верну, Піснями згадаю і в снах спом’яну, Лиш ту, що моливсь їй, як чуду, — Забуду, забуду, забуду. Забуду — й в останню, безрадісну мить, Коли вже ні жить, ні любить, ні тужить, В хвилину останньої скрути, Признаюсь — не міг я забути». Відгомін давньої драми навіть через багато років вчувався в назві, що її він дав збірці оповідань: «Замість віршів про кохання» (1962).

Первомайський на війні побачив і зрозумів багато, більше, ніж належало. Водночас як людина свого часу в чомусь лишався його бранцем чи заручником, а якщо й про це також здогадувався, то такий здогад міг тільки примножувати й перевершувати міру страждань, буквально розпинаючи письменника між щирістю вступу до партії та невідворотністю повоєнного усвідомлення, що «визволення» народів Європи було для тих народів лише іншою, новою окупацією. Прозріння тривало, і звичка додумувати думки позбавляла не те що сну та спокою — дослівно не давала дихати. Літературне оточення ставало дедалі агресивнішим до чужаків на кшталт Первомайського: саме на цих дріжджах була замішана горезвісна кампанія «боротьби з космополітизмом», що примусила поета переховуватися в Москві з валізкою, де було все необхідне на випадок арешту. Рефлекс антисемітизму, неофіційного, проте цілком державного, знову виявлявся доречно напохваті. Дещо про все це оповів документальний фільм 1983 року режисера Анатолія Сирих за сценарієм Леоніда Череватенка «Ваш Леонід Первомайський», — але спитайте сьогодні, хто його бачив — хоч ту дозволену, підчищену версію? У поета, котрий прийшов до заперечення офіційних табу, були свої власні: табуйованою була передусім оця проблема «ушкодженої» чи обтяженої ідентичності, ця карма бути «українським письменником неукраїнського походження», як мовив його літературний і фронтовий побратим Сава Голованівський. Навіть із найближчими Первомайський не хотів говорити про це. Можливо, дещо інакшим був у колі московських друзів, теж почасти «інвалідів п’ятої графи»: там заведено було хай гірко, та все ж кепкувати і з цього. Але не вдома, бо й саме слово «вдома» вимовлялося через силу. Тут багато хто не прощав йому, що замолоду був різкий, «ідейний», занадто успішний, а згодом пішов у себе як у криївку з промовистого мовчання, коли належало галасувати, бити себе в груди та штовхатися біля літературної годівнички; що нічого не просив і поводився підкреслено коректно, тобто зухвало-незалежно; що з притиском рекомендувався як український письменник і був одним із найкращих знавців мови, якою творив.

***

Загалом по війні розчарувань не бракувало: не таким уявлялося життя після перемоги, далебі не таким. Літературою знову керували: Жданов, Каганович, згодом Хрущов; навіть смерть тирана, здавалося, вже мало на що вплинула, винуватці й завзяті виконавці репресій «переморгали» ту правду, що відкрилася, і вправно спустили на гальмах самий процес... Своє п’ятдесятиліття Первомайський відзначив поемою «Казка», наскрізно-алегоричною, неприховано-зашифрованою; водночас неможливо було не бачити, що саме криють ті алегорії: гірке невдоволення і неможливість зректися своєї мрії і своєї правди. «...Понеси мене, пташе, В давнє, радісне, наше... Каже птиця синиця: — Все не так, все інакше!»...

Метафора болісного прозріння, втілена в поетичному «апокрифі» зі збірки «Уроки поезії», набуває сенсожиттєвого значення. Взагалі з роками міцніє той струмінь філософічності, що є тепер визначальною ознакою поезії Первомайського.

До століття письменника виходить том вибраних листів з останніх років його життя, листи стають неоціненним коментарем не лише до його творів, а й до цілої літературної доби. Несподівано вони засвідчують, що потребу покаяння, до якого талановито і все ж безуспішно закликав своїм фільмом Тенгіз Абуладзе, — Первомайський збагнув набагато раніше. «…Я все це пережив — і відчуженість поріднених, і пізнє каяття, коли нічого вже не можна повернути, виправити, пережити наново — в чистовому варіанті»… (з листа до О.Борщагівського влітку 1973 року, останнього року поетового життя)… І це ніяк не суперечило клятві на вірність собі.

Не відрікаюсь

я ні від чого:

Ні від карання,

ні від біди,

Ані від хліба

мого гіркого,

Ані від тебе,

моя дорого,

Та, що обрав собі сам —

назавжди.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не відрікаюсь від снів,

що наснились,

Ні від шляхів,

що на бурю гудуть,

Ні від землі,

за яку ми бились,

Тої, де ми

колись народились,

Тої, в яку нас

колись покладуть.

***

У тих листах багато невтішних висновків і терпкого смутку: на схилі днів важко уникнути печалі, позірно значно гармонійніший Максим Рильський теж не втримав щемливого зойку: «Жаль світу цілого, Землі і неба жаль!» (збірка «Зимові записи»). Така інтонація мовленого ненароком — у риторичних запитаннях із листа Первомайського: «Ви не знаєте, чому так зле живеться на світі поетам, старим — особливо? Чи то сили вичахають у душі, чи то забагато душевного досвіду нагромадилося і він розриває тісне вмістилище почувань, і від того так боляче й гірко всій істоті нашій на схилі днів?»… Найсумніше, що запитував у таких самих, тож вимальовується колективний «пор­трет митця в старості»: П. Анто­кольський, А.Тарковський, М.Ушаков, Л.Озеров — портрет неймовірно щемливий, що залишає відчуття якоїсь мимовільної провини перед цими старими з їхнім прагненням чесно й гідно дожити свій безумно тяжкий, якщо не сказати страшний, час, з їхнім досвідом утрат, лиха, ганьби і слави, з їхніми порахунками з добою…

«Дикий мед», високої проби психологічний роман про війну, спершу був надрукований російською і лише після союзного визнання — на батьківщині. Унікальну для часу написання повість «Чорний брід» лише переклади болгарською, німецькою, польською змусили визнати «вдома» як непересічне літературне явище, та й то здебільшого це визнання прийшло вже посмертно.

З чималими складностями продиралися крізь видавничі хащі останні поетичні книжки Первомайського — і ставали видатним явищем, міняли цілий поетичний ландшафт. Розплата за несанкціонований успіх була сподіваною, закономірною, і все ж — травматичною, болючою. Але з болю народжувалися нові поезії. Він твердив, що ті життєві імпульси, з яких виникають вірші, нікому й ніколи не відомі достеменно. Що поезія неоднозначна й не припускає прямолінійних тлумачень, що збагнути поета можна, лишень побувавши у його шкурі. Вірив: «…прийде час і для моїх віршів… вони будуть потрібні людям і після мене, можливо, навіть більше, ніж зараз».

Епістолярна активність Первомайського пояснюється не тільки «доінтернетним» часом: самотній серед найближчого оточення, з тягарем невідболілих жалів та образ, «рубців та шрамів», із болісною переоцінкою колишніх цінностей, він уже остаточно виснував для себе, що «розуміння завжди сполучене з болем, біль цей — цілющий і йому треба бути вдячним…» Залишається сподіватися, що й момент катарсису є в словах про сум, подібний до того, коли випускаєш птаха з клітки, про гіркоту надій, що не збуваються. «Мені скоро шістдесят п’ять. Цим усе сказано. Коли мені було двадцять п’ять, я вірив, що все ще встиг­ну, що всі поразки відшкодуються однією великою загальною перемогою». Тепер він певен, у цій боротьбі перемогти неможливо… Єдина розрада — що десь на віддалі є справжні друзі, а також шанувальники-читачі. Листи стають у певному сенсі формою існування. Не приймаючи звичаїв та «порядків» письменницької братії, він витворив і обстоював власний триб життя, в якому відлунювало сковородинське неприйняття марноти й спокус. Слава Богу, завжди хтось оскаржує тодішню чи теперішню «тусню», бо відмінність їхня, як придивитися, не надто посутня. Це визивне відсторонення, підкреслена неучасть були його протестом і його покутою, не лише за себе. І як свідомий вибір це була позиція переконана: «Не гнівайтесь, не думайте, що це хвилинний настрій — так я намагаюся жити. Якщо й бувають відхилення, то свідчать вони тільки про кволість людської натури, ласої на спокуси... Не хочу повторювати своїх помилок».

Водночас, коли не було іншої ради, він ставав і войовничим; відстоюючи когось, не дбав про наслідки для себе; якщо вже чергове неподобство змусило його вибухнути, то не заспокоювався до кінця: домагаючись перегляду рішення президії, котра відмовила в прийомі талановитому і з гідним доробком Ріталієві Заславському, або, оскаржуючи раптово нізвідки виниклу «липову» редколегію ювілейного видання Гайне, яке насправді самовіддано робили всього двоє людей, Первомайський та О.Дейч! Врешті, тільки ці два прізвища й залишилися, друге — вже в траурній рамці. А що нажив, либонь, нових ворогів, то вже це нічого на загал не міняло ні в репутації, ні в стосунках з начальством та й з усім оточенням. А що нервів, здоров’я це коштувало без міри — кого обходить?

І настає момент, коли вже немає ніякого «потім, колись», коли ще більше все треба робити на совість, говорити тільки правду і жодного листа не залишити без відповіді. І притому навіть найгіркішу правду треба так формулювати, аби людина відчула, що тут немає ні ворожості, ні злості. А просто правда часто гірчить. Як той дикий мед…

***

Тим часом, на додачу до всього, дивна еволюція Первомай­ського вельми була зацікавила українських читачів по той бік залізної завіси. Іван Кошелівець добачав щось винятково значиме та обнадійливе в цій свавільній траєкторії «від літературного бойовика, відданого партії, що поволі відійшов від літературної колотнечі, в якій взаємопоїдання тривало без упину далі, і достоту герметично замкнувся у світі чистої поезії... У тотальному й безнастанному зосередженні на проблемах істоти поетичної творчости»... Спостерігаючи зі своєї відстані літературне життя в радянській Україні, Кошелівець порівняв Спілку письменників із колгоспним подвір’ям, «де бачать і цінують тих, хто метушиться». Тож «осторонництво» Первомайського, принципова неучасть у подіях на кшталт чийогось виключення а чи збору підписів під відозвами була для Кошелівця певним поясненням, чому поета мало знали на еміграції: «тут цікавляться або дисидентами, або тими, що цькують дисидентів»... Незаангажованість Первомайського, відчуження від літературного оточення, труднощі, створені ним для критиків, котрі евфемістично натякають на трагізм його світовідчування як «занепадництво» — все це Кошелівцю імпонувало над­звичайно, але найбільше імпонували таки самі поезії, «цілковито оригінальні», просвітлено-мудрі й печальні, як, зокрема, наведене повністю «Втомившись видивом повчальних див...» із його фіналом: «...На пісках я дожив до сивини, Повільно дні минали непривітні, Та я діждався піз­ньої весни, легких вітрів і щедрих злив у квітні. Прийшла пора вологи і тепла, Птахи розщебеталися веселі, — І яблуня рожева розцвіла, Не там — в раю, а тут — в моїй пустелі, Як древо пізнання добра і зла».

І тут доля поета ще раз іронічно всміхнулася, ніби передражнивши його усміх: надрукувавши велику добірку тих поезій у «Сучасності» (тоді виходила за кордоном, потім в Україні, віднедавна — ніде), редактор, безумовно, не лише збагатив діаспорних читачів, а й черговий раз збурив наше рідне літературне болото, проте самому поетові не надто удружив. Розтрубити про ту публікацію напряму функціонери від літератури не мали охоти: і скандал завеликий, і неофіційних лаврів поетові це лишень додало б. Але тим більшу на нього мали досаду. Може, цим пояснюється поява в останній рік поетового життя брутальної статті «Паперові квіти поезії» в газеті «Вечірній Київ»? Про збірку «Древо пізнання» мовилося так, наче то не вона вже здобула читацьку любов, знову засвідчивши оту незнищенність поезії, наче вона щойно з’явилася, і цей «рознос» — перше й останнє слово про неї. Так чи інак, але сумно від думки, що й ті «квіти» лягли на поетову могилу...

Та хоч би що казав він сам у хвилини розпачу й гіркої образи — добре знав, що жодні зусилля не минають марно, що культура має здатність до самозбереження й самовідтворення, що за всієї самотності насправді є в письменника-аутсайдера спільники й однодумці, а промінчики щирості, людяності, краси здатні змінювати світ, додаючи йому світла. Як мовлено в Писанні: «І світло в пітьмі світить, і пітьма не поглинула його». Адже стільки незнайомих людей так щиро відгукувалися на його твори — чи це в кінцевому рахунку не важливіше за офіційне визнання? Так, у кінцевому рахунку, саме в кінцевому…