Не остання спокуса Христа

Поділитися
Всеукраїнська прем’єра «Кода да Вінчі» проходила в ніч із середи на четвер під «конспірологічну» сурдинку...

Всеукраїнська прем’єра «Кода да Вінчі» проходила в ніч із середи на четвер під «конспірологічну» сурдинку. У київському кінотеатрі «Україна» перших глядачів інтригували (та морили) до пів на першу ночі. Мовляв, буде страшно, тривожно, «саспенсно». Маршів протесту чи голодувань біля кінотеатру, щоправда, не спостерігалося. Зате у фойє тінями сновигали похмурі ченці у відпрасованих сутанах. З’ясувалося, переодягнені артисти київських театрів. Серед «VIPів» на прем’єрі «антихристиянського» твору кінорежисера Рона Ховарда заздалегідь була заявлена (і чомусь багатьма гаряче очікувана) співачка Білик... Важко припустити, який стосунок вона мала до чаші Грааля або до євангельських транскрипцій життя Христа. Все це сукупне видовище (разом із фільмом) тривало до третьої години ночі. І на перші кіновраження все ж таки поволі нашарувалися попередні оцінки канських критиків (у мережі). Ті, як відомо, побачили картину на добу раніше. І вилаяли головну мильну бульбашку кінороку останніми словами. Оглядач однієї впливової англійської газети навіть випередив побратимів по перу: «Таке лайно рецензій не варте!». Але бодай «потоком свідомості» вибухнути можна?..

Темні лабіринти Лувру. Зі стін лукаво дивляться шедеври живопису. Слабкоосвітленим коридором, захекано, від когось рятуючись, біжить старий (де охорона? де сигналізація? — адже не в зерносховище). За ним ледь шкутильгає чернець-альбінос. Крупні плани... На обличчі старого (художнього начальника Лувру) — театральний жах: нікому не видам таємниці! Чернець (без страждальницької міни на зовсім не «аскетичному» обличчі) дістає пістолет... Зломщики «Коду» почали роботу.

У Ватикану з небом все ж таки є «мобільний» зв’язок. У разі найбільш, розумієте, екстрених випадків. Оскільки явно «за замовленням» Ватикану Небо помстилося цією кінопрем’єрою Дену Брауну за літературне «богохульство» в «Коді да Вінчі» (як вважають багато віруючих). І як «кару Божу» наслало на журналіста-письменника — режисера Рона Ховарда (можливо, він також таємний агент масонської організації «Пріорат Сіону» чи католицького братства «Опус Деї»?) У різний час цей середніх здібностей ремісник знімав прохідне кіно: «Грінч — викрадачі Різдва», «Аполло-13», «Нокдаун». За «Ігри розуму», щоправда, одержав «Оскара». Та й то лише тому, що того неврожайного року інші претенденти на премію кіноакадемії виявилися ще гірші, ніж картина про божевільного математика.

Роман Брауна — готовий сценарій. Розділи — короткі, мобільні. Дійові сюжетні епізоди подрібнено ніби зі спеціальним розрахунком «під екранізацію». А науково-популярні відступи-«шпаргалки» про Христа чи Леонардо — ніби найінтелектуальніша та найінтригуюча складова популярного чтива. Саме та вибухонебезпечна «літчастина», якій потрібний вишуканий і точний екранний еквівалент (ідеться про любов Христа до Марії, про їхню дитину, про пошуки Грааля). Ховард не знайшов цей еквівалент. Обмежився або нудними затягнутими діалогами-лекціями, під час яких хилить на сон, бо фабула відома. Або використовував ілюстративні бліц-кліпи, коли за спиною Ленгдона (Хенкс) виникають руїни давнини, сумні лицарі тощо. А більше нічого й не виникає. Картинки з виставки. Але й це ще півбіди...

Бог із ним, з тим, що майже всі персонажі «Коду» розмовляють у Хобарта з однією й тією самою інтонацією, і це інтонації людей, котрі як малі діти носяться зі своїм піонерським секретом, але не розкриють його навіть на урочистій лінійці гри «Зірниця» під тортурами ВЛКСМ.

Бог із ним, із тим, що на обличчі заслуженого артиста Тома Хенкса за дві з половиною години не смикнувся жоден нерв, і, власне, саме це обличчя більше схоже на відчужену міну «проФФесора», котрий об’ївся лимонами; кінообраз статичний, поза сюжетною динамікою — самовдоволений, тупуватий і байдужий «тюхтій», без натяку та претензій на напівромантичний флер.

Бог із ними, із тим самим Хенксом і з французькою артисткою Одрі Тоту, котрі, відповідно до авторської логіки й доступного жанру, мають грати кохання на тлі конспірології, але «хімії» між самовдоволеними артистами (один із них отримає 25 млн. дол. за цю халтуру) немає в жодному епізоді; сцена так званого «одкровення», коли в Софі визнано спадкоємицю Ісуса, викликає напад гомеричного сміху, ніби це корейська мелодрама, а не блокбастер «першої ліги»; до того ж «Амелі» — Тоту виглядає у фільмі і зовсім пластмасовою іграшкою, задешево реалізованою голлівудським супермаркетом.

Бог із ним, із тим, що епізоди нічних дозорів, денних погонь, повітряних польотів — кальки всіх разом узятих картин категорії «В»; і важко нафантазувати, куди пішли 125 млн. бюджету, а ще важче уявити, на яких класичних картинах (трилерах, фільмах-екшн) режисер заряджав акумулятор свого натхнення, бо ані «Дитиною Розмарі», ані «Екзорцистом», ані «Усією президентською раттю» (це, нібито, його натхненники) у «Коді» навіть не пахне.

Найстрашніша вульгарщина цієї картини, як то кажуть, в «очах того, хто дивиться»… На рівні взаємин режисера і вихідного матеріалу. Те, як він вибудовує мізансцену, — банально. Те, під яким кутом падає світло, коли на екрані має з’явитися певна загадкова фізіономія, — і світло падає як звичайно, і фізіономія передбачувана. Коли кіноділки з компанії «Соні» лише запускали «Код», а книжку читали на всіх єгипетських пляжах, а в Парижі вже організовували спеціалізовані екскурсії «по місцях бойової слави професора Ленгдона» (мій товариш, власник турфірми, на цих стежках, до речі, непогано заробив), було чекання не голлівудського бойовика про ченців і людей, а культуртрегерського проекту… Гадали, хто краще міг би зіграти професора — Файнс чи Клуні, Форд чи Броснан? Мріяли, хто крутіше міг би це поставити — Фінчер чи де Пальма? Прогнозували, якими будуть на екрані Христос і Марія. Але...

Вчені Ватикану, як відомо, нарахували в книзі «Код да Вінчі» 800 дуже грубих помилок. А в однойменному фільмі їх лише дві. Але вони фатальні. Як для екранізації найуспішнішої курортної книжки останньої п’ятирічки —
1) режисер і 2) розподіл... Мабуть, за винятком затвердження старого актора Йєна Маккеллена на роль кульгавого масона. Маккелен з’являється — екран оживає. Очі горять, міміка зачаровує. У нього грають навіть милиці (точніше, палиці). І грає він, по-моєму, власне, головну, мало ким виявлену в цій історії (як у фільмі, так і в книзі) тему... Тему божевілля. Мало того, що божевільний герой, одержимий примарним міфом. Так божевільний і світ, влаштувавши всесвітні танці навколо книжки, яку за бажанням можна сприйняти і як злий жарт удачливого американського журналіста, котрий при нагоді міг би сказати:

— Я пожартував, а ви скаженієте. Світ — секта, а люди в ній — масони... От і блукайте лабіринтами Лувру в пошуках «таємниці», хоча, коли в неї посвячено сто мільйонів читачів-глядачів, то це вже не «таємниця», а чистісінький маркетинг. Влаштовуйте екскурсії. Протестуйте. Наживайтеся. І нехай після кіно «Код да Вінчі» ветеринари виведуть особливу породу «кіт да Вінчі», парфумери відкриють лінію «піт да Вінчі», а психіатри поставлять своїм пацієнтам спеціальний діагноз «марення да Вінчі». І буде тоді в Голлівуда багато роботи... І воздасться йому по заслугах... Амінь!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі