«Не було б Сошенка — не було б Шевченка»

Нинішнього року Богуславу є що (й кого) згадувати. По-перше, місцеві жителі відзначають 975-річчя заснування свого міста (воно з’явилося 1032 року завдяки Ярославу Мудрому). А по-друге, — 200-річчя з дня народження Івана Сошенка... Того самого художника, про якого кожен шкільний підручник нагадує як про рятівника майбутнього Кобзаря. Донині біографи Тараса Григоровича називають його «добрим ангелом Шевченка». А богуславці з гордістю нагадують: «Не було б Сошенка, не було б Шевченка! » Так уже доля розпорядилася, що саме ця людина відіграла значну роль у визволенні Шевченка з кріпацького рабства. «ДТ» удалося відкрити деякі маловідомі сторінки життя Івана Сошенка — безпосередньо на його батьківщині, у Богуславі.

Де цей дім?

Ще на кошти Богуславської міської ради видано книжку про Сошенка, а також перевидано біографічний нарис про нього (1876 року).

— Те, що саме цей будинок належав батькові Івана Сошенка, виявили ще навесні 1954 року, — розповідає науковий співробітник Богуславського краєзнавчого музею Тетяна Волошенко. — Тоді тут мешкала сім’я Івана Юхимовича Николенка, краєзнавця, історика, автора книжки «Наш край Богуславщина». Навесні 1954 року робили капітальний ремонт цього будинку. І, уявіть собі, в стіні у закладеній цеглою ніші знайшли чорну старовинну течку, зав’язану поворозкою навхрест, у якій виявилися різні папери. Серед них — документи, які підтверджували, що цей будинок належав Максимові Сошенку, батькові Івана Максимовича. Йому цю хату передав дід Івана Максимовича з тим, щоб він виплатив 500 рублів боргу. Потім будинок продали богуславській Свято-Троїцькій церкві, а землю за Лобупською горою в урочищі Круглик забрала графиня Браницька. Знаєте, прізвище Сошенко було лише в Івана Максимовича. Певне, художник так «облагородився» в Санкт-Петербурзі. Насправді прізвище його діда й батька — Соха. І от коли ця течка потрапила до рук Івана Юхимовича, він і вирішив будь-що зробити тут музей.

Відкрився музей-садиба давно — ще 15 грудня 1973 року. Нині експозиція розміщена лише в трьох кімнатках. У першій експонуються матеріали, що проливають світло на дитинство й юнацькі роки Сошенка. Сім’я його батька Максима Сохи була багатодітна. Іван — старший син, про що свідчить метричний запис про народження Івана від 2 червня 1807 року у богуславській Покровській церкві. Є ще й титульна сторінка метричної книжки Богуславського повіту за 1807 рік.

Є в музеї ікони, написані в XVIII столітті. Такі малював Іван Максимович. Деякі експерти кажуть, що ікони Сошенка «відрізняються від звичайної малярської роботи». Також згадуються роботи Сошенка в храмі Різдва Христова в Тульчині на Поділлі. А велику ікону «Успіння Богородиці» (з постатями на повен зріст) він малював півтора року. Це було замов­лення ігумені Немирівського монастиря Аполлінарії. Відомо, що ігуменя віддячила художника, подарувавши йому монастирський будиночок вартістю шістсот карбованців.

Протягом усього творчого шляху Сошенка-художника найбільше цікавило своє рідне, українське. Це відчуття передається через картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі», портрети історичних діячів (Хмельницького, Мазепи, Гонти).

У музеї Сошенка є й третя кімнатка. Представлені тут матеріали проливають світло на найцікавіший період його життя. А саме — зустріч із Шевченком.

У кайдани — і в рекрути

У ті часи в Богуславі панувала графиня Олександра Браницька, племінниця Потьом­кіна. Вона швидко позбавила місцевих жителів привілеїв, визначених їм Магдебурзьким правом. Усе було зроблено просто: графиня вилучила документи про істинність міщан і поставила їх перед вибором: або ви стаєте кріпаками, або йдіть куди хочете! Через це Іван Сошенко й провів у Богуславі лише 13 дитячих років. Батько майбутнього художника кріпаком ставати не захотів. Він сплатив повинності, продав дім і переїхав із сім’єю до Звенигородки. Саме про дитячі роки, проведені в Богуславі, Сошенко згодом написав: «Як у панорамі бачу я красу української природи, ті незабутні краї, де кращі провів я роки...»

У той час шляхи Івана й Тараса мало не перетнулися. Батько саме віддав Івана навчатися живопису у Вільшану — до художника-самоука Степана Превлоцького.

— Цей художник, до речі, не хотів брати Сошенка в науку, — розповідає Тетяна Волошенко. — Хлопчик був доволі насмішкуватим і не дуже сподобався вчителеві. Але бабуся все ж таки вмовила взяти Іванка на утримання. Тому юному Сошенкові доводилося й чистити доріжки, й топити піч... Пробув він у Степана Степановича до 21 року. З 18 років одержував від художника стипендію. Всі гроші Іванко пересилав у Звенигородку батькові, а той розплачувався за «подушне», адже в їхній сім’ї було багато дітей.

Пішов Сошенко від Прев­лоцького тільки 1828 року. І саме тоді у Вільшані з’явився 14-річний Шевченко. Вони розминулись у Вільшані, щоб через вісім років зустрітися вже в Петербурзі.

Допетербурзький період життя Сошенка — це його робота іконописцем у селі Матусів. Далі — Лебединський монастир, де він розписував іконостас. Тоді на Сошенка мало не звалилося нещастя. Він потрапив під рекрутський набір. Виявляється, звенигородські міщани напосілися на Івана за те, що він почав вдягатися, «як пан», і вирішили відправити його в рекрути. У Лебедині його схопили, відвезли в кайданах у Звенигородку, постригли наголо... Проте молодого Сошенка врятували його хворобливість і... молодший брат. Останній заявив, що піде служити замість Івана, бо старший є «годувальником батьків».

Тим часом Сошенко непогано опанував ремесло богомаза. І, можливо, так би й працював далі, якби на початку
1830-х у Лебедин не заїхав один петербурзький чиновник, який розповів йому про академію мистецтв, про столичних живописців, про скарби Ермітажу... З того моменту він «занедужав» Петербургом. І от у 24 роки Іван Максимович віддає всі свої заощадження за оформлення паспорта (за нашими мірками це як іноземна віза). І в 1832-му він уже дуже далеко від Лебедина — у Північній Пальмірі.

Відправився туди Сошенко майже без копійки в кишені. Але йому допоміг конференц-секретар академії Василь Петрович Григорович, дозволивши копіювати картини в залах Ермітажу. Цим він і заробляв собі на навчання в академії. Петербурзький період життя Сошенка триватиме до 1838 року.

А 1835-го відбулося його знайомство з Шевченком.

«Хто ж його знав, що з того Тараса вийде такий великий поет»

Історію цього знайомства описано в усіх шкільних підручниках. Вона подається так: у Літньому саду в Петербурзі учень майстра Ширяєва Тарас Шевченко малює скульптуру Сатурна, і там його зустрічає художник-земляк Сошенко. У богуславському музеї є картина, на якій увічнено цей епізод.

— На цій картині Тарас набагато дрібніший за Івана, набагато скромніший, — каже Тетяна Волошина. — Насправді ж Сошенко був нижчий на зріст і худорлявіший за Тараса Григоровича. Він усе життя страждав на хворобу легенів. До того ж був надзвичайно скутий. Тарас же — це вогонь, невгамовна енергія. Там, де він з’являвся, завжди було свято.

Як же насправді відбулося це знайомство? Зважаючи на біографію Сошенка, записану з листів і спогадів художника його приятелем Михайлом Чалим (М.Чалий. Іван Максимович Сошенко. — Київ, 1876), почув він про Шевченка ще від Ширяєва. У того майбутній поет служив козачком. Серце його загорілося, й він захотів познайомитися з земляком.

Тарас не змусив себе довго чекати. У перший же вихідний день з’явився до Івана Максимовича — босий і простоволосий, у халаті, сорочці й штанях із грубої полотнини, заляпаних фарбою. Познайомившись ближче, Сошенко побачив у Тараса надзвичайну тягу до малювання. А далі було те, про що й розповідають численні біографи Кобзаря. Сошенко знайомить Шевченка з Євгеном Гребінкою, приводить його в академію, де Тарас зближується з Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим, Мокрицьким. І, як відомо, завдяки цьому гурту (портрет Жуковського пензля Брюллова розіграли в лотерею, а гроші пішли на звільнення Шевченка) Тараса у квітні 1838 року й викупили з кріпацтва.

Сошенко відразу запросив його пожити в себе на квартирі. Але так сталося, що спілкувалися вони усього кілька місяців. Характери в обох були абсолютно полярні. Сошенко — спокійний, стриманий, усього добивався неймовірною працею. І тут — Шевченко, якому все давалося легко, природно, одне слово — іскра Божа.

Тараса вводять у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька знать. А Сошенко був проти того, щоб Шевченко захоплювався поезією, роздвоювався. Але Тарас іноді казав: «А послухай, Сохо, чи складно буде...» І починав читати свої вірші. Вже пізніше Іван Максимович казав: «Хто ж його знав, що з того Тараса вийде такий великий поет».

Була ще одна обставина: у племінницю господині квартири — сироту Амалію Клопер — Сошенко був закоханий і хотів оженитися. Але Тарас зруйнував його плани. Машенька (так вони її називали) захопилася ним. Тоді Тараса й вигнав Іван: «Ось Біг, ось — поріг, якщо ти так зробив». Тільки своєму горю Сошенко нічим не зарадив: Маша не перестала любити Тараса. До речі, стосунки з Машенькою були найбільш тривалими з усіх його наступних романів.

Утім, розв’язка цієї історії — цілком щаслива. Дізнавшись, що Сошенка призначено учителем каліграфії й малювання в Ніжинську гімназію, Шевченко усе ж таки прийшов до нього... І розталися вони добрими приятелями.

…Сім’єю Сошенко обзавівся доволі пізно — 1847 року, було йому тоді вже сорок років. Обраницею Івана Максимовича стала гувернантка Марцеліна, батько якої довго гнобив дочку за те, що вона вийшла заміж за «холопа-схизматика».

У Ніжині 1846-го відбулася чергова зустріч Сошенка й Шевченка. Після відставки в Ніжинській гімназії Сошенко майже вісім років прожив у Немирові, де виконував на замовлення різні роботи за незначну плату. Тільки 1856-го в долі Івана Максимовича стався різкий поворот. Йому запропонували місце вчителя в Другій київській гімназії, де він і викладав аж двадцять років.

У 1859-му — остання зустріч Шевченка з Сошенком, коли великий поет приїхав в Україну. Вони вдвох прогулювалися по Михайлівській горі, згадували минулі роки...

А в травні 1861-го Іван Максимович супроводжував труну Шевченка в Канів.

Останні роки Сошенко прожив у Києві. 1863-го померла його дружина, він залишився сам як билина. Після 20 років перебування в Києві («без виїзду») Іван Максимович вирішив тільки 1876 року знову навідатися в Богуслав. Стан його здоров’я на той час погіршився. Але відрадити від поїздки його не змогли. Дорогою йому стало зле, й він змушений був зупинитися в Корсуні. Незабаром там його відвідав Варфоломій Шевченко, родич Кобзаря.

Два місяці місцеві лікарі безплатно лікували Сошенка. Але... Іван Максимович не переніс своєї останньої хвороби... Художника поховали в Корсуні на березі рідної Росі.

До речі

Днями в Богуславі відбулося також відкриття недільної художньої школи імені Івана Сошенка. «Молоді таланти треба виявляти саме в невеличких містах, адже не всі можуть відразу поїхати навчатися в столицю, — каже мер Богуслава Ігор Никоненко. — Фундамент усього — це діти. Заняття в нашій недільній школі будуть обов’язково починатися з молитви. Адже без божого благословення — нікуди. Поки що заняття проводитимуться в музеї ім.Івана Сошенка, але плануємо збудувати спеціальне приміщення на території Богуславського гуманітарного коледжу й відкрити в ньому художнє відділення».

Мерові Богуслава Ігорю Никоненку й голові громадської ради Києва Валентину Халецькому належить ідея створення оргкомітету зі зведення в Санкт-Петербурзі пам’ятника Іванові Сошенку. «Адже саме ця людина дала дорогу Кобзареві, — додав пан Никоненко. — У Санкт-Петербурзі безліч пам’ятників Петру I, і нехай там буде зовсім маленький пам’ятник дуже скромній людині».

А присутній у цей день у Богуславі народний художник РФ, член-кореспондент РАХ, професор Андрій Бліок сказав: «У Санкт-Петербурзькій академії мистецтв — єдиний музей-майстерня Тараса Шевченка, де є його графічні роботи, бандура, пензлі. А кілька років тому пам’ятник Шевченкові встановлено в одному із скверів на Петроградській стороні».