НЕ БУДЕ ВЖЕ ТИХ ЧАСІВ

З переходом на зимовий час наші вечори суттєво довшають — до них додається ціла година темряви. Услід за цим спостереженням зненацька усвідомлюєш, як минає час, мимоволі задумуєшся над примарою скінченності та іншими нічними примарами. Десь приблизно тоді ж, на цьому не зовсім виразному часовому зламі поміж пізньою осінню та ранньою зимою, ось уже котрий рік поспіль до тебе доходять вісті на одну й ту ж (чи відтепер уже вічну?) тему: наших б’ють.

Це стало чимось на зразок своєрідного сезонного спорту. Власне кажучи, це полювання, а полювання таки спортом і є. Невидимі в темряві зграї з семи-десяти осіб без будь-яких раціональних резонів нападають на самотнього перехожого. Він не встигає навіть подумати своє по-людськи вмотивоване «за чьто?», як опиняється на асфальті. Далі все залежить від його везіння, а також уміння закривати голову, живіт і дітородні органи. Здертий одяг і відібраний гаманець при цьому аж ніяк не самоціль, ідеться зовсім не про якийсь там банальний грабунок. Як усякий вид спорту, цей також зародився з чисто безкорисливого змагальницького духу. Можливо, десь там усередині цих полюючих середовищ ведеться якийсь абсолютний відлік. Можливо, це змагаються між собою різні команди, і кожен успішно завалений ними на асфальт перехожий об’єкт — це додаткове очко. Не знаю чому, але десь приблизно після настання нового року чергова хвиля вщухає. Ні, не без того, що подібне з вами може трапитися цілорічно. Але найголовніше протриматися саме на цьому відтинку катастрофічного зникання денного світла — у листопаді та грудні.

Я віддавна полюбив ці місяці за їхні безмежно довгі вечори. Десь із ранніх вісімдесятих, коли після проходження всіх неминучих ініціацій мене було допущено до найулюбленішого обряду українсько-підрадянської богеми, я почав знаходити в цьому тьмянішанні світу свою особливу втіху. Обряд, про який я тут згадую, називався водінням кози, і я мушу хоч у кількох штрихах відновити його перебіг.

Отже, це мусить бути кафе, їдальня, бар — щось таке, що в наших околицях звично називають кнайпою, це мусить бути не надто численне, але досить тепле товариство, крикливі буфетні тітоньки, гасіння недокурків у тарілку (ну ясно, звідки взятися попільницям, якщо курити заборонено!), погляд за вікно — там темна ніч, погляд на годинника — всього тільки шоста. Це мусить бути стан наростаючої душевної ейфорії, викликаної відразу двома вельми активними чинниками — алкоголем та розмовою. З першим усе зрозуміло, а друге — це мистецтво для мистецтва, чисте мистецтво, тобто чистої води мистецтво.

Таких кнайп, чи, скажімо, творчих майстерень упродовж вечора має бути не менше чотирьох-п’яти (погляд за вікно, погляд на годинника — всього тільки восьма, дев’ята, десята, одинадцята, життя прекрасне і довге). І вся суть водіння кози — у пересуваннях між ними. Причому ця віртуальна коза щоразу прив’язується десь перед входом до наступного закладу і там терпляче дочікується продовження шляху. Дорогою хтось обов’язково відстає і зникає, поглинутий ніччю, хтось натомість приєднується. Для розвитку сюжету необхідна поява в товаристві когось неприємного чи небажаного. Наприклад, когось, значно п’янішого за всіх інших, від чого нить розмови починає втрачатись, а сама розмова сходить на пси. Або когось із не дуже гарною репутацією (обережно з Таким-то — кажуть, він стукач, у нього в портфелі увімкнений диктофон!). Проте, не дивлячись на присутність нашорошено-вухатого Такого-то, незважаючи на виразно почуте шелестіння казенної диктофонної плівки в його портфелі, розмова триває і show must go on, як заповість дещо пізніше великий автор «Богемної рапсодії» Фредді Меркюрі. Політика, поезія, метафізика, Україна, естетика, смерть, секс.

Останнє не могло не спричинити появу на певному етапі принаймні однієї дами, не конче прекрасної, хоч на тому етапі — вже, погодьмося, так. Це додавало нового хвилювання і напруги, починалось дещо вперте оленяче протистояння зі струшуванням голів і потрясанням красивими розгалуженими рогами. Усе це і так нічого не змінювало, бо дама так само непередбачувано щезала, щезали якісь іще типи, щезали вуличні ліхтарі, щезала відв’язана кимось іншим коза, лишалися найтвердіші.

Загалом це могло тривати й до ранку, хоч я найбільше любив, щоб десь так лише до першої — другої. Ось вас уже тільки двоє — ти і твій кум. Ваша остання розмова десь на роздоріжжі під останню ж таки сигарету — якась уже суцільна психоделіка. Розширення свідомості визначає неосяжність душі та останніх обіймів.

Потім уже тільки сам — сам-один на всю велетенську ніч — моральний закон в мені і зоряне небо наді мною, а які рядки спадають просто з цього неба, які розумні й доречні монологи з будь-якого приводу вдається виголошувати! Яка точність у виборі слів, яке потрапляння в десятку і в яблучко! Назавтра все це кудись вивітриться, але про завтра ані слова. Є сповнене радості тут і тепер. Хочеться вітатися з незнайомими пацанами, тиснути їм руки, стріляти в них куриво, чомусь давати свій телефон...

Не буде вже тих ночей. Коли це почалося — важко судити, але якось уже так сталось упродовж останніх років, що замість листопада-грудня настає така собі МММ — мала місцева мартирологія. Наших б’ють — переважно в момент їхніх нічних повернень, коли «моральний закон і зоряне небо». Я дізнаюся, що цьому зламали ребра, тому щелепу, ще в іншого струс мозку, а в когось — як там формулювалося? — «тілесні ушкодження середньої важкості». Суспільство трансформується і — зусиллями наймолодших своїх поколінь — позбувається клятої богеми навіки. Ще трохи — і водіння кози стане цілком розпачливим ритуалом останньої жменьки індивідів, чи то пак, інвалідів.

Залишаються порожні розважання на тему «А що, якби пістолет?». Я не хочу про це навіть і думати. Я просто видобуваю з надійного сховку свою «беретту-компакт» і виходжу на черговий нічний відстріл.