НАЗОВІМО ІМПЕРІЮ ПРОСТОРОМ - Культура - dt.ua

НАЗОВІМО ІМПЕРІЮ ПРОСТОРОМ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

На наших очах постає нове державно-наддержавне утворення. І найцікавіше те, що ми маємо стати його інтеґрально-територіальною частиною...

На наших очах постає нове державно-наддержавне утворення. І найцікавіше те, що ми маємо стати його інтеґрально-територіальною частиною. Ми навіть і незчуємось, як станемо нею. Хоча для багатьох із нас це буде щось наче радісне пробудження після дванадцятирічного кошмару.

Для нового утворення пропонується цілком нетривіальна, досі небувала назва. Не «республіка» і не «федерація», і не «союз республік-сестер», і не «співдружність взаємозалежних держав», і не «з’єднані стейти», і не «об’єднані емірати», і навіть не «слов’яно-казахська джамахірія» — а Простір. З повною назвою Єдиний економічний простір. Цікаво, наскільки довго працювали отруєні постмодерном мізки верховних політфілологів над цим винаходом?

Простір — одна з підставових філософських категорій, принаймні тієї ще, класичної німецької філософії. Простір, щонайменше тривимірний, має висоту, довжину й ширину, і в цьому полягає його протяжність. Вважається, що простір безмежний і неподільний, хоч на це існують альтернативні погляди. Назвати державу чи навіть наддержаву Простором — дещо абсурдно, коли не ідіотично. З таким самим успіхом її можна назвати Часом, Рухом, Матерією або Свідомістю. Для категорій це принизливо, а для держави непрактично. Виправдати такого кшталту ідіотизм може лиш одне — якщо творці проекту насправді хочуть до пори до часу приховати те, що вони створюють саме наддержаву. Тобто збирають і зшивають докупи площу, земну поверхню, територію. Цілком окреслену географічну територію дванадцятилітньої давності.

Саме по собі слово «простір» (о, як у ньому просторо!) викликає радше позитивні асоціації. Воно сигналізує передусім про широчінь, розмах, свободу, відкритість і безперешкодність. На це, мабуть, і розраховують підступні політфілологи. Це вже згодом, після підписання всіх установчих документів, на згадку прийдуть усілякі негативні конотації: закритий простір, замкнутий простір, обмежено-затхлий простір. Буває ще викривлений простір. Це коли нехтується географія і нас офіційно сповіщають про те, що відзавтра Казахстан буде розташованим до нас значно ближче, ніж Польща, Словаччина чи Угорщина. Зрештою, всі дванадцять років ті самі політфілологи таки готували нас до цього географічного перевороту, запустивши в обіг дещо орвелівську візію навколишнього світу, поділеного аж на два зарубіжжя — «близьке» і «далеке».

Ставши суб’єктом (чи, найімовірніше, таки об’єктом) Єдиного економічного простору, українська держава має всі шанси потрапити у простір без виходу. Причому цей простір, у цілковитій згоді зі своєю назвою, справді виявиться для неї єдиним — про будь-який інший буде, як полюбляв висловлюватися Богдан Хмельницький, «шкода говорити». За великим рахунком це означатиме не що інше, як одну з найганебніших в історії людства капітуляцій. До того ж — нічим об’єктивно не вмотивовану, підписану у момент, коли цілком інша просторова перспектива — європейська перспектива нормальності — врешті почала реально окреслюватись і для нас.

Це неправда, що «в Європі нас ніхто не чекає». За ступенем дезінформації ця фраза може дорівнятися хіба що до «Росія назавжди відмовилася від планів відтворити імперію». Просто в Європи виникли з нами, чи то пак з нашим вибором, певні клопоти — і то вже чи не на дванадцятий день нашого післяреферендумного існування, коли певний добродій, що його через жорстоке непорозуміння і досі вважають першим президентом незалежної України, ні сіло ні впало підписав Біловезьку угоду і вплутав нас до вельми сумнівної співдружності. З якої, зрештою, в тих непевних часах можна було так само ні сіло ні впало вийти — замість того, щоб, по-українськи не роблячи різких політичних рухів, лише нарікати на черствість і байдужість європейців.

Можна скільки завгодно звинувачувати «брюссельську бюрократію» в її дрімучому нерозумінні того, що у ХІІІ столітті саме майбутня Україна врятувала майбутній Європейський Союз від монголо-татарського єдиного економічного простору, за що нині їй, Україні, належиться до цього Союзу особливо почесне запрошення. Вона, «брюссельська бюрократія», всі ці звинувачення стоїчно стерпить. Вона прагматична і вже хоча б тому тринадцяте століття її не надто хвилює. Воно — скажу так — просто не належить до її службових обов’язків. Натомість реаґування на підписані у кримському місті Ялті угоди — дуже навіть належить. Тим більше, що одного разу в тій самій Ялті вже відбувся певний поділ світу — як завжди, несправедливий. Символічне місце, чорт забирай. Неприємні аналогії напрошуються самі собою.

А ще згадується таке. Року 1997-го я потрапив на міжнародний письменницький фестиваль до Фінляндії. Одна фінська пані з організаційного комітету при першій же зустрічі захотіла справити мені якусь велику приємність і повідомити щось радісне. Потрясаючи фестивальним буклетом і тицяючи в ньому пальцем на якісь прізвища, вона сказала, що серед запрошених є й казахи і я скоро матиму щастя з ними познайомитися. «Ти ж, певно, розмовляєш казахською мовою? Ви ж з однієї країни!» — майже не сумнівалася вона.

Тоді я був дощенту вражений її — як би це назвати? — недоінформованістю. Але сьогодні я думаю так, що вона просто володіла даром пророцтва.

Слід таки братися за вивчення казахської. Слід починати звикати до рублів, до Лукашенка, до збірної ЄЕП з футболу. Доведеться ж якось виживати в цьому єдиному (єдино відведеному) замкнутому просторі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво