Назар Задніпровський: «Із задоволенням спародіював би Януковича!» - Культура - dt.ua

Назар Задніпровський: «Із задоволенням спародіював би Януковича!»

19 лютого, 2010, 14:24 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

Назар Задніпровський — представник зоряної театральної династії: Михайло Задніпровський (дід), Юлія Ткаченко (бабуся), Лесь Задніпровський (батько)...

Назар Задніпровський — представник зоряної театральної династії: Михайло Задніпровський (дід), Юлія Ткаченко (бабуся), Лесь Задніпровський (батько). Критики високо оцінюють колоритні роботи Назара на сцені Національного театру імені Івана Франка: «Кайдашева сім’я» (Лаврін), «Кавказьке крейдяне коло» (Солдат), «Ревізор» (Добчинський)… А відносно недавно Назар блискуче вписався в команду суперпопулярного телешоу «Велика різниця» (канал ICTV), де запропонував своє «бачення» образу Віктора Андрійовича. До речі: новорічний випуск «Великої різниці» мав високі рейтинги, зараз робота над програмою триває, але, подейкують, проект відходитиме від політичних пародій…

— Назаре, якщо не заперечуєте, поговорімо спочатку про телевізійні справи, а вже потім — про театр.

— Та будь ласка…

— Ви — актор із досить рідкісним відчуттям гумору. Як потрапили у програму «Велика різниця»? Пройшли кастинги? Чи, можливо, за «дзвінком»?

— Просто сам одного разу до них зателефонував… Ще влітку дивився цю програму. Потім дізнався, що на ICTV запускається українська версія.

«Кайдашева сім’я»: Назар Задніпровський — Лаврін, Анжеліка Савченко — Мелашка
«Кайдашева сім’я»: Назар Задніпровський — Лаврін, Анжеліка Савченко — Мелашка
А пародія — моя стихія. Перед кастингом подумав: скільки ж там, крім мене, ще народу збереться? Саме того дня я грав у виставі «Кайдашева сім’я»… На щастя, режисери-продюсери пообіцяли, що коли прийду, то без черги потраплю на кастинг, і мене відразу «оцінить» Олександр Цекало.

Я показався, зняли на камеру… Спародіював — Януковича, Ющенка, Лукашенка, Поплавського. Потім мене розглядали гримери: на кого ж я насправді схожий? Потім — ще тричі на кастинг… Важкі репетиції… Олександр Цекало мою роботу прийняв тепло, навіть запросив у Москву, там запускається новий гумористичний проект. І ми, семеро українських акторів із «Великої різниці», туди поїдемо… Як «заробітчани».

— Зізнаєтеся, що це за проект? Часом не політичний?

— Проект схожий на «Городок», «Шість кадрів», усе розписано за ролями. Де в Росії може бути політика? Це там не пройде. В Росії можна жартувати лише на побутові теми. Гадаю, і в нас скоро так буде… Згадую 90-ті,
коли на театральних капусниках могли жартувати про що завгодно. А ось телебачення дуже контролювалося. За гумор не переслідували, проте потім важко було робити кар’єру. Називається «язик мій — ворог мій». Не скажу, про кого ми так «вдало» жартували, проте це скінчилося для нас не дуже добре…

Все ж таки я вдячний Віктору Андрійовичу за те, що в плані свободи слова ми відчули себе людьми.

— А що б ви сказали про гумор своїх колег-пародистів із «95 кварталу»?

— Українцям дай свободу — переберуть… Зараз у жартах більше вульгарності. Не хочу критикувати «95 квартал», але вони не відчувають межі, за якою гумор переростає в глум. Ющенку треба мати залізні нерви, щоб на звертати на таке неподобство уваги… Спробували б свого часу так «пожартувати» про Кучму.

— У «Великій різниці» ви, до речі, втілювали образ Віктора Андрійовича. Як вважаєте: вам вдався цей персонаж?

— Пародія, на мою думку, написана й виконана грамотно. Автори — КВНщики — наші і білоруси. Я сам ще не бачив цієї останньої програми. В Україні настільки впливові Ющенко, Тимошенко, Янукович, що, крім них, ніби нікого й немає. Мені сказали: «Робитимеш Ющенка», — і все. Вирішили, що я більш-менш схожий.

— Виконуючи пародію на Ющенка, ви відштовхувалися від уже звичних штампів, чи є якісь творчі секрети?

— Намагався показати людину, котра багато говорить. Якби його не зупиняли, то він говорив би й говорив. Йому не потрібні опоненти. Якщо розібратися, всі ці три політики дуже люблять монологи. Це проблема України: ніхто нікого не хоче слухати. Всі розмовляють заготовленими фразами. І все. Ось про це я й намагався сказати. Навчіться одне одного слухати — ви ж тріо. А в нас — Лебідь, Рак і Щука.

— Якого ще політика ви б хотіли спародіювати?

— Із задоволенням спародіював би Віктора Федоровича Януковича… Але, на жаль, не знаю «донбаського діалекту»… Це чудово зробив у «Великій різниці» харківський актор, на 90% схожий з оригіналом, така глиба. Йому 47 років, мені все ж таки 34, він високий, а я — не дуже. Його трішки загримували, всі в залі лягли… Він вийшов Дідом Морозом у синьому, а я — в червоному. Адже принцип програми — бути візуально схожим. А кого ще з політиків? Та більше нікого. З них краще не сміятися. Вони самі багато смішного роблять, до того ж із серйозними обличчями. Як Янковський казав у «Мюнхгаузені»: «Улыбайтесь господа, улыбайтесь, все глупые вещи делают с серьезным выражением лица!»

Я дуже радий, що цей проект ICTV пройшов вдало. Коли ми в концерті «Велика різниця» грали разом із росіянами, то вони думали, що ми — для розігріву… А виявилося рівноцінними партнерами.

— Кажуть, ви любите жарти на тему Поплавського?

— Та вже не дуже… На тему Поплавського колись жартували в капусниках. Це було ще за Кучми, коли жарти про політику не дозволялися. А про кого ще жартувати? Поплавський тоді саме на естраду пхався… Я розумів, що він це робить для розкрутки інституту… Тобто що ці концерти — практика для режисерів, акторів, хореографів. Поплавський — людина свого роду неординарна. І про нього вдалий жарт — безпрограшний варіант.

Я знаю людей, котрі сприймають диски Михайла Михайловича серйозно. Навіть танцюють під них! Одного разу він дорікнув не мені, а батькові: «Ну що ж ви мене постійно пародіюєте?» — «Михайле, та ми ж тобі славу робимо!» — «Так? Ну добре, робіть...»

— А тепер — про театр. Ваша сім’я — ніби велике театральне дерево. Якою «гілкою» почуваєтеся ви?

— Спочатку я був ніби маленький паросток, брунька. Але гілка росте. Раніше дуже пишався, що за мною така династія. Бо сам у театрі майже нічого не важив. У вузі, уявіть, був популярним, авторитетним. А в театр приходиш — і який ти авторитет?

Це тепер я відчуваю до себе більшу повагу. Я вже навіть не завжди удостоююся уточнення — «син Задніпровського», «внук Ткаченко». Сам по собі — Назар. Спочатку, звісно, було нелегко. Є проблема «династій». Приходиш у театр, і тебе роздивляються, як під лупою. Мовляв, доведи, що ти щось можеш! Але в театрі я вже чотирнадцятий сезон, маю звання заслуженого…

А щодо династії — то постійно відчуваю зв’язок зі своїми попередниками. І пишаюся, що я — гілка такого прекрасного дерева: Ткаченко-Задніпровських. Тому дай Боже, щоб я ріс і ріс! І щоб листя в мене якнайдовше не всихало, щоб не лінувався!

— Ваш батько, Лесь Задніпровський, впливає на малюнок тієї чи іншої вашої ролі?

— Тепер — ні. Більше пишається не тоді, коли мені допоможе, а тоді, коли я сам щось вдало зроблю. Раніше він мене спрямовував… Адже всі дивилися на мене, а каміння летіло в його город. Це той випадок, коли «батьки за дітей відповідають». У Театр Івана Франка взагалі важко потрапити... Треба бути талановитим, а не покладатися на славу батьків, бо Ступка просто так у театр не візьме.

— Вас упізнають на вулиці глядачі?

— Не дуже... Може, після «Великої різниці» більше впізнаватимуть? Пригадую початок 2000-х, коли на телебаченні ще йшли «Біла ворона» і «Золотий гусак». Важко було ходити Києвом… Навіть фотографували. Ця «істерія» тривала років три-чотири.

Телебачення — велика штука. В театрі можуть актора знати, любити. Але щоб вийти на всеукраїнський рівень, треба або гастролювати, або вести гарні гумористичні передачі.

— Зараз багато театральних акторів займаються «озвучкою». Для вас це заробіток чи все-таки творчий процес?

— Зайвих грошей не буває. Я все одно їх віддам дружині… Озвучував «Корпорацію монстрів», «Подорож до Америки»… І тепер страшенно переживаю, аби при новому президенті не заборонили дублювати американські фільми українською мовою… По-перше, помре ціла індустрія. Вона тільки-но почала розвиватися. І для багатьох акторів це єдиний заробіток. Та й глядач звик. Те, чого не можеш зіграти на сцені, можна компенсувати голосом. Можна трохи свого додати, але продюсери вимагають, щоб був жорсткий збіг. Матеріал потім відсилають до Лос-Анджелеса, а там можуть забракувати.

Отже, від озвучувань не відмовляюся, тому що дуже люблю українську мову. А на російські «озвучки» мене й не запрошують, бо родина українська і в голові російська чомусь не звучить… У інших акторів — навпаки: вилітають русизми, за що Ступка в театрі їх страшенно сварить. Деякі молоді актори в нас російськомовні. І моя бабуся, Юлія Семенівна, раніше «ганяла» їх, іноді — картала. Хоча актори це самі повинні відчувати: сяде в калошу пару разів на сцені — тоді навіть у побуті почне розмовляти українською. А як інакше в національному театрі?

— Для вас важливе відчуття партнерства в театрі?

— Є актори — партнери, а є — особистості. Вони люблять, щоб їм підігравали. З такими важко на сцені. Актор-партнер на сцені — це казка. Про мене кажуть, що я актор-партнер. Коли хтось репліку або мізансцену забуде — я завжди підхоплю, нагадаю, не простою.

А є й такі, котрі демонстративно стоятимуть і дивитимуться. В театрі багато хороших акторів, але людей хороших менше.

— Ви певний час мешкали в одному домі з бабусею — видатною актрисою Юлією Ткаченко. Які уроки театральності й людяності винесли зі спілкування з нею?

— Все, що є в мені хорошого, — від бабусі. А що погане — він інших, від натури… Спілкування з нею — казка. Вона була людиною, котра ніколи не зрадить, не підведе. Вона для мене — взірець. А скільки блискучих ролей зіграла! Колеги любили й поважали актрису Юлію Ткаченко. Її всі згадують лише теплими словами…

Вона не любила давати інтерв’ю, важко йшла на контакти. А коли мікрофон і камера вимикалися, то накривала на стіл і могла згадувати й згадувати. Була «ходячою енциклопедією». Любила читати. Не випускала книжку з рук, а потім ішла в бібліотеку. Я казав: «Куди ти їдеш? Повна шафа книжок!» — «Та мені вже тут нічого читати, я все по декілька разів перечитала». Не визнавала таких понять, як телевізор, Інтернет, а залишалася вірною книжці.

— Вона часто виступала рецензентом ваших робіт?

— Звісно! Від неї можна було «отримати» так, як ні від кого більше. Режисер міг сказати: «Все супер!», а вона — «Ми дома поговоримо». Дома починався «розбір польотів». Я погоджувався з нею: «О, точно! Як же я цього ляпа не помітив?» Намагався, як губка, вбирати все, що вона мені казала…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво