Назад у майбутнє?

18 вересня у межах програми Львівського форуму видавців мала відбутися презентація здійсненого Іваном Андрусяком українського перекладу книги російської журналістки Анни Політковської «Друга чеченська». Тобто не мала, а таки відбулася, але — без участі самої авторки. Ні, вона жива, вона і цього разу зуміла вижити, хоч «зацікавлені особи» й зробили, здавалося, все необхідне не лише для того, щоб Анна Політковська не змогла потрапити до охопленого цивільним жахом і військовою бездарністю Беслана, а й для того, щоб вона нарешті потрапила туди, де її давно мріють бачити великі стратеги і тактики чеченської війни, агенти ФСБ та інші «птєнци путінського гнєзда». Бо, може, аж тоді вони безперешкодно дотруять всіх заручників, достріляють всіх підозрілих дітей, доґвалтують всіх вдів, допалять всі розбомблені міста і села, одне слово — тріумфально наведуть конституційний порядок на всіх прилеглих до Росії територіях. А в самій Росії і так все гаразд: «Достіг я висшей власті», — співає Путін. Народ одностайно «бєзмолвствуєт»…

Коли у жовтні 2002 року бойовики захопили «Норд-Ост», Анна Політковська терміново вилетіла з Америки на місце подій. Вона увійшла до Театрального центру на Дубровці, щоб розпочати переговори з терористами і поспілкуватися із заручниками, а потім ще кілька разів входила в заміноване приміщення з пакунками соку і води (кажуть, десь неподалік тусувався Іосіф Кобзон, але всередину не заходив: надав перевагу мобілці). Вибухів тоді вдалося уникнути — і влада мусила застосувати газ, бо «замочіть» 129 заручників лише за допомогою автоматів не так-то й легко. Тепер, розуміючи, що невгамовна журналістка знову буде плутатися під ногами зі своїми переговорами, бійці невидимого фронту просто не дали їй змоги дістатися Беслана: прямо в літаку присмачили чай отрутою — і знешкодили ворога народу.

Тим часом насаджені Путіним на Північному Кавказі васали, які мали б відповідати за безпеку на довірених їм територіях, до бесланської школи, ясна річ, і не думали потикатися, а з гебістською оперативністю чкурнули до свого московського сюзерена. Воно й зрозуміло: значно безпечніше пересидіти спецоперацію в кремлівському сортирі, ніж у переповненому дітьми й жінками та нафаршированому вибухівкою шкільному спортзалі. Що не кажіть, а начальники — не ідіоти, і свої інтереси ця кремлівсько-луб’янська публіка добре пильнує. А в їхніх інтересах, зокрема — лише вдавати з себе ідіотів, які не знають справжніх причин «чеченського тероризму» і не розуміють, чому населення Північного Кавказу ненавидить усіляких кадирових, дзасохових та решту ефесбешних зязікових. Ну, а якщо все-таки не знають і не розуміють, то для них «Друга чеченська» повинна стати настільною книгою. Раптом їм навіть пощастить усвідомити, що 10 років для «антитерористичної операції» — це щось забагато. Натомість для тотального геноциду — якраз. Втім, і щодо цього навряд чи доблесні чекісти перебувають у стані блаженного невідання. Адже це їхніми чистими руками відбиралися останні колоски у селян підрадянської України, це в їхніх холодних головах і гарячих серцях розроблялися плани «зачисток» карпатських сіл, це до їхньої історії («Органи державної безпеки в Донецькій області: спогади, факти, документи») написав нещодавно проникливу передмову Віктор Янукович. Та і як було не написати, якщо лише на Донбасі за перший квартал 1937 року лицарі ордена Залізного Фелікса, які, за словами нашого «проффесора», показують нам приклади «справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України», викрили 112 злочинних груп? А, цікаво знати, за 85 років? А в масштабах всієї шостої частини земної суші? Ну, нічого: дасть Бог, стане Янукович президентом України — і Путін йому доручить написати передмову до «Загальної історії ФСБУ». Тоді й дізнаємося.

Сила Політковської (не кажучи про моральну перевагу) полягає в тому, що вона зовсім не виступає на боці бойовиків, як це намагається подати кремлівська пропаганда. Її також обурює бездіяльність Масхадова і вона не приховує свого ставлення до звірств Басаєва, Гелаєва чи Хаттаба. Але і з людських, і з професійних міркувань вона не може мовчки спостерігати винищення цілого народу, тому й свідчить про побачене в Грозному і Дуба-Юрті, Ведено і Комсомольському, Алхан-Калі і Старих Атагах та ще в десятках і десятках населених, якщо їх так можна нині назвати, пунктах. А те, що Анна Політковська там побачила, не залишає жодного шансу для сумнівів: російська влада організувала в Чечні перманентний 37-й рік. І навіть щось гірше, оскільки мирні мешканці опинилися там між двох терорів: з боку «незаконних» і з боку «законних» бандформувань. Причому нікого з чеченців вже й не дивує той факт, що на відміну від «незаконного», освяченого принаймні визвольною метою та релігійною ідеологією, російський «законний» терор давно перетворився на чисте мистецтво: це терор задля терору, єдиною метою якого є лише породження нового терору.

Метод ведення «чеченської операції» загалом є такий. Стукачі доносять федералам, що в такому-то селі зупинилася, скажімо, «банда Басаєва». Федеральні війська оточують село і… чекають. День чекають, два. Чекають стільки, скільки треба бойовикам, щоб відмитися, відігрітися, поповнити продовольчі запаси і відійти в гори. Аж тоді війська вдираються в село — і починають «зачистку», тобто грабують і руйнують оселі, розстрілюють без суду й слідства непричетних, а також викрадають місцевих мешканців. Подальша доля викрадених залежить від того, до чиїх конкретно рук вони потраплять: «хороші» бізнесмени в погонах можуть продати полоненого його родині, «погані» продадуть вже труп (торгувати трупами вигідніше, бо родина заради здійснення священного обряду поховання віддасть останнє, обійде всіх друзів і знайомих, аби тільки зібрати необхідну суму). Та найгірше, якщо вас захопить котрийсь із тисяч схиблених на війні буданових, бо тоді після ґвалту і катувань ви поповните нескінченний «антитерористичний» перелік зниклих безвісти.

Кому потрібна така війна? У це важко повірити сторонній людині, але вона потрібна надто багатьом. У потоці кремлівської брехні чеченські бойовики ототожнюються з бандитами. Насправді ж між ними існує суттєва різниця: бойовик воює за ідею, бандит — за матеріальну винагороду. Звичайно, за десять «бєзпрєдєльних» років у Чечні розвелося достатньо тривіальних кримінальних банд. Але, можливо, хтось думає, що «антитерористична операція» спрямована проти них? Якраз навпаки: з бандитами у федералів спільний бізнес. За всіх коливань генеральної лінії російська влада дотримується незмінного правила: винищувати треба політичних опонентів, а з криміналітетом завжди можна домовитися. І в цьому, мабуть, полягає головний цинізм чеченської війни: безпосередні учасники «зачисток» наживаються на мародерстві й торгівлі людьми, генерали — на нафті й «відбудові» Чечні. А що ж найвища влада в особі товариша Путіна? Відомо, що Путін у найкращих традиціях Іосіфа Віссаріоновича весь час провокує терор, а відтак, «виходячи з інтересів державної безпеки», виграє вибори і неухильно зміцнює своє самодержавне становище. Усі при ділі, усі задоволені. Тобто усі, крім вимираючого на очах світової громадськості чеченського народу, але кого цікавлять такі подробиці? Ну, а коли від Чечні не залишиться каменя на камені, можна пошукати ворогів деінде. Наприклад, в Інгушетії. Або знову в Україні.

Щоправда, є одна річ, якої товариш Путін наразі не хоче розуміти. А саме: якою стає очолювана ним країна внаслідок законного бандитизму на Північному Кавказі. Але це добре розуміє Анна Політковська: «Ганебна свистопляска кругової неправди й злочинів, організована людьми, що називають себе офіцерами, які цілком розперезалися у своїй безугавній і безкарній брехні й роз’їжджаються по всій країні — додому. «Чечня» як напрям думок, почуттів і конкретних дій гангренозною тканиною розповзається всюди й перетворюється на загальнонаціональну трагедію з ураженням усіх верств суспільства… Спецоперація на ім’я «Чечня» розбестила всю країну, і триває її подальше озвіріння впереміш з отупінням. Ціна людського життя й так була в Росії понад усяку міру мізерною, а тепер і зовсім скотилася до тисячних часток».

І також є одна річ, якої не розуміє великий політичний друг Росії товариш Янукович. На львівській презентації «Другої чеченської» виступали Іван Андрусяк і Андрій Курков, Юрій Шухевич і Юрій Андрухович (якщо ці імена відомі нашому неписьменному «членові президії Академії наук»). Важко навіть уявити собі зібраних разом більш неподібних людей. Але на цій презентації Шухевич цитував Андруховича, а Курков говорив в унісон з Андрусяком. Всі говорили про одне й те саме: про мужність отруєної журналістки і роботу спецслужб, про чеченський опір і УПА, про терор і ЄЕП… А увечері того ж 18 вересня був виступ Ющенка, тому ми знову згадували Політковську, «загадкові» отруєння, спецслужби і далі за списком. А ще у дні роботи Форуму канал «1+1» демонстрував «Дітей Арбату», де Сталін саме розгортав черговий «червоний терор» у відповідь на здійснене за його ж наказом вбивство Кірова. Довершував картину очікуваного світлого майбутнього спільний російсько-український естрадний десант під командуванням Іосіфа Кобзона, що — як і під час бесланської жалоби — тероризував українські міста співами за Януковича.