Найкращий фільм. Язик до Києва веде — у дубляжній війні - Культура - dt.ua

Найкращий фільм. Язик до Києва веде — у дубляжній війні

8 лютого, 2008, 13:17 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Якщо в країні нема зайвих проблем, то їх неодмінно вигадають… Ілюстрацією цього є активні маневри чиновників і дистриб’юторів у питаннях українізації кінопрокату.

Якщо в країні нема зайвих проблем, то їх неодмінно вигадають… Ілюстрацією цього є активні маневри чиновників і дистриб’юторів у питаннях українізації кінопрокату. ЩО БУЛО? Рішення Конституційного суду у грудні 2007-го стосовно кінопрокату, яке, очевидно, по-різному розуміють дистриб’ютори, чиновники і кіноглядачі. ЩО Є? Зрив прем’єри європейського фільму «Астерікс на Олімпійських іграх». Перманентні скандали, різні заяви фігурантів кіносоціуму, нарешті — історична нарада в Мінкульті, яка мала «примирити» всі сторони (але, здається, кожен лишився при своїй думці). ЩО БУДЕ? Чергові вибори в країні — і знову «мовне кінопитання» буде винесене в гасла обіцянок-цяцянок та інших радощів для дурнів.

 

Мова — не напрокат

Інтригуюча «таємна вечеря», а точніше нарада з питання виконання рішення Конституційного суду щодо обов’язкового дублювання іноземних фільмів українською мовою, відбулася на цьому тижні у Міністерстві культури і туризму з ініціативи Державної служби кінематографії. Ця «зустріч у верхах», ексклюзивні матеріали з якої і пропонує всім кіновболівальникам «ДТ», стала певним підсумком подій, що відбуваються останнім часом (а ширше — роками) у вітчизняній кіноіндустрії. Підсумок цей, звісно, ще не остаточний. Адже попри публічну спільну позитивну налаштованість учасників процесу, котрі так чи інакше виступають за українську мову у кінотеатрах країни, майже ніхто не забуває додати «але ж…». І врешті всі гучні слова про розуміння і безумовну важливість українізації кінопростору заглушуються низкою причин. Аж надто там, де йдеться про інтереси бізнесові.

Кіно і бізнес

Нарада планувалася як зустріч представників індустрії з безпосередніми представниками влади для того, щоб знайти шляхи виконання грудневого рішення КС. Саме таку позицію декларують учасники діалогу. І, видається, ставлять її вище всіх своїх зауваг. Наприклад, керівник дистриб’юторської компанії «Кіноманія» Олександр Ткаченко у відповідь на наше попереднє прохання прокоментувати перспективи рішення КС, від коментарів відмовився, зазначивши, що рішення суду потрібно виконувати.

Але виконувати рішення суду, а також частини другої статті 14 Закону «Про кінематографію», виявляється, не так просто. Адже, незважаючи на старання 60 депутатів, остаточно законодавчо внормувати питання так і не вдалося. Дистриб’ютори наголошують: у законі не зазначено, що фільми мають дублюватися, озвучуватися чи субтитруватися з фільмокопій оригіналу. Іншими словами це означає, що цілком відповідно до закону дистриб’ютори мають право субтитрувати державною мовою озвучені російською фільмокопії.

А всі подальші ухвали Міністерства культури і туризму та юстиції, а також звернення президента можуть бути ігноровані. Адже Конституційний суд уже сказав своє слово. Як зазначив учасник наради продюсер та режисер Олесь Санін: «Конституційний суд у нас навіть президента призначає».

Саме на цій «таємній вечері» були присутні 19 представників дистриб’юторських компаній та студій з дублювання фільмів. Перший заступник міністра культури і туризму Владислав Корнієнко та голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль представляли позицію влади.

Діалог розпочав Олександр Ткаченко:

— Постанову Кабміну від 16 січня 2006 року достатньо довго обговорювали всі учасники процесу. Зокрема й багато з тих, хто присутній за цим столом. Нагадую, що за цією постановою передбачався поступовий перехід на дублювання фільмів українською мовою, і заходи щодо підтримки такого процесу з боку держави у вигляді створення виробничих потужностей. Ішлося про дублювання 70 відсотків фільмів українською мовою протягом певного часу.

На жаль, постанова була скасована рішенням апеляційного суду. В результаті чого виник меморандум між учасниками ринку і Міністерством культури.

Це був добровільний крок для того, щоб створити бодай якісь правила, коли законодавець чи інші органи влади не здатні чітко їх виписати. У грудні 2007 року, коли вийшла постанова КС, яку ми всі повинні виконувати, стали очевидними кілька проблем, що стосуються як суто юридичного, так і економічного характеру (не беру політичний аспект).

Згідно з духом закону й розуміючи бажання, зокрема органів влади, українізувати український кінопростір, проти чого, наприклад, ми не виступаємо, а завше були за — варто шукати компромісу.

Принаймні для того, щоб, по-перше, фільми, які були законтрактовані на кінець минулого року, знайшли свій шлях до глядача. По-друге, щоб зрозуміти, як не міняти часто закони, а зробити один нормативний акт, керуючись яким українська кіноіндустрія йшла б «не вниз», а «вгору». В тому числі й у питаннях дублювання українською.

Коли будемо наполягати на юридичному аспекті, не знаю, хто від цього виграє. Очевидно, що ні держава, ні глядач, ні представники індустрії. Також треба розуміти: українізація не може лягти на плечі лише кінодистриб’юторів і власників кінотеатрів — а сьогодні виходить саме так.

Якщо держава надасть підтримку, зокрема у створенні виробничих потужностей, створенні додаткових можливостей фінансової підтримки дистриб’юторів і кінотеатрів, для того, щоб в ідеалі україномовні копії коштували дешевше, ніж нині, то можна тільки вітати таку ініціативу. А примушувати глядачів та дистриб’юторів терміново виконувати рішення КС, щонайменше, не на користь ні глядачеві, ні індустрії.

Не варто забувати: різні дистриб’ютори мають різні шляхи просування фільмів в український кінопрокат. Якщо це фільми шести американських мейджорів, то контракти укладаються напряму між дистриб’ютором і компаніями, які їх тут представляють. Тому тут достатньо вигідна позиція в одного з представників ринку (B&H. — Прим авт.), оскільки мейджори беруть на себе покриття видатків стосовно дублювання цих фільмів.

У решти компаній історія не така проста — ці фільми купуються одразу з правами на СНД. Тобто вони спершу проходять у Москві адаптацію на російську мову і згодом мають дублюватися українською. Розуміючи складність такої процедури, ми, наскільки я знаю, одна з небагатьох компаній (ще JRC може до нас приєднатися), яка нині починає купувати фільми на СНД, адже купувати їх з правами лише на Україну невигідно. Це означає, що українські компанії повинні дистриб’ютувати ці фільми до Росії та інших країн СНД. З огляду на це не варто зважати на думку лише одного з учасників ринку, який гадає, ніби у цій площині немає проблем. Проблема полягає в тому, що це і складний технологічний процес, з погляду дублювання фільмів, оскільки в Україні немає потужностей для копіювання, субтитрування чи друку якісних копій.

Тому ми хотіли б звернутися до Міністерства з компромісним рішенням, яке, на нашу думку, полягає у двох основних постулатах. По-перше — держава повинна подати руку підтримки і кінодистриб’юторам, і представникам кінотеатрів у питанні виробничих потужностей та від­шкодування дистриб’юторським компаніям витрат на дублювання фільмів українською мовою, принаймні на перший перехідний період. По-друге — повернутися все ж таки до ідеї, як можна юридично узгодити питання дублювання 70 відсотків фільмів українською мовою, при тому, що 30 — можуть бути дубльовані російською мовою з українськими субтитрами. Такі вимоги ми висловили в листі до міністра.

Кіно і мова

Як відомо, першим фільмом, що так і не потрапив вчасно на українські екрани через недотримання встановлених мовних правил, став французький «Астерікс на Олімпійських іграх». Цю картину прокатує компанія пана Ткаченка. Яка, відповідно, зазнала певних збитків.

Як пояснює Ганна Чміль, фільмокопії стрічки з участю Депардьє і Делона були дубльовані російською мовою і попри те, що частина з них була субтитрована українською, це суперечить наказу Міністерства культури.

Заступник міністра Владислав Корнієнко, своєю чергою, поінформував щодо стану дублювання у країнах Європи. Дублюють іноземні фільми перед розповсюдженням в Угорщині, Росії, Туреччині, Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Греції. Блокбастери дублюються також в Румунії, Чехії, Польщі та країнах Балтії — решту іноземних фільмів ці країни субтитрують державною мовою на копії оригіналу.

Розглядаючи процес українізації кінопростору як перехідну сходинку до появи повноцінної української кіноіндустрії, свою думку висловив і режисер та продюсер Олесь Санін:

— Я виступаю як людина, котра дістала надію на те, що зніматиме фільми в Україні, говорить Олесь. — Для себе я зробив висновок — коли в Україні не буде власного ринку, то я ніде не зможу показати свій фільм. В одній мережі вже не зможу показати, можливо, зможу в іншій. Всі бізнесмени розуміють, ринок не розвиватиметься, якщо вони не впливатимуть на продукт, який продають. Єдиним чинником упливу в прокаті сьогодні я бачу створення індустрії, що принаймні буде озвучувати, дублювати й субтитрувати. Це хоч якийсь найменший уплив на ринок, на репертуарну політику. Інакше це просто паразитична діяльність на чужому, тобто російському, ринку. Паразитизм — маю на увазі, не в поганому розумінні, а, так би мовити, в біологічному, — чужий ринок за тебе вирішує, які фільми ти будеш показувати, які ні. І для того щоб знімати фільм, я повинен їхати в Москву, показувати там продюсеру сценарій, а він каже: знаєш, там замало російського, грошей не знайдемо. Це непоодинокий приклад. Більшість кінорежисерів, загалом кінематографістів, сьогодні чекають. Історія, яка була досі, тільки дарувала шанс носити кабелі, камери, стояти в масовках, працювати асистентами в чужоземних групах... Держава має тримати жорстку позицію.

Кіно і політика

Політичний аспект справи намагаються виключити чи не всі представники діалогу. Та й політика, схоже, виключає проблему з кола нагальних потреб: уряд та президент переймаються СОТ і НАТО. А парламентарі — сесією у Верховній Раді. Протягом двох тижнів В’ячеслав Кириленко, голова фракції НУНС і віце-прем’єр-міністр в уряді Юрія Єханурова, котрий стояв біля витоків українізації кінопрокату, на жаль, так і не знайшов часу відповісти на запитання «ДТ» щодо свого бачення нинішніх подій.

Отож на чергові порухи у кіногалузі не надто охоче дивляться телекамери — звісно, ситуація розгортається не напередодні вибрів, коли традиційно заведено спекулювати на мовних питаннях — а тому й увага громадськості лишається розфокусованою. Здавалося б, українська мова в кінотеатрах почала звучати вже давно. Та й російської не надто поменшало. Нічого нового не сталося.

Але дискусії чимдалі більше нагадують політичні. Тут навіть статистичні дослідження сприй­маються за принципами політичними.

Єдиний дистриб’ютор, котрий беззастережно декларує свою «проукраїнізаторську» позицію, Богдан Батрух (компанія B&H) наводить статистику, що в цілому відбиває позитивні тенденції у сприйманні аудиторією фільмів, дубльованих українською.

А його колеги-опоненти одразу ж беруться спростовувати всі твердження, наводячи мало не прямо протилежні результати. Мовляв, є «статистика», а є «статистика Батруха».

Кіно і батрух

— З двох аспектів проблеми перший, юридичний, мене не дуже цікавить, бо закон є закон, його треба виконувати або оскаржувати його в суді чи змінювати в парламенті, — вважає Богдан Батрух. — Решта то є непристойні розмови.

Другий аспект зосереджується в площині політичній, соціальній і фінансовій. Sony та Dіsney замовили англійській компанії First Movies International опитування, що проводилося в Києві, Львові, Одесі, та Харкові. Його результати свідчать: 19% вважають конче потрібним дублювати всі фільми українською мовою, 24% — розуміють потребу в цьому, 30% — ставляться нейтрально, 16% — швидше негативно, ніж позитивно, 11% — категорично проти.

Те, що сьогодні відбувається в Україні — це боротьба за електорат. Дві політичні сили хочуть перейняти електорат у Східній Україні. Йдеться про те, що еліта в тих містах не хоче допустити ситуації, коли електорат зможе висловитися квитком на кіносеанс — а це вже голоси.

Два роки тому нам так само казали, мовляв, у Києві ніхто не піде на україномовні фільми. Згідно з нашою статистикою щодо 40 фільмів, демонстрованих у Києві, 60—70% або спеціально обирають українське дублювання, або налаштовані позитивно. Це саме тепер відбувається в Східній Україні. Давайте не будемо впроваджувати політичні категорії, наводячи результати необ’єктивних опитувань. Наприклад, у кінотеатрах Антона Пугача чудово йдуть фільми українською. Можу зробити йому комплімент, сказавши, що він не відмовляється демонструвати україномовні копії у всіх своїх кінотеатрах, зокрема в Донецьку. Кінотеатр Олександра Ткаченка «Аладдін» — тримає першість в Україні за глядацькими симпатіями до української мови.

Те само і в ставленні до найпопулярніших фільмів («Людина-павук 3», «Гаррі Поттер», «Рататуй») — глядачі, згідно з нашими дослідженнями, здебільшого віддають перевагу україномовним версіям.

Ми єдина компанія, що серйозно поставилася до меморандуму і до першого рішення Кабінету міністрів — я цим пишаюся. Плануємо й надалі працювати в цьому ж напрямі, тому і будуємо студію з дублювання.

Кіно і «…хаус»

Окремо на тлі всіх запеклих суперечок між великими дистриб’юторами, які представляють кіно для масового глядача, виділяється компанія «Артхаус трафік» — єдина, що спеціалізується на прокаті авторського кіно. Але великі заворушення не обійшли і маленькі кінооб’єднання.

— Підписавши торік меморандум, ми, в принципі, виконали його, — говорить Денис Іванов, головна людина в «Артхаус-Трафік». — Власне, ми і займаємося не зовсім бізнесом. Ми показуємо артхаузне кіно, і, на жаль чи на щастя, не збираємо на ньому мільйони. У кожного дистриб’ютора є своя кухня. У нас ця кухня досить маленька — як у хрущовках. Сьогодні, для того щоб завезти фільми на територію України, ми входимо в таку собі «коаліцію» з дистриб’юторами з Росії та Казахстану, аби мати змогу купувати фільми — одну копію на всю територію, адже касові збори надзвичайно маленькі. Фільми ці, як правило, здобувають призи на фестивалях, але не виходять у широкий прокат, як не виходить у широкий прокат низка фільмів і в усіх великих дистриб’юторів — їх просто невигідно випускати. Ми тримаємося на тій позиції, що культура є досить важливою частиною нашого життя. І в мене є прохання до Міністерства культури, щоб ті фільми, які ми випускаємо, а випускаємо доволі багато — у минулому році понад 50, — все ж таки оформлювалися за іншою схемою. Адже, сподіваюся, для вас так само важливо, щоб ці фільми були в Україні, бо наші глядачі, яких справді небагато, є культурною елітою країни.

Ганна Чміль, своєю чергою, закликає дистриб’юторів зосередитися на реалізації рішення Конституційного суду. Вона наголосила на зустрічних кроках з боку держави, що полягають у дорученні президента урядові скасувати ПДВ з вартості квитка на фільми, дубльовані українською мовою, підтримати за рахунок витрат держави субтитрування іноземних артгаузних фільмів (такі фільми визначатиме експертна комісія, що діє при Міністерстві культури), передбачити в бюджеті або врахувати в програми кіновиробництва витрати, пов’язані з підтримкою певної кількості фільмів іноземного виробництва, які будуть дубльовані українською мовою за рахунок держави. Проте щодо останнього пункту, державці та бізнесмени знову муситимуть домовлятися, аби знайти прийнятний механізм дії такого рішення. Також, зазначила пані Чміль, до кінця першого півріччя поточного року буде переоснащено національний центр ім. О.Довженка відповідно до сучасних технічних потреб.

Чи зможуть доручення президента задовольнити вимоги дистриб’юторів?

Очевидно, залежно від того, як вони будуть виконуватися. Та в кожнім разі, досі в цьому питанні маємо цілих три крапки замість однієї — останньої. Добре, хоч поки йдеться про останню крапку, а не краплю.

Віктор ГЛОНЬ («Кіно-КОЛО», спеціально для «ДТ»)

 

Найважливішим із мистецтв для нас є… що?

Антон Пугач
Антон Пугач
Найлютішим публічним критиком «вад» українізації прокату виявився Антон Пугач, генеральний директор компанії «Мультиплекс-холдинг», який сам досить успішно випускає у прокат фільми державною мовою. Він ініціював «народний хорал» зі збором підписів. Він же, відповідаючи на запитання «ДТ», повідомив і чергову жахливу звістку: виявляється, через наші дубляжні перипетії з українського прокату поки що злітають потенційні оскарівські фаворити — фільми «Старим тут не місце» і «Майкл Клейтон».

— Рішення Конституційного суду оскарженню не підлягає. Тож чи не є вся ця дискусія з приводу дубляжу прикладом нашого виняткового правового нігілізму?

— Рішення КС — чудове. З ним ніхто не сперечається. І Закону «Про кінематографію» ніхто не оскаржує.

— Це цікаво. Тоді які конкретні — за пунктами — правові позиції, на вашу думку, знехтувані діями держслужби кінематографії?

— Закон «Про кінематографію» і рішення Конституційного суду справедливо визначають порядок використання мов у кінопрокаті. У текстах цих документів не міститься заборона на демонстрування фільмів виробництва США, Франції та інших країн із дубляжем будь-якою мовою, а з субтитрами українською.

Звертаю вашу увагу на те, що постанову Кабінету міністрів України №20 від 16 січня 2006 р. «Про деякі питання порядку поширення і демонстрації фільмів», положеннями якої дозволено субтитрувати українською мовою тільки фільмокопії з дубляжем мовою оригіналу, скасовано Київським апеляційним господарським судом 17 жовтня 2006 р. постановою у справі №17/220-А.

І головна мотивація рішення суду — зміст статей Конституції України, зокрема така: «Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Цей пункт не дає підстав Кабінетові міністрів чи Міністерству культури визначати порядок застосування мов. Точно так і пунктом
4 частини 1 ст. 92 Конституції передбачено, що порядок застосування мов визначається виключно законами України.

Проте наказ міністра культури України від 18.01.2008 р., знову-таки, містить у собі пункт (№2), який визначає порядок застосування мов. Зокрема в ньому йдеться: «Державній службі кінематографії не видавати державне посвідчення на право поширення і демонстрації фільму, якщо фільм не дубльований (озвучений або субтитрований) державною мовою на фільмокопії мови оригіналу».

Цього разу не Кабінет міністрів, а вже міністр бере на себе повноваження законодавчого органу.

— Чи слід очікувати розгляду цього українського «прориву» в Європейському суді? І чи є сьогодні політичні сили — може, ПР, — які стануть грудьми на ваш захист?

— До Європейського суду ця справа навряд чи дійде. Порушується Конституція, і президент — як гарант Конституції — виступить, я переконаний, на її захист. Або буде судове рішення, але в Україні. Просто якось вдруге про одне й те саме і в суд... Комусь, певно, подобається робити з цього водевіль. Мова — це дім буття людини. До речі, найточніша метафора на цю тему. Змістити це питання в інший жанр неможливо.

— Захисники вашої позиції стверджують, що в жодній із європейських країн немає законодавчого акта, який регламентував би мову кінопрокату. Хіба так?

— Де-факто в усіх країнах демонструють фільми дер­жавною мовою. Однак де-юре — у жодній країні ЄС це так жорстоко й одномірно не регулюється, про що нам говорили чимало дистриб’юторів. Ми працюємо над тим, аби отримати документи із законодавчих органів цих країн, на бланках яких це матиме набагато переконливіший вигляд.

— По-моєму, навіть їжаку зрозуміло, що розкручування цього конфлікту — показова акція перед нашими черговими виборами…

—Ні. Жодного політичного спектаклю в цьому немає. Виконавча влада — конкретно міністр і Ганна Павлівна Чміль — порушує Конституцію. Швидше за все, через нерозуміння суті питання. Можливо, відстоюють комерційні інтереси тих, хто будує дубляжну студію і копіювальну фабрику.

— Ви досить образно критикуєте владу на задану тему. Мовляв, «помаранчевий уряд перетворюється на коричневий». Що, спеціально на рожен?

— Я переконаний, що така політика шкодить насамперед помаранчевим політичним силам, які саме тепер мають довести суспільству, що вони не стають коричневими. (До речі, я сам брав активну участь у подіях 2004 року на боці коман­ди президента.) І переконаний, що значна частина столичної комунікативної еліти, коли розбереться в суті питання з неконституційною українізацією кінопрокату, раз і назавжди відмовить правлячому блоку в симпатіях, якщо це питання не буде відрегульоване на основі Конституції та закону.

— А якщо «буде»?

— Зрозумійте, неможливо у XXI столітті всерйоз говорити про те, що «нація» — це одне, а «національність» — інше. У різних країнах у різні часи у всіх таких понять абсолютно різний смисл. Бо це культурні поняття, а не природні. На цьому будується ліберальна етика.

І, навпаки, є жорсткий концептуалізм, властивий ідеологам, які займалися «націєбудуванням». Характерно, що на Заході досі з цього приводу цитують, полемізуючи, Сталіна, який у праці «Марксизм і національно-колоніальне питання» зазначав: національні права можна надавати лише в тому разі, якщо народ мав спільний характер, мову, територію, економічне життя та психічний склад.

Дивно, що сьогодні і в нас доводиться сперечатися з такими авторами. Якщо виконавча влада вперто й повторно вдається до дій, пов’язаних із компетенцією законодавчого органу, порушує Конституцію і займається питанням регулювання порядку застосування мов, то це націоналізм, поза будь-яким сумнівом. Адже всі розуміють: заборона на вихід фільму пов’язана з тим, що він дубльований не державною мовою, а мовою національної меншини.

— Як трактувати ще одну вашу сміливу сентенцію, озвучену «Українською правдою», мовляв, «витіснення російської — це і помста за минуле і обмеження впливу не зовсім дружнього сусіда…»? Чи не надто глибоко копаєте?

— А так і розуміти. Не в тому суть, дружній сусід чи ні. Суть у тому, яка громадська думка в нашій країні щодо цього. У міністерстві розраховували, що галас на таку делікатну тему попросту злякаються зчинити. Оскільки будь-яка людина, котра, як і я, хоча б побічно протистоїть політиці підтримки державної мови, ризикує багато чим, якщо не всім.

Але, уявіть собі, я за українську мову в кінопрокаті навіть більше, ніж це є в нинішньому законі. Я виступаю за зміну формулювань, які передбачають можливість робити субтитри на всіх копіях. Необхідно в законі зобов’язати випускати у прокат фільми з українським дубляжем на більшості копій. Іншу частину випускати в тому вигляді, в якому це буде доречно прокатникові. Тому що варіантів безліч, а рішення — за ринком. Повторюю, закон має бути таким, щоб українська мова звучала в кінотеатрах. Бо субтитри — це ж ще й збіднення змісту, пов’язане з неминучим скороченням тексту.

Тим, хто тільки за ознакою застосування російської мови навішує ярлики «ворог» і «підступний», а я вже це чую, зокрема й на свою адресу, рекомендую формулу Гегеля: «походження явища не відповідає за його сутність». Насильницька і наскільки завгодно злочинна русифікація не скасовує самої якості цієї мови й не робить її носіїв громадянськи сумнівними суб’єктами!

— Яка, на ваш погляд, роль (економічна, політична etc.) у дубляжних перипетіях персонально пана Батруха — одного з найпослідовніших лобістів українізації прокату в різних регіонах країни?

— У мене немає вдосталь фактів, щоб я говорив про якусь особливу його роль у цьому питанні. Можу прокоментувати лише те, що прозвучало в міністерстві. Він, людина, добре обізнана з моєю опозиційною точкою зору, все-таки повідомив із документами в руках, що кінотеатри саме моєї мережі завжди і без жодних застережень беруть у прокат україномовні копії. Понад те, саме мої кінотеатри більше за інших на цьому заробляють.

Це означає, що він намагається бути об’єктивним. Хоч би як дивно це звучало. Тому що йому, людині, котра віднедавна живе в Україні, звичайно, слід було б бути обережнішим у такому делікатному питанні. Громадськість країни, її інтелігенцію насамперед має насторожити той факт, що думки пана Батруха, етнічного українця, але не громадянина України, не поділяє жоден дистриб’ютор, серед яких усі — громадяни нашої країни. Той факт, що він першим відкрив у країні сучасний кінотеатр, — незаперечна перевага. Але саме це не може мати вирішального значення.

Тим часом саме він — незмінний учасник усіх нарад у держорганах і союзник такої одномірної державної політики. Хіба це не свідчення того, що держава заохочує етнічний патріотизм настільки, що точка зору етнічного українця вища за точки зору всіх решти, разом узятих, учасників ринку?

Мене, українця, сина відомого фізика (який читає лекції в кількох країнах Європи від імені держави Україна, а в самій Україні давно й добровільно читає лекції українською мовою), сина матері — громадського діяча, голови київської філії товариства популяризації української мови «Просвіта», — мене це глибоко обурює! Розумієш? Але бачу, що Батрух усвідомив хибність своєї прямолінійності. І навряд чи буде проти моїх ініціатив змінити закон таким чином, щоб українська мова звучала в кінотеатрах. І, звичайно, не на всіх 100% копій. Але на більшості.

— Невже ви згодні з наївною думкою, буцімто люди перестануть ходити в кіно тільки тому, що буде український дубляж — хай навіть не завжди якісний?

— У цієї медалі – два боки. Один — спекулятивний, другий — площина реальних проблем. Її й торкнуся.

Перше. Якщо, наприклад, субтитрувати всі фільмокопії з оригінальним дубляжем, то за жодних обставин на території України зробити це сьогодні неможливо. Щотижня у прокат виходить до 150 копій. Вітчизняні потужності дозволяють зробити субтитри не більше ніж на 20 примірниках.

Друге. Якщо всі фільми в один день, а саме так і стоїть тепер питання, розпочати дублювати українською мовою, то виникне цілий набір проблем.

Для здійснення самого дубляжу абсолютно всіх фільмів, а їх у прокат виходить у середньому до трьох на тиждень, необхідно задіяти щотижня до 50 різних акторів, а на місяць — до двохсот осіб. Якщо сьогодні і є така кількість професійних акторів, то питання, чи знайдуть вони на це час: адже багато хто задіяний у театрі, на ТБ, радіо. Підкреслюю, не всі професійні й талановиті можуть дублювати художній фільм. Звук у кінотеатрі — це не звук на телеекрані. Сучасне кінотеатральне звукове устаткування передає дрібні нюанси інтонації та тембру голосу, з якими пов’язана така проблема, як неконгруєнтна ідентичність. Уявіть собі, щоб людина з голосом Висоцького дублювала Леонардо ді Капріо. Це нонсенс. А тим часом наразі саме це й відбувається, бо дефіцит голосів із тембрами різного рельєфу – незаперечний. Прокатники свідомо халтурять, відверто нехтуючи інтересами глядачів, зате виконують закон. Держава могла б якісь спецкурси профінансувати, щоб вирішити цю проблему.

Готове дублювання ніде зводити. Фінальна фонограма, де всі голоси накладаються один на одного і змішуються з інтершумом, в Україні також поки що не може бути зроблена. Кажуть, найближчим часом з’явиться якась студія. Але ж виконувати вимагають уже.

Немає серйозних потужностей для щотижневого друкування тих-таки, приміром, 150 копій (адже окремими тижнями виходить уже й 200 копій). За різними оцінками, сьогодні в Україні можна надрукувати не більше 50 копій на тиждень і, на загальну думку, дуже сумнівної якості. Також невідомо, як поведеться устаткування, коли його почнуть використовувати в такому інтенсивному режимі. Немає й персоналу, який міг би обслуговувати техніку з навантаженням, у 50 разів більшим за вчорашнє.

Багатьом правовласникам уже неможливо отримати право використовувати інтернегатив — це копія фільму на негативній плівці, з якої друкуються позитивні копії.

Глядачі нашої країни швидко помітять, як звужується репертуар. Як голлівудські студії, так і незалежні компанії випускатимуть тепер тільки ті фільми, які зможуть окупити витрати на їх випуск. Це близько 40—60 тис. дол. додатково на кожен фільм, а то й більше, бо якщо відразу дублювати чи субтитрувати абсолютно всі фільмокопії, та ще й у таких специфічних умовах, як наші, то можуть виникнути несподівані сюрпризи. Зокрема й накручування цін монополістами. Поки що зняті з прокату лідери оскарівської гонки «Майкл Клейтон» і «Старим тут не місце» братів Коенів.

Уявіть собі, «нові рішення» відкривають дорогу російському кіно — на всю широчінь... Тепер кінотеатри муситимуть брати будь-яке низькопробне російське кіно, оскільки з ним менше проблем у нових умовах. З Росії копії фільмів так званого другого і третього сорту надходитимуть відразу з субтитрами українською мовою і безпере­шкодно займатимуть місця у прокаті, бо фільми США, Франції та інших країн із тієї самої вагової категорії на ринок вийдуть у дуже урізаному обсязі.

Усі ці речі добре відомі, як мінімум, керівникові служби кінематографії. Але якимсь дивним чином сформульовані інтереси держави — понад усе. Понад що? Об’єктивну реальність? І все ж факт: прокатники були готові викручуватися, друкувати все за кордоном, знижувати якість дубляжу тощо.

Ця історія — яскраво виражена ілюстрація витіснення інтересів і прав громадянина на другий план. Замість того, щоб стати віссю побудови гуманної, успішної держави. Сподіваюся, що це політика всього двох-трьох людей у гуманітарній сфері.

А обговорювати питання, підуть чи не підуть люди в кіно, якщо всі фільмокопії дублюватимуться українською мовою, — порожні балачки.

Суть не в цьому. Хоча в південних і східних регіонах, безумовно, відвідування знизиться. Можливо, тільки тимчасово.

З досьє

Антон Пугач свого часу керував «Кінопалацом». Нині — генеральний директор «Мультиплекс-холдингу», найбільшої мережі багатозальних кінотеатрів. У 1997 р. був першим українським журналістом, який зробив спеціальні репортажні програми про Каннський кінофестиваль (у наступні роки випустив шість таких циклів). Навчався на Вищих курсах сценаристів і режисерів у Москві в майстерні Петра Тодоровського. На форумі «Кіно Експо 2007» публічно відмовився від нагороди «За внесок у розвиток кінопрокату України» «у зв’язку з непрозорістю процедури визначення переможця».

Олег ВЕРГЕЛІС

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво