«Найкраща жінка світу» очима Расула Гамзатова - Культура - dt.ua

«Найкраща жінка світу» очима Расула Гамзатова

28 січня, 2011, 14:13 Роздрукувати Випуск №3, 29 січня-4 лютого

Якщо про неї кажуть «жінка-легенда», то це не перебільшення. Знаменита українська художниця Людмила Жоголь — майстер мистецтва гобелена — навіть на дев’ятому десятку літ дивує енергією та розмаїттям художніх інтересів.

© Василь Артюшенко

Якщо про неї кажуть «жінка-легенда», то це не перебільшення. Знаменита українська художниця Людмила Жоголь — майстер мистецтва гобелена — навіть на дев’ятому десятку літ дивує енергією та розмаїттям художніх інтересів.

Арт-критики зараховують її творчість до напряму «пластичного живопису», який розкриває квіткову тему (цей напрям ще називають monflor). Утім, сама художниця іронічно порівнює себе не з вишуканою квіткою, а з... будяком. Навіть Леоніду Кучмі одного разу заявила: «Будяк — це ж мій автопортрет! Адже я колюча і сильна...»

Колюча і сильна художниця нинішнього року — серед претендентів на Національну премію імені Тараса Шевченка.

Про вишукані квіти і будяки на своєму життєвому шляху вона й повідала DT.UA.

— Людмило Євгенівно, ви навчалися живопису в середині минулого століття у Львівському інституті декоративного мистецтва... Що найчастіше пригадуєте із львівської творчої атмосфери тих років?

— Так, моє навчання випало на початок 50-х років ХХ століття... Не приховую, у нас тоді навіть зникали деякі студенти... Приходимо інколи вранці на заняття — і немає якогось студента... Таємниця, огорнута мороком...

А в нас тоді була інтернаціональна група: студенти з Азербайджану, Вірменії, Росії, всієї України. Напередодні сталося гучне вбивство Ярослава Галана. Та ми ж не всю правду знали... Ми вчилися, обожнювали чудових викладачів: В.Монастирського, Р.Сельського, Й.Бокшая. Це були брили! І вони нам давали максимум знань. Багато студентів не знали української мови, але все було спокійно. Пригадую, Монастирський мені казав: «Пані, обсервуйте...» А я все не розуміла цього слова. Виявляється, це — «узагальнити».

Навчання у Львові дозволяло насолоджуватися і високою культурою міста, і спілкуванням із розумними людьми. Я відвідувала всі концерти. Слухала самого Ріхтера. Мирон Кіпріян — наш однокурсник — тоді захоплювався театром. Тепер він — народний художник, лауреат Шевченківської премії.

— Деякі ваші роботи прикрашають інтер’єри адміністрації президента, Нацбанку... А з ким особисто із сильних світу цього — керівниками країни чи їхніми помічниками — у вас були людські, дружні стосунки?

— Ніколи цим не зловживала. І не люблю говорити про це! У мене впродовж багатьох років була приголомшлива дружба з поетом Расулом Гамзатовим. У його книжках знаходилося місце і для прекрасних слів на мою адресу. Дружила і з ним, і з його дружиною Патімою, директором музею в Махачкалі.

Одного разу він подарував мені фотографію з написом: «Найкращій жінці світу!» Кажу: «Расуле, та що ж ти робиш? Я ж не зможу жодній жінці показати це!» Дружили, практично, до його смерті...

Дружні стосунки пов’язували мене і з письменником Михайлом Стельмахом. Я навіть зробила гобелен як присвяту йому: «Стельмахові роси». По-доброму спілкувалася з Глущенком, Бородаєм, Яблонською.

Це цілий пласт особистостей — великих майстрів. А політики? Краще про творчість...

— Навіть у радянські «закриті роки» ви досить багато подорожували світом. Побували в Марокко, на Кубі...

— А також у Лівані, в Єгипті... Це в ті-то роки! Об’їздила і Європу — вздовж і впоперек. Тоді важко було потрапити за кордон. Туристичних поїздок не любила. Зазвичай їздила від Спілки художників СРСР. Проте не за бюджетні, а за свої кревні.

Не забуду приголомшливу поїздку до Італії, коли за гобелен для готелю «Київ» мені вручили нагороду від Академії мистецтв СРСР.

Ну і північ подивилася — Швеція, Данія, Норвегія. У ці краї я просто закохалася! Була в мене велика виставка і в Норвегії.

— Яка з тих поїздок, можливо, стала найекзотичнішою або пов’язаною з якоюсь подією у вашому житті?

— До поїздки в Італію мої гобелени були трохи інакші... Я віддавала перевагу, швидше, сухому вирішенню композицій. А після відвідин Італії і Франції в моїх малюнках відразу ж з’явилися яскраві нитки.

У Франції бувала тричі. І щоразу наново відкривала для себе цю країну. Там проходила моя виставка... Пригадую, мені телефонують: «Було б добре, якби ви провели в Парижі майстер-клас!» Я в паніці... Адже Франція — центр розвитку гобелена. Там майстерні з їх виготовлення процвітають із XVI століття! Однак усе минулося добре... Для мене це був «історичний» майстер-клас.

— А в інших країнах унікальна техніка гобелена, тобто ваше мистецтво, популярне сьогодні?

— На жаль, мистецтво гобелена згасає. Лише французи не зраджують своїх традицій. Так, поляки мають певну позицію в цьому напрямі. Але вони захопилися сучасним мистецтвом. Їхні перші роботи були цікавими: і за технікою, і за задумами. Та тепер вони більше «мертві», там, швидше, негативні емоції. Технічно чудово, а немає у творах радості, життя, позитиву...

Чудові художники з гобеленів прибалти. Наприклад, рідна сестра знаменитого композитора Раймонда Паулса — Едіта Паула-Вігнере — була художником із гобеленів номер один у Латвії, та й у всій Європі теж. Це раніше художники диктували смак... А тепер його диктують олігархи. У них свій смак. І, м’яко кажучи, скажу вам, смак — не дуже...

Мій син — архітектор. Я його запитую: «Що сьогодні коїться в архітектурі?» Відповідає: «Мамо, нічого не вдієш. Закон очевидний: хто платить, той і замовляє...»

…Розумієте, і в мистецтві гобелена простежується певна періодичність — виток піднесення, виток спаду. Ось і в нас: Петро I свого часу організував шпалерні майстерні, а потім вони поступово зійшли нанівець. А в 60-х роках ХХ століття гобелен знову став популярний! Хоча в Росії зараз начебто помітний новий спалах інтересу... На власні очі бачила, що і москвичі, і петербуржці виготовляють чудові гобелени.

— Багато робіт ви зробили суто на замовлення?

— Коли оформляли палац МВС у 1998-му, то мене викликав міністр і каже: «Треба зробити завісу для залу». Вони дали мені малюнки — гармати, гвинтівки, щити... Я прийшла додому й намалювала для МВС квіти. А коли принесла ескіз, то у відповідь на нерозуміння сказала:
«Ви ж оформляєте зал відпочинку, куди приходите зі своїми коханими жінками... Навіщо ж
там зброя?!» Міністр тоді
погодився.

— На початку 80-х ви очолювали Спілку художників УРСР. Кого у вас тоді з’явилося більше — друзів чи ворогів?

— Поганим художникам ніколи не подобається, коли хтось добре працює! Заздрість — страшне відчуття. Воно руйнує людину. І той, хто заздрить, починає хворіти, тому що вихлюпує негативні емоції. Так, у мене тоді був тяжкий період... І все через заздрість. Пригадую, секретар парткому в Спілці художників казав: «Вона робить гобелени, ще й книжки пише! Так ще у неї чоловік і син гарні…» Тому моє гасло: на зло ворогам, на радість друзям! І коли мені в Спілці художників ставили підніжки, треба було не занепадати духом. Був навіть такий момент, коли казали, що «Жоголь не підніметься»... Але чоловік і син мені допомагали вистояти.

— За кордоном часто виявляли купівельний інтерес до ваших робіт?

— На виставці в Норвегії у мене купили чотири роботи. Пригадую, мер міста ходив-ходив навколо одного гобелена і раптом запитав: «А що це за квітка?» — «Коров’як! Знаєте, бур’ян такий?»

Справді, одного разу поверталися з сім’єю з дачі, і я його побачила: як цар стоїть — великий, гарний. Приїхала в майстерню — й навіть ескізу не робила: зразу почала його на картон малювати.

Потім виявилося, що мер усе-таки купив цю роботу...

— І після того ви часто малювали саме «непримітні рослини» — будяки, коров’яки?

— Уявіть собі, дуже люблю будяки. Коли переглядала свої репродукції, то звернула увагу, що будяк у мене переходить із одного гобелена в інший. Є робота, на якій сам лише будяк. Назвала її «Автопортрет»... А мені кажуть: ти звихнулася! Тоді назвала інакше: «Моя квітка — будяк». Цей гобелен опинився на одній виставці часів Кучми. Леонід Данилович зупинився та й каже: «О, будяк! А що це ви будяки малюєте?» Відповіла: «Будяк — це ж мій автопортрет! Адже я колюча і сильна...»

Також дуже люблю свою серію чорнобильських гобеленів. Мій перший гобелен про Чорнобиль називався: «Як не любити таку землю». У центрі — соняшники, ліворуч — люпин, праворуч — льон. Тобто рослини, які нас годують. Потім — «Гіркий цвіт полину». Страшний вибух, а поруч — квіти полину. Був гобелен: «Последний раз взлетая ввысь, мне крылья опалил Чернобыль». Є — «І буде життя». Наче триптих із трьох квадратів. Низ — чорна земля: там квіти проростають. Потім — динамічна червона смуга вибуху. І білий тон, на якому витончені квітневі квіти. Мені близька ця тема... Наша дача була в 40-кілометровій зоні Чорнобиля. Навіть після вибуху туди їздили. Одного разу привезли дозиметр, і він зашкалив! Довелося залишити той дім і частину душі з ним. А які ж гарні там місця...

— Хто для вас «най-най» художник в Україні?

— Люблю Катерину Білокур. Мої 70 гобеленів у музеї Декоративно-прикладного мистецтва в Лаврі поруч із її квітковими шедеврами. У нас, напевно, є спільне щось... Тільки я не підглядала. Просто Катерина постійно мене своїм духом підтримувала. У мене є великий гобелен «Присвята Білокур». Він тепер у Міністерстві культури.

— Критики відзначають, що у ваших роботах є здорове співвідношення національного й інтернаціонального. Згодні з цим?

— Я про це навіть не думаю. Вважаю, що інтернаціональне виливається в мене в національне. На виставці в Парижі казали: «Подивишся — і зразу відчуваєш, і за гамою, і за насиченістю, що це художниця з України...» Кажуть, я тонко відчуваю колір. Як виливається, так і виливається. Втім, у моїх роботах усе-таки більше світлих тонів, ніж темних.

— Хоча зараз епоха зовсім не «світлого», а швидше темного «депресивного» мистецтва...

— Борюся і з цим! Якщо роздивитися пласт грецького чи італійського мистецтва, то відразу можна відчути їхню епоху... А коли через багато літ розкриють наш пласт, то побачать епоху агресії! В усіх видах мистецтва, не тільки в образотворчому. У театрі, в музиці! Як можна слухати ось «це»? Це ж знищення культури. Всі ці сердючки, поплавські...

— Але й ви жили-творили в епоху соцреалізму, і це теж, можливо, позначилося на ваших творчості та світогляді?

— Соцреалізм — інша річ. Той-таки соцреалізм породив чимало талантів. Так, епоха диктувала певні теми. А що тепер? Що диктує «наша епоха»? Думаєте, Чічкан, який створює портрети з головами мавп, може залишити світлий слід у мистецтві? Не знаю. Втім, кожен художник виражає насамперед себе.

— Не хотіли опанувати інші, нові техніки живопису?

— Знаєте, я навіть себе зупиняла... Хотіла працювати з керамікою. Тим більше що в Академії архітектури керувала відділом кераміки.

Та й техніка гобеленів дуже непроста. Спочатку я робила невеличкий ескіз. Десь на аркуш паперу. Потім малювала майбутній гобелен у натуральну величину. А вже потім на фабриці в Решетилівці все склеювала, і шість-вісім майстрів вручну ткали мою роботу.

Знаєте, раніше ніхто не ставив на роботах ініціалів майстрів. Я ж завжди на крайці виділяла їм місце. Вважала цих рукодільниць своїми співавторами. Був одного разу випадок. Приходжу в цех, а майстри сидять, не працюють. Кажу: «Що сталося?» Дивовижна Марія Михайло відповідає: «Євгенівна, цю нитку класти не буду, не пасує...» І я погодилася... Тому вони — мої співавтори. Оскільки не механічно все робили, а творчо підходили до праці.

Коли виготовляла гобелен «Вічний вогонь», то забракло для роботи яскраво-червоного кольору. Спустилася у ткацький цех, де тчуть рушники, і взяла там яскраво-червоний штапель... Майстри свою справу зробили, та коли цей гобелен зняли з верстата, тканина почала «пузиритися». Я в паніці. Вже потім на виставці запитували: «А як у вас вийшла така оригінальна техніка?» Відтоді зрозуміла, що й вада інколи може обернутися перевагою...

* * *

Людмила Жоголь народилася в Києві на Куренівці (Мальський провулок). У художньому середовищі її називають чарівницею художнього текстилю. Вона, як і раніше, обстоює традиції класичного гобелена. Її роботи прикрасили інтер’єри готелів «Київ», «Русь», «Москва», «Дніпро», а також Будинку кіно. Гобелени Жоголь є в колекціях художніх музеїв різних міст України та світу. Завідує кафедрою текстилю в Інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво