Наївні чудеса вже не дивують

Культовий роман про Майстра, Маргариту, Воланда та Ієшуа надихав сотні інтерпретаторів булгаковської прози. Результати були різними. Як не згадати, що «булгачити», відповідно до словника Даля, значить не тільки тривожити, розбурхувати, а й баламутити, займатися шкуродерством, видаючи шкурки домашніх тварин за цінне хутро... Новий фільм Володимира Бортка з цієї ж серії. П’ять перших серій — це досить традиційна і хрестоматійна ілюстрація глав роману, не перетворена з допомогою «магічного кристала» автора. І, головне, вона мало співвідноситься з нашим часом.

Щоправда, порівнювати цей серіал у кінематографі не дуже-то і є з чим. Фільм Ю.Кари, знятий за романом Булгакова, зник, хоча кінострічка, як і рукописи, горіти не повинні. Югославську екранізацію (за участю італійців) мало хто бачив. А хто бачив, запам’ятав лише Уго Тоньяцці в ролі Воланда. На торішньому булгаковському фестивалі в Києві показували фільм Анджея Вайди «Пілат та інші» за мотивами «Майстра та Маргарити» (його телевізійний варіант знімали у ФРН 1971 року). Цей своєрідний кіношедевр нагадав про глуху блокаду, в якій раніше перебували твори Булгакова в так званих країнах соцтабору. Як і про долю самого Вайди, із його «кінематографом морального занепокоєння», котрий приймала в багнети вся прорадянська ідеологія.

Кінофільм Вайди знято жорстко і яскраво. Згадати хоча б пролог, де череду овець відправляють на бойню. Тече кров, здираються шкіри. Але от в однієї з майбутніх жертв беруть «інтерв’ю». Шамкаючі овечі губи вимовляють закадровим голосом саме ті слова, яких чекають люди для виправдання власного варварства. Чого вартий і епізод, коли Іуда доповідає по телефону-автомату «куди слід» про поміченого Ієшуа. І коли зрадник вішає слухавку, автомат висипає зі свого черева, ніби винагороду, безліч розмінних монет. Тільки Левій Матвій (його грає молодий Д.Ольбрихський), мучачись від сорому і безпорадності, якось намагається захистити Учителя від біди і мук.

У Бортка нічого подібного немає, та й завдання перед режисером стояло інше. Здається, він хотів зробити солідну екранізацію роману, не менше значного, ніж «Ідіот» Достоєвського, і розраховував на такий же успіх (на думку багатьох, він не повністю відповідає істинному результату), який принесла його попередня робота. Артисти в головних ролях — часто-густо знайомі, любимі, але грають давно напрацьоване, озвучують текст як у старому радіотеатрі.

На екрані одна професійно вибудована картинка змінює іншу, не обіцяючи несподіванок, жанрових перетворювань (оператор В.Мюльгаут). Кіт Бегемот, схожий на звичайне опудало, з’являється ніби з радянських кіноказок. Сцена у вар’єте технічно знята на рівні піввікової давнини. Наївні чудеса (втім, спеціально застережені в титрах фільму), не можуть здивувати глядачів «Гаррі Поттера» і «Зоряних війн». А «оригінальні» (точніше, тривіальні) мелодії Ігоря Корнелюка опускають історію кохання Майстра та Маргарити до рівня радянської кінематографічної мелодрами. Наївно виглядає жовтий трикутничок у правому кутку екрана, який застерігає неповнолітніх від споглядання безневинних загалом сцен, знятих командою Бортка. Ну немає тут сцен, які погано впливають на підростаюче покоління. Для приманки його прикріпили, чи як?

Художника В.Свєтозарова, відомого за «Собачим серцем» Булгакова, вдало знятим із В.Бортком ще 1988 року, можна впізнати й у цьому фільмі. Але за минулі роки краєвидів булгаковської Москви стало менше й дедалі більше доводиться знімати в павільйонах. Різниця зрозуміла — одна річ звук кроків по справжній бруківці, інша — він же, зроблений колодками на столі звукооператора. Такої штучності, ненатуральності у фільмі Бортка, на жаль, хоч відбавляй. У «Собачому серці» вона, до речі, теж була. Наприклад, в академічному звучанні хору «Славное море, священный Байкал», тоді як співати його повинні були, за змістом, недоладно й фальшиво. Парадокс, але фальшиве буває більш правдивим, аніж справжнє. Усе залежить від контексту.

От і здається, що сенс видовища, яке з інтересом спостерігають глядачі «Інтера» й РТР, не зовсім продуманий творцями. Невже він у тому, що ролі первосвященика Каїфи, який направив Ієшуа на страту, і людини у френчі зі сталінсько-берієвськими інтонаціями в голосі, грає один актор (В.Гафт)? Думка, скажемо прямо, не першої свіжості... Та й доводити її треба було б із більшою пристрастю. Допомагає мляво рефлексуючим героям «Майстра та Маргарити» вражаючий (на рівні Д.Ольбрихського) Владислав Галкін у ролі Івана Бездомного — живий, експресивний, наївний у своєму пошуку справедливості та правди, а тому приречений за радянських часів на психушку. От він і перетворює послідовний і літературно вибудований виклад сцен із «Майстра» на історію про жорстокий час цькування його автора і виводить на роздуми про вічні і поки безрезультатні пошуки істини. Втім, справжня істина, може, відкриється наступного тижня? Почекаємо...