Навіки разом ...з рудиментами «совка»? Про «квіти від президента» та інші традиції - Культура - dt.ua

Навіки разом ...з рудиментами «совка»? Про «квіти від президента» та інші традиції

29 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 29 вересня-6 жовтня

Згадуючи деякі радянські «традиції», які сьогодні заважають, можна ad infinitum, хоча не всі вони були погані...

Згадуючи деякі радянські «традиції», які сьогодні заважають, можна ad infinitum, хоча не всі вони були погані. Відмежовуючи себе від світу, Союз створив свій мікросвіт, зі своїми традиціями, але коли СРСР перестав існувати й Україна стала частиною світу — багато які з цих традицій показали себе як неадекватні західній цивілізації і нам самим сьогодні. Дуже вражає розкидання грошей на всілякі гучні заходи, зовсім несумірні спроможностям держави. Хочеться більше суті.

Якось, розмовляючи з молодим українським бізнесменом з Америки, який керує великим українсько-американським підприємством у Києві, довідуюся, що, хоч у фірмі 400 працівників, а кандидатів підбирають страшенно прискіпливо, за найновішими американськими методами, — щороку їм усе ж таки доводиться звільняти 10% за неефективну роботу. В бізнесі всі менеджери знають: кадри — це все, кадри — це успіх або провал їхнього бізнесу. Саме в кадрах корениться незадоволення державними службовцями. У країні, де існує безробіття, немає ані найменшої причини не звільняти хронічних нероб, які паралізують роботу інших людей. Закони, які так захищають державних працівників, треба міняти, — і, доки ми цього монстра недбалості й лінивства не подолаємо, сподіватися на успіх не варто. Відповідні кадри — це кардинальне вирішення величезних і довготривалих проблем.

Ще одна проблема радянського спадку в нашій культурі — розподіл фінансів. У цій системі держава дає замовлення і гроші на якийсь захід, скажімо концерт, і це замовлення виконується — концерт належно проходить, гроші всі витрачаються. Однак чи були глядачі, чи знали люди про цей захід, яка користь із нього і чи варто було його робити — це нікого не цікавить. Замовлення виконано «наосліп», гроші пішли — і все. У цьому й полягає велика різниця між радянським (нашим) підходом до економіки в управлінні культурою, за яким, окрім нас, уже ніхто не працює, — і підходом західним. Ринковий і абсолютно логічний стосовно цього пункту управління культурою підхід визначає, що за вагою після самого заходу йдуть реклама цього заходу і каса. Якщо зал не заповнений вщерть і квитки не продані (наші т. зв. запрошення не практикуються) — це невдача, яку серйозно обговорюють і роблять висновки з серйозними наслідками. Хтось повинен нести відповідальність: організаторів, програму і артистів міняють. Там заходів, повністю датованих державою, немає. На відміну від нашого, радянського підходу, бюджет кожного тамтешнього заходу дуже великою мірою розраховує на касу. Треба миритися з фактом, що жодна держава ніколи не зможе вповні оплатити культуру, і тому час починати вчитися заробляти самим. На заході ця система працює вже давно. Згадати тільки про США — там навіть немає Міністерства культури, а культура процвітає як ніде, завдяки, власне, праці волонтерів, які заробляють на улюблені заклади й заходи. Там взагалі дуже престижно бути задіяним у культурі.

А тепер ще про наші т.зв. державні концерти, на яких часто відсиджують не ті, кого запрошено, а їхні водії та знайомі, що зазвичай не ходять до Оперного. Тоді як закриті вони для всіляких професорів, які дуже хотіли б туди потрапити, але не мають запрошень, та для інших любителів, готових купити квитки. Логіка така, що державний концерт — це концерт для верхівки (яка не завжди може прийти) і для державних службовців (вони теж не завжди можуть прийти), а причому тут інтелігенція або охочі купити квитки? Однак цікаво: чому платники податків мусять оплачувати концерти людям, котрих зазвичай це не цікавить, а самі на цей, ними ж оплачений, концерт не можуть потрапити?

Пригадую, було закриття Року Польщі в Україні. Абсолютно ніхто не знав, що поляки запланували ставити оперу польського композитора — приїхав хор із 200 осіб, симфонічний оркестр, солісти. Наш Оперний театр був ріденько заповнений (якщо так можна взагалі сказати) поляками (приїхали з усієї України), а українців — не було взагалі. Навіть в Оперному напередодні ніхто не міг сказати, що має відбутися, — повна тиша. Ні представників влади, ні чиновників не було видно. На запитання, чому відсутня реклама, Київконцерт відповів, що це — державний концерт, а отже, реклама заборонена. Який абсурд! До столиці приїжджає 450 осіб — з оперою, — а реклама заборонена? Що подумали польські артисти, коли не зуміли зацікавити нас навіть оперою, — яка оцінка нашого суспільного інтелекту?

Але це ще далеко не все. Закриттю року Польщі в Україні передувало відкриття року Польщі в Україні, де українці ще краще показали рівень свого суспільного інтелекту. Квитки чи, радше, запрошення на цей вечір взагалі неможливо було дістати, навіть друзі Польського інституту, композитори, визначні особистості, яких завжди запрошували, цього разу мусили задовольнятися квитками на четвертому балконі. Перед концертом балкони заповнилися, а партер підозріло світив пусткою: думали, що для якихось приїжджих дипломатів. В останню хвилину на найкращі місця в Оперному всідаються півтори сотні молодиків, привезених, як згодом мені пояснили, «щоб заповнити зал»! І президенти Квасьнєвський та Кучма виступали перед партером, ущерть заповненим людьми, яких це явно не цікавило: вони пили кока-колу, читали газети і дрімали. Так тодішня влада оцінила своїх громадян. І що подумали президент Квасьнєвський та польська преса? А великий пласт нашої інтелігенції, людей, яких ці концерти найбільше цікавили б, взагалі опинилися осторонь: вони ж бо не верхівка, не чиновники і навіть не водії. Гадаю, це просто одне велике непорозуміння, яке залишилося з радяньщини, і його одним розчерком пера слід усунути. На державних концертах влада може собі зарезервувати невелику частину місць — а решта має йти у продаж зі зниженою ціною для пенсіонерів та студентів, і концерт має бути прорекламований і відкритий для всіх зацікавлених! Не можу навіть уявити, скільки коштує один такий державний концерт, — забагато артистів, забагато всього. Замовники мусять пам’ятати — це людські гроші, а не нічиї, як було за радянщини. І по кожному концерту повинен бути опублікований детальний фінансовий звіт: це прозорість. Люди мають право знати, як розпоряджаються їхніми грішми.

Якщо вже говоримо про концерти, згадаймо про обов’язкові квіти на них. Звичай, залишений нам у спадок із радянщини, на перший погляд, — дуже гарний, але, по-суті, це обман. Після концерту чуємо — «Квіти від президента України, квіти від… квіти від…», і так разів із двадцять. Для людини, котра слухає таке вперше, це шок і загадка: для кого ж ці квіти — для артиста чи для того, хто себе так голосно рекламує, що це квіти саме від нього... Що він такий хороший і дав квіти! Винятком тут є президент — це офіційна функція. Всім відомо, що коли хочеться комусь дати квіти — дай їх особисто або пошли за лаштунки. Оголошення в мікрофон, від кого квіти, — це вульгарна показуха, мета якої — прорекламувати того, хто дає квіти, а не привітати артистів. Не хочу нікого образити — напевно, не всі над цим замислюються, а просто пристосовуються до звичаїв. Окрім того, ці голосні анонси в мікрофон руйнують ейфорію, яка часто панує наприкінці концерту. Люди в захопленні аплодують, а тут раптом голосний анонс — як відро холодної води, оплески змовкають, і настрій упав. Жаль. Ще одне: ці дуже дорогі кошики квітів від того, хто себе рекламує, куплені не за його особисті гроші, а, знову ж таки, за наші з вами податки. Це ще одна радянська звичка, якої варто позбутися! На заході нічого подібного немає. Жодних мікрофонів, і публіка на сцену не виходить. Тільки обслуга залу має доступ на сцену, і вона вручає квіти артистам від аудиторії. Чоловіки взагалі квітів ніколи не одержують.

На жаль, доведеться згадати ще одну погану радянську звичку. На поп-концертах ведучі чомусь дуже квапляться. Ще артист, який щойно виступав, збирає оплески — а вони вже анонсують наступного. Це дуже нечемно. Цей момент слави в артиста після виступу ніхто не повинен відбирати. Публіка також хоче віддати йому належне — але і в неї відбирають можливість вітати його стільки, скільки її хочеться. Це типова радянська неповага до людини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво