Науковий переклад: прірва нерозуміння - Культура - dt.ua

Науковий переклад: прірва нерозуміння

28 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 28 квітня-12 травня

Узагалі-то, перекладачі роблять дивовижну справу — вони відкривають нам цілий світ, долаючи прірву нерозуміння, наводячи мости між культурами...

Узагалі-то, перекладачі роблять дивовижну справу — вони відкривають нам цілий світ, долаючи прірву нерозуміння, наводячи мости між культурами. Парадоксально, але ті, хто дотичний до видання перекладної літератури в Україні, при цьому почуваються в ізоляції: як той швець без чобіт, вони страждають через комунікативний розрив між різними групами зацікавлених і дотичних осіб.

Першим кроком до вирішення проблеми є, як відомо, її усвідомлення. Ось у рамках ярмарку «Книжковий світ» 14 квітня відбувся круглий стіл «Навіщо перекладати». Ініціювали його — так, ви не помилилися — фонд «Відродження», видавництво «Критика» та Лабораторія наукового перекладу. Зібралися на розмову видавці, перекладачі, редактори і представники академічної спільноти. Хто як не вони мають знати про проблеми книговидання і про те, наскільки важливі для успішної перекладної книжки їхні співпраця й комунікація. Таких «свідомих» справді небагато, але вони знають одне одного й відверто говорять про слабкі місця своєї справи — залежність від фінансування, проблеми якості та затребуваності.

Почнемо з фінансування. Про переклад академічної літератури українською мовою дбають один міжнародний фонд і кілька культурних програм. Завдяки грантовій допомозі було перекладено переважну більшість праць філософської, гуманітарної і суспільної тематики, що побачили світ протягом останнього десятиріччя. Однак результатом грантів стало просто видання книжок. Найсумніше, що фінансова допомога виявилася точковою — видання перекладної літератури «не вийшло в режим самовідтворення і висить на тонкій нитці спонсорської допомоги», зазначив під час дискусії С.Пролєєв, президент Українського філософського фонду. Видавництва насправді займаються перекладною справою у тепличних умовах. Невідомо, що буде, як настане самостійне, «доросле» життя, адже видавцям складно зробити справу самоокупною навіть тепер, коли є допомога. Окрім того, завдяки грантам книжки були видані, але не всі знайшли свого читача — через інертність академічної спільноти, брак інтересу до академічної літератури або й просто через низьку якість перекладу.

Здавалося б, робота з перекладачами має бути в центрі уваги видавництва, яке займається перекладною літературою. Однак в українських реаліях уже тут наявна специфіка: хто має дбати про системність і вирішувати, які тексти чи авторів слід видавати, як знайти фахових перекладачів, де взяти кошти на гідну оплату праці, як забезпечувати якісний переклад? Насправді відповіді на ці запитання не такі очевидні, як хтось подумав. Буває, фахові перекладачі знаходяться самі, приносять ідеї, а то й одразу перекладені тексти, вони готові інтелігентно і з розумінням ставитися до проблем фінансування. Це в ідеальному разі. До речі, якраз тоді проблем із якістю, актуальністю чи успішністю перекладу може й не виникнути.

Однак найчастіше приватні видавці краще знають, де знайти гроші на переклад, ніж де взяти перекладачів, коли їх, висококваліфікованих і самовідданих ентузіастів, не так уже й багато. І не треба одразу підозрювати у всіх видавцях грантоїдів. Видавництвам справді складно, адже часто доводилося починати справу з нуля: обмаль коштів, у тому числі й на гонорари для перекладачів, слабкі традиції перекладу, брак стратегічного бачення, багато сильних конкурентів, але не у своїй вазі (тобто російських), відсутність читацької рецепції. Через слабку інформаційну політику видавцям складно дізнаватися про плани своїх колег, та й не всі ними займаються, цими стратегічними планами. Інакше кажучи, українські видавництва не мають великих потужностей.

Однак це не виправдовує поганої якості перекладів. Самі видавці краще, ніж будь-хто інший, знають, що заледве половина книжок виходять належної якості. Ще трохи, застерігає А.Мокроусов, відповідальний редактор часопису «Критика», і кожна друга книжка матиме хіба що поліграфічну цінність. Більшості перекладачів краще зайнятися чимось іншим, вважає він.

Перейдемо до наступної ланки цього ланцюжка: багато що залежить не лише від перекладачів, а й від наявності та сумлінності редакторів — наукового і літературного. Коли йдеться про переклад капітальних наукових чи філософських праць — справа ж не обмежується просто хорошим перекладачем. Фонди, які фінансово підтримують проекти перекладів академічної літератури, ставлять відповідні вимоги, але відповідальність за виконання наукового чи літературного редагування перекладів лежить, поза всяким сумнівом, не на грантодавцях. Не так легко зрозуміти видавців, що скаржаться на якість текстів: то хто ж у тому винен, якщо ви не подбали про наявність відповідних фахових редакторів?

Уже коли сталося диво і книжка вийшла друком — потрібна критична її рецепція, сам факт якої міг би стимулювати вищезгаданих учасників. Традиції рецензування, як відзначають видавці, в Україні так і не з’явилися. Якщо ланки перекладачів чи редакторів можуть виявлятися слабкими, то на рецензентів видавці й не розраховують. Слід зауважити, що поява рецензій — в інтересах самих видавців, яким не варто дистанціюватися від цієї проблеми і звично оглядатися на фонд.

А тепер про найцікавіше. Книзі потрібен читач. У широкому розумінні, адже ми говоримо про науково-філософські тексти — їхній шлях до читача лежить не просто через презентації під час книжкового форуму, а через наукові конференції і круглі столи. Успішної колективної роботи, яку координує видавець, замало, щоб гарантувати перекладеній книжці успіх. Вона мусить зацікавити науковців, увійти в національну традицію, бути в університетських бібліотеках і в студентів. І не варто недооцінювати цього складника успіху. Адже наразі доводиться говорити про паралелізм академічного й викладацького світів, як зауважує О. Хома, професор кафедри філософії, а також перекладач. Можливо, завдяки зусиллям видавців та перекладачів і вдається підтримувати традицію перекладної справи, але часто видані книги залишаються річчю в собі, точніше — у книгарнях.

Успішному завершенню місії (особливо через проблему з книгорозповсюдженням у регіонах) міг би посприяти план впровадження літератури в навчальні заклади, багато з яких усе-таки державні. І хоча ніхто не сумнівається: нові переклади мають потрапляти в регіональні університети, знаходити викладачів і студентів, — саме тут з’ясовується, якою незатребуваною може бути навіть ідеальна книжка. З державним замовником найскладніше знайти спільну мову. Про контакти з Міністерством освіти і науки України видавці, знаючи про реальний стан справ із формуванням держзамовлень, скептично говорять на своїх круглих столах. Цього разу вони вирішили підготувати відкритого листа до публічних бібліотек і Міносвіти щодо поповнення бібліотечних фондів новими українськими перекладами. Однак зрозуміло, що ситуація особливо не зміниться, доки міністерство виконуватиме розподільчу, а не регулятивні функції, а чиновники керуватимуться меркантильними інтересами.

Загалом дискусія під назвою «Навіщо перекладати» мала дружній характер, говорили ж бо про наболіле не вперше. І химерне складалося враження від почутого. Видавці визнавали, що однією з причин низької якості перекладів є невеликі гонорари, а перекладачі погоджувалися, що видавництвам складно боротися з «темною стихією пересічних перекладів». Обидві сторони нарікали, як складно їм шукати перекладачів та, відповідно, видавців. Дійшли згоди, що необхідно про свої плани і проекти якось інформувати колег по цеху: видавцям — ділитися планами на найближче майбутнє хоча б через власні веб-сайти, перекладачам — самоорганізовуватися і створити майданчик для спілкування. Директор видавництва «Юніверс» розповідав про свій досвід: кадри собі треба починати готувати ще коли вони вчаться в університеті, зацікавлюючи, допомагаючи знайти мовну практику за кордоном чи стажування. Представники академічного світу апелювали до інтелектуальної спільноти (себто до своїх), говорячи про необхідність формування стратегії — змістовної відповіді на запитання, що перекладати, які лакуни заповнювати в першу чергу. Мали на увазі себе, коли йшлося про брак резонансу після виходу книжок або про необхідність проведення конференцій. А викладач, розповідаючи про наповнення бібліотечних фондів, у першу чергу говорив про бібліотекарів свого регіонального університету.

Здалося, що спільна мова може бути знайдена. Зрештою, це їхній фах — долати комунікативний розрив, чути одне одного. Якщо проблеми усвідомлено, учасників визначено, то можна братися за вирішення цих проблем, критичних уже тепер, коли ще є спонсорська допомога (чи тому що є спонсорська допомога). Адже йдеться про успіх на книжковому ринку. І в такому разі пріоритетним для видавців має бути творення якісного перекладу, бо саме це цікавить читачів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво