Національна опера прозріла - Культура - dt.ua

Національна опера прозріла

8 липня, 2011, 13:32 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

Недавня прем’єра «Іоланти» П.Чайковського на сцені Національної опери України (режисер Микола Третяк) навіяла певні спогади.

Недавня прем’єра «Іоланти» П.Чайковського на сцені Національної опери України (режисер Микола Третяк) навіяла певні спогади. Колись Ірина Молостова (бездоганний авторитет оперної режисури) намагалася підтримувати свого молодого колегу — Миколу Третяка. І бачила в ньому мало не продовжувача оперних режисерських традицій в Україні. Але минав час… Давно немає Молостової. І Третяк — із якихось причин — практично нічого не ставив у головному музичному театрі країни (хоча ні для кого не секрет, що з сучасною вітчизняною оперною режисурою в цьому колективі дуже великі проблеми). І ось нарешті «Іоланта» — «від Третяка». Постановка, яка свідчить, що і в нас з’явився міцний майстровитий оперний професіонал — з відчуттям традицій та бажанням вдихнути нове життя у класичну форму.

Режисуру Третяка можна назвати органічною і по-добротному оперною. Що мається на увазі? Те, про що завжди слід пам’ятати: для глядача, який приходить в оперу, пріоритетами є музика й звучання голосів. І якщо режисер на шляху своїх пошуків зайде в крайність експериментів (які занадто далеко відводять спектакль від музичної суті), буде — нерозуміння... Не варто екстраполювати на оперний жанр усі методи режисури, характерні для драматичного театру. Це тупикове завдання. І, можливо, не треба вкладати Іоланту в барокамеру, а Роберту давати в руки автомат Калаш­никова (що цілком можливе на деяких європейських сценах). У такому разі це не дуже допоможе виконанню загального художнього завдання. На щастя, Микола Третяк це розуміє.

Режисерові вдалося знайти для кожного персонажа свій малюнок ролі, який ні в чому не перешкоджає вирішенню вокальних завдань. Адже «Іоланта» — це, по суті, «драма настроїв». У неї спірно привносити надуману динаміку.

До речі, буквально за шість днів до київської прем’єри Третяк випустив ще один спектакль — «Сільську честь» П.Масканьї (в Баку).

Нагадаю, що головна героїня «Іоланти» — сліпа принцеса. Уже саме це ускладнює завдання виконавицям головної партії (Ользі Нагорній та Лілії Гревцовій). Образ передбачає особливу пластику: недопустимо довго фіксувати погляд на одній точці тощо. Київському глядачеві, в принципі, пощастило. Дві співачки різні за акторською психофізикою. І режисер вибудовував роботу з кожною індивідуально. Тому раджу не лінуватися — і дивитися (слухати) «Іоланту» двічі.

Іоланта Нагорної — зворушливе й довірливе створіння. У сцені «прозріння» вона пробиває на сльозу: в половини залу блищать очі. Причому кажу не тільки про вокальний бік — про акторський теж.

Іншою постає в партії Іоланти Лілія Гревцова. Її голос, власне, «більш ліричне» сопрано, ніж голос Нагорної. І це правомірно, адже історії відомі виконавиці Іоланти з різними голосовими забарвленнями. Іоланта Гревцової сповнена прихованої енергії, яка проривається назовні після «прозріння». В перебігу дії лицар, що не знає про сліпоту Іоланти, просить подарувати йому червону троянду. Дівчина тричі підряд помиляється, зриваючи білу… Але казка триває — стається диво. І вже у фіналі Іоланта, прозрівши, впевнено вручає своєму нареченому саме червону… Неважливо, виникає ця деталь із ремарки чи це знахідка режисера. Але зроблено добре.

У сценографії й режисурі «Іоланти» є особлива лінія — якась знахідка. Доки на сцені присутня головна героїня, завжди поруч із нею — чотири безстатеві постаті в ковпаках, задрапіровані в чорне. Вони доторкаються до Іоланти. Під час аріозо навіть підхоплюють її на руки. Інколи виконують кілька па або старанно роблять «гімнастику» (як, наприклад, під час арії лікаря Ебн-Хакіа). Це не жахливі духи пітьми. Це — символ мороку, який огортає сліпу героїню. Вони «співіснують» із нею. Вони для неї звичні й навіть у чомусь їй допомагають. Знахідка логічна. Бо як інакше нагадати глядачеві про сліпоту героїні? Адже навколо — райський сад, розкішна обитель, багато квітів, іншої краси… До речі, вже при відкритті завіси зал вибухнув оплесками. Вони, зрозуміло, адресовані художникові постановки Марії Левитській. Природно, заслужив у цьому спектаклі овації й диригент-постановник Воло­димир Кожухар.

Але повернімося до голов­них героїв... Батько Іоланти (король Рене) — Тарас Штонда. Цей виконавець був, мабуть, найбільш зоряним і титулованим на київській прем’єрі. Тріумфи в Західній Європі та у Большому театрі Росії давно закріпили за Тарасом статус своєрідного «Фьодора Іванича» з київської опери. У партії Рене співак переконливий. Він має особливу харизму, коли навіть звичний жест стає для глядача хвилюючим одкровенням. Арія Рене — одна з найважчих сторінок басового репертуару. Штонда впорався, арію він вивчив ще під час навчання в консерваторії. Костюм Рене задуманий як одяг знат­ного лицаря (за сюжетом, від Іоланти приховують, що її батько — король). Хоча трохи дивно: якщо Іоланта сліпа й не бачить, хто як одягнений, а її батько — все одно король, то чому б йому не одягатися, як належить королю? Ця «тонкість» залишається загадкою.

Вдалою можна визнати роботу художників по костюмах Наталії Кучери й Марії Левитської. Жіночий хор (подруги Іоланти) одягнений із неймовірною винахідливістю. Різноманітні високі головні убори виконано на зразок середньовічних ковпаків, добре відомих із численних творів живопису. Тут немає й натяку на одноманітну «уніформу», в яку інколи вдягають хор. Єдиний приклад «уніфікації» — форма гвардії Роберта. Доречно сказати про прийом, до якого мимоволі вдається Марія Левитська. У театрі є поняття «світлова партитура», а в «Іоланті» вийшла начебто «колірна партитура». Та ж таки гвардія, з’являючись у доленосний для Іоланти момент, концентрує на собі увагу карбованим ритмом червоно-біло-чорних постатей… В аскетичному дусі вирішено тільки два костюми — короля Рене й Марти.

Спочатку здавалося, що чорний колір «працює» у спектаклі однозначно: духи символізують пітьму, в яку занурене існування головної героїні. Тому виникло цілком закономірне запитання: чому ж, крім них, тільки Марта (годувальниця Іоланти, меццо-сопрано Тетяна Пімінова) теж одягнена в чорне? Чи не є це якимось прорахунком? Левитська вважає, що чорний костюм годувальниці означає лише одне: Марта, як і «чорні персонажі», символізує найближче оточення головної героїні, яке дозволяє їй почуватися комфортно, постійно її супроводжує й захищає від прикрощів долі. Не сумніваюся, що для київського глядача цей спектакль виявиться очікувано популярним.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво