Національна книжка: між минулим і майбутнім - Культура - dt.ua

Національна книжка: між минулим і майбутнім

18 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 18 лютого-25 лютого

Цій людині, як, утім, і кожному з нас, притаманні й позитивні, і негативні риси. Відповідно, думки про неї можна почути різні...

Цій людині, як, утім, і кожному з нас, притаманні й позитивні, і негативні риси. Відповідно, думки про неї можна почути різні. Але «за справами їхніми пізнаєте їх», сказано в Святому Письмі. У боротьбі українського видавничого бізнесу за надання книжковому законодавству цивілізованих форм, що триває зі змінним успіхом фактично від моменту проголошення незалежності країни, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр АФОНІН зажив репутації невтомного захисника української книжки, котрий воліє не відсиджуватися в окопах, а йти в бій із відкритим забралом. І багато чого з досягнутого в справі підтримки національного книговидання — результат його зусиль. Кожного разу, коли становище вітчизняного видавництва вимагало кардинальних змін, він незмінно приходив у редакцію. У результаті, у газеті з’явилися такі публікації, як «На кого костюмчик шиється, звідки ніжки ростуть і кому дістався новорічний подарунок, обіцяний вітчизняним книговидавцям?» (№1 (426) від 11 січня 2003 р.), «Чим менше книжок, тим більше в’язниць» (№17 (492) від 30 квітня 2004 р.). Сьогодні, коли вся країна, затамувавши подих, очікує давно назрілих змін, він знову в гостях у редакції.

— Олександре Васильовичу, з 1 липня 2004 року набрав чинності Закон «Про державну підтримку видавничої справи в Україні». Минуло півроку. Як ви оцінюєте наслідки цієї епохальної події?

Звісно, ситуація певним чином змінилася. Проте переважно в тому, що в державних чиновників, причетних до видавничого процесу через свої функціональні обов’язки (але не конкретні дії на користь видавничого бізнесу й національної книжки), з’явився привід заявляти: ось бачите, мовляв, процес пішов, і незабаром національне видавництво підведеться на ноги. Повинен, на жаль, розчарувати: станеться це не так швидко, як хочеться. Справді, за станом на 1 лютого 2005 року, відповідно до даних Книжкової палати, в Україні видано 14,5 тис. назв книжок загальним тиражем 50 млн. примірників. Якщо порівнювати з попередніми роками, це, безумовно, прогрес. Так, у радянські часи найбільша кількість назв, виданих в Україні протягом року книжок, дорівнювала 9600. Але розмаїтість тематики — не показник розвитку галузі, а свідчення високого інтелектуального рівня українського народу. А от друга цифра — наклади — засвідчує лише гнітюче жебрацтво українського видавництва. Тим паче що необхідно знати: більша частина з цих 50 млн. — книжки дотаційні. Переважно підручники й соціально значимі видання. Крім того, випуск частини так званих ринкових книжок також дотується з усіляких міжнародних і вітчизняних фондів, різноманітних відомств. Проте частка ринкової книжки, тобто тієї, яка має бути найдоступнішою широкому колу читачів, абсолютно мізерна. Саме вона є показником розвитку видавничого бізнесу в кожній країні. Якщо для європейських країн кількість освітніх видань становить від 15 до 30%, то в нас 65% від загального тиражу. Це, якщо хочете, рівень бананової республіки, свідчення того, що держава не піклується про розвиток такої серйозної матеріальної складової духовності, культури суспільства, його цивілізованості, як книжка.

— У чому ж, на вашу думку, причина?

— Вона, звісно ж, криється не в сьогоднішньому дні. Парадоксально, але з моменту проголошення незалежності держави національна книжка стала ізгоєм у власній країні. Нині, після помаранчевої революції, Україна отримала нарешті можливість розвивати вільне суспільство. Але для цього необхідно море різноманітних книжок, аби просвіщати його, робити освіченішим, здатним здійснювати управління країною через своїх представників в органах влади. Очевидно, саме цього старій владі дуже не хотілося. Сьогодні ми можемо лише констатувати, що за 14 років незалежності не було сформульовано, сформовано логічно послідовну книжкову політику як одну зі складових відсутньої культурної політики держави. І тепер ми пожинаємо гіркі плоди. Говоримо про те, що не було вирішено питання кадрів, контролю над станом галузі, не було задіяно прогнозно-аналітичні механізми. Галузь практично не досліджувалася. Вона розвивалася сама по собі, як билина при дорозі. Про неї згадували як про порожню консервну банку, яку потрібно причепити до чергової кампанії для досягнення шумового ефекту. Але щойно потреба в PR-акціях відпадала, її відразу закидали в куток і забували до наступної оказії.

— І що в результаті?

— Як результат, на даний момент, як і в попередні роки, практично відсутня системна книжкова торгівля, не вирішено питання кредитування галузі, не вироблено надійні критерії оцінки ефективності її економічної діяльності. Немає й належного контролю над імпортом і контрабандою книжкової продукції, зокрема російської. Митниця продовжує обраховувати книгу кілограмами, тоннами, але тільки не в асортименті, не в цінах, не у вартісному еквіваленті. І статистика, видана митною службою, не відповідає жодним критеріям об’єктивності, не витримує ніякої критики.

— Ви з такою завзятістю домагалися пільг для вітчизняної книжки. Нарешті досягли поставленої мети. Але оптимізм, проте, не випромінюєте. Отож, не в пільгах щастя?

— Річ у тому, що пільги, на жаль, розв’язують лише третину проблем. Усі інші питання — інфраструктура, що забезпечує діяльність галузі, яку ще належить розвивати й облаштовувати. Етапи цієї творчої діяльності мають бути відтворені у взаємоузгоджених законах, указах і рішеннях Верховної Ради, Президента України, Кабінету міністрів. Вони й повинні забезпечити існування галузі як такої. 2000 року Леонід Кучма підписав указ про чергові заходи стосовно підтримки національного книговидавця. І що? Здебільшого все так і залишилося на папері.

Крім всього іншого, в окремих представників виконавчої влади, котрі мають вельми умовне поняття про книжку як явище культури й товар водночас, існує думка, що з появою пільг більше нічого робити не треба. Але сьогодні, аналізуючи стан галузі, можна сказати: потрібні серйозні зусилля з боку всіх гілок влади для того, аби національна книжка справді стала інструментом у формуванні як політичної нації, так і світоглядної позиції сучасного українця незалежно від його етнічної приналежності, була визначальним чинником у формуванні державного обличчя України в очах цивілізованого світу. Національна книжка має стати повпредом України на всіх міжнародних книжкових виставках, у всіх найкращих і найбільших бібліотеках світу.

Тим часом проблеми книжки як були, так і залишилися проблемами самих видавців. Якщо в радянські часи ними займався Державний комітет у справах видавництв і книжкової торгівлі — Держкомвидав, то нині видавничу галузь курирує Державний комітет телебачення й радіомовлення, точніше, створений у його складі департамент книговидання, поліграфії та книжкової торгівлі. На жаль, у нинішньому його стані він не може займатися маркетингом, сприяти формуванню мереж книгорозповсюдження, прогнозувати кількісні й якісні зміни книжкового ринку.

Вважаю, сьогоднішній уряд повинен розробити та здійснити програму розвитку видавничого сектора вітчизняної економіки, виписану в серйозних форматах, які включають організаційні, адміністративні дії з боку влади, а також законодавчі ініціативи, що дозволяють шляхом внесення змін в існуючі закони та створення нових, стимулювати розвиток галузі, робити її інвестиційно привабливою. Перелік невирішених питань і насущних проблем вельми значний. І про нього можна й потрібно говорити. І не просто говорити, а вирішувати й робити.

Тому, на мою думку, і необхідне відтворення Державного комітету з питань видавництв і друкованих засобів масової інформації, виокремлення друкованого слова з загального потоку електронної інформації, давши можливість учасникам видавничого процесу наситити суспільство національною книжкою, донести її до людей, сформувати на її основі ідеологічну базу української нації. Цей комітет має контролювати реалізацію видавничих законів: як вони виконуються, у яких аспектах, який дають економічний ефект із тих або інших показників; відслідковувати, що потрібно в них змінювати з метою поліпшення; займатися прогнозно-аналітичними функціями. Тобто просто допомагати «шити костюмчик» на замовлення суб’єктів видавничої справи та друкованих ЗМІ, а не намагатися засунути їх у кострубатий відомчий мундир, зшитий отими самими чиновниками за лекалами радянської епохи. Іншими словами, прибирати заслони, що перешкоджають становленню галузі та її розвитку. Він (комітет) не повинен обмежувати свою діяльність лише контролем над роботою державних видавництв і поліграфічних підприємств, вимагаючи звітності й довідок, а допомагати галузі як такій формувати правове, організаційне, адміністративне поле, де видавець, поліграфіст і розповсюджувач книжки почувалися б не заручниками, а господарями й мали змогу вільно вирішувати питання як розвитку своїх підприємств, так і інтелектуального, культурного, світоглядного вдосконалення українського суспільства. Співпраця представників видавничої справи та влади в розв’язанні окреслених проблем не лише необхідна, а й можлива. Ми готові. Слово за владою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво