НАШІ В ГОЛЛІВУДІ - Культура - dt.ua

НАШІ В ГОЛЛІВУДІ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Недавно по ГРТ показали сюжет, у якому молодий московський актор, котрий переїхав до США, поділився з глядачами особистим досягненням — у Голлівуді він зіграв в епізоді, і ось йому запропонували роль другого плану...

Недавно по ГРТ показали сюжет, у якому молодий московський актор, котрий переїхав до США, поділився з глядачами особистим досягненням — у Голлівуді він зіграв в епізоді, і ось йому запропонували роль другого плану. Ну а далі... — самовпевненому молодикові вже вимальовувалися такі перспективи, що він посміхався на весь екран на мільйон доларів...

Розумію ейфорію молодого актора. Але як тут не пригадати історію киянина Іллі Волоха, котрий здійснив, здавалося б, неможливе — уже зіграв у десятках англомовних фільмів у тому самому Голлівуді, що багатьом здається абсолютно недосяжним. Ця історія виглядає ще дивовижнішою, якщо врахувати, що Ілля лише десять років тому приїхав у США, маючи 27 років від народження й... нульове знання англійської.

Про себе Ілля розповідає скупо. Народився в Києві. Батько — радянський службовець, котрому дуже складно було пробиватися в житті вже бодай тому, що він був нащадком одного з найближчих сподвижників Петлюри. У матері — доцента одного з київських вузів — також життя складалося непросто. Вона з емігрантської родини, котра після війни вирішила повернутися з Франції на батьківщину. Переїзд до радянської України скінчився для її батька трагічно: його арештували й відправили в сталінські табори. Коли вийшов із ГУЛАГу, працював в опереті.

У школі, як вважає Ілля, він нічим серед однокласників начебто не виділявся. Ну хіба що особливою сором’язливістю. Ясна річ, акторства за такої скромності від нього ніхто не чекав. Захопився, як і багато хлопчиків у Києві, академічним веслуванням. 1982 року виграв чемпіонський титул на юнацькій першості світу в Італії. Потім армія, після якої вирішив вступати до... театрального. З юнацьким максималізмом почав складати іспити відразу в усі московські театральні вузи і скрізь (без блату) пройшов. Залишився навчатися в школі-студії МХАТу.

Того року в школу прийшли представники славнозвісних акторських династій: Олександр Стриженов, Юлія Меншова, Олександр Лазарєв. Товаришами по навчанню Іллі були Володимир Машков, Євген Миронов, Андрій Панін. А вчителями — зірки театру й кіно. Досить назвати тільки ім’я Майстра — Олександра Калягіна. Їм покровительствував сам ректор Олег Табаков.

На цей час припала «перебудова». Свобода творчості, помножена на зв’язки Олега Табакова, поклала до ніг студентів увесь світ. Після другого курсу вони поїхали на творчу практику до Королівського Шекспірівського театру в Лондон! Тут майстер-класи вели боги театру — Ієн Маккеллен і Брайан Кокс. Потім поїздка до США і тріумф спектаклю А.Чехова «Чайка», в якому Ілля грав Соріна. У Москву повернувся не один. З ним приїхала Кая — американська студентка драматичної школи. Після закінчення студії була можливість залишитися в МХАТі... Але Ілля разом із Каєю вже захопилися мрією підкорити Голлівуд...

Я запитав, чи досконало він знав англійську? З’ясувалося, у школі вивчав французьку, а англійською на курсах, куди терміново вступив перед від’їздом, устиг вивчити лише кілька слів. Отож навіть із дружиною доводилося спілкуватися жестами...

Романтичне «завоювання Голлівуду» розпочалося в Лос-Анджелесі з вульгарної прози — заробляв на шматок хліба роботою, яка підвернеться. Найпростіше виявилося влаштуватися в кафе нарізати бутерброди. Потім довелося по десять годин стояти на ногах і перевертати курчат у гарячій кухні. Коли підвернулася робота на кладовищі, вона видалася раєм. Ілля вперше зміг вдихнути свіже повітря, зміг дозволити собі іноді присісти. До того ж клієнти були такі тихі...

Спочатку робив тут найпростішу роботу — доставляв квіти небіжчикам. Згодом пробився на місце агента в справах продажу цвинтарної землі. Це давало вільний час, що було необхідно, аби ходити на проби в Голлівуд. За кар’єрою цвинтарних службовців уважно стежила адміністрація. І заохочувала — спочатку дріб’язком: золотими каблучками, ланцюжками. Потім нагородила триденною поїздкою на Гавайї. Це вже був успіх! Перед Іллею відкривалася кар’єра продавця меморіальних ділянок. Актор, із посмішкою згадуючи цей період життя, жартує: «У 94-му мене навіть нагородили, як я це називаю, «цвинтарним «Оскаром» — статуеткою, на якій моє ім’я... Не посміхайтеся так поблажливо, — багато працівників, котрі цим усерйоз займалися, дуже пишалися подібними нагородами. Це забезпечувало сталість і віру у світле матеріальне майбутнє...»

До цього часу Волох уже вмів спілкуватися мовою аборигенів. Потрапити в кіно або в шоу-бізнес російськомовній людині (як і франкофонній, і всім іншим, хто не володіє досконало англійською) складно. Але тут Іллі, можна сказати, ще раз пощастило — у США прокинувся інтерес до росіян. На жаль, увагу американського кіно до життя росіян привертає лише мафіозний бік. Власне, цю нішу спершу й почав освоювати Ілля. У такій якості йому вдалося зіграти в кількох фільмах із блискучими американськими акторами. Приміром, у фільмі режисера Пітерсона «Президентський літак» (у головній ролі — Харрісон Форд) — гангстера, котрий нападає на американського президента. Його фільм увійшов у двадцятку найкасовіших фільмів за всю історію кіно. Іллі вдалося знятися й у інших відомих фільмах, які міг бачити український глядач. Приміром, разом із Шоном Пенном, Ніком Нолті та Дженіфер Лопес у фільмі «Розворот» Олівера Стоуна. Це дуже шанований у Голлівуді режисер, котрий дозволяє імпровізувати на майданчику. Українського актора запросили лише в один епізод, але в процесі роботи він переріс у кілька.

А найтривалішою — аж три місяці — була робота на зйомках фільму Девіда Сенеки «Риба-меч». У ньому Джон Траволта грає комп’ютерного хакера, котрий грабує банки, а Ілля з компанією — групу його «найманих мускулів». Звісно, це не роль Гамлета, зате вона дала змогу показати себе не в короткому епізоді, а протягом усього фільму... Так розпочиналося його акторське життя в Америці...

Не втримався від провокаційного запитання:

— Розраховуєте одержати «Оскара»?

— Був би не щирим, якби сказав «ні». Тим більше що фільм, де я грав головну роль — таксиста — уже виграв «Оскара» у 99-му році за категорією короткометражних фільмів. Це, звісно, ще тільки заявка на майбутнє...

— Очевидно, вам так швидко пробитися тут допомогла ваша чарівність і контактність?

— Зовсім ні. Я не вельми вмію зав’язувати контакти, і це мені серйозно заважає в житті. Принаймні для актора це важливо, а я не досяг успіху у влаштовуванні таких популярних у Голлівуді вечірок-«паті» за участі потрібних людей — продюсерів і колег-акторів. Це один із моїх, скажемо так, проколів у житті тут. Можливо, якщо моя мама — людина навдивовижу контактна — візьме на себе такі обов’язки, не виглядатиму тут «білою вороною»... Ну це в планах на майбутнє. А взагалі-то я волію витрачати час на роботу, на читання книг, ніж на зустрічі за чаркою вина. Загалом, я роботоголік або, якщо сказати по-американському, «воркоголік»...

— У Лос-Анджелесі останніми роками працюють і кіногрупи з Росії. Вас не запрошували зніматися в їхніх фільмах?

— Запрошували, і не раз. Звісно, це зовсім не так вигідно, як зніматися в американських фільмах, проте я з величезним задоволенням погоджуюся, бо дуже приємно попрацювати з добре знайомими акторами. Принаймні я виділив би з моїх робіт тут багатосерійний фільм Родіона Нахапетова «І один у полі воїн». Він знімається для ГРТ. У «Спадкоємці» — одному з фільмів цієї серії — я зіграв дуже багатого нового росіянина, котрий живе в Лос-Анджелесі. Моя дружина (за фільмом) намагається відправити мене на той світ з допомогою коханця, лікаря нетрадиційної медицини...

— Як ви оцінюєте місце, яке займаєте в американському кіно?

— У США дуже люблять різноманітні цифрові оцінки — отож про мій реальний рейтинг можуть неупереджено розповісти цифри. Отже, мене запросили в Акторську профспілку після першої ролі, зіграної в фільмі «Хай живе цезар!», зробленому для кабельного телеканалу «Show Time». Для довідки — в Голлівуді працюють понад 100 тисяч акторів, котрі належать до Акторської профспілки. Проте тих, хто в принципі тільки грою може заробляти собі на життя, лише 3—5 відсотків. І я серед них. Звісно, не можна сказати, що вже маю гучне ім’я. Але один список знаменитих режисерів, у фільмах котрих я знімався, і американських зірок, із котрими разом грав, для приїжджого актора рівнозначний польоту на Місяць.

Не вельми давно знявся ще в одній картині разом із Джоном Траволтою. Працював від першого до останнього дня виробництва. Картину знімав відомий режисер Джон Сілвер. Це великобюджетний фільм. Роботу в ньому отримати складно. Я входжу до категорії «мандрівних акторів».

— Крім кіно, де-небудь ще випробовували свої сили?

— Крім Голлівуду, я прагну працювати й у театрі. З 1993 року постійно граю в театрі «Американський ренегат». Тут подружився з актором Лердом Девідом Скоттом. Ми з ним почали готувати різноманітні уривки, сценки й не помітили, як усе це зв’язалося в єдиний спектакль для двох акторів. Ми його назвали «Росіяни вже прийшли». Вийшла історія про те, як російський сільський хлопець починає писати листа до Америки «на село дідусеві». І ось одного разу сталося несподіване — один з адресатів відгукнувся. Так хлопчик опиняється в Америці. Отоді й відбувається багато трагікомічного.

Вийшло поєднання двох видів гумору — американського та слов’янського. Своєрідні комедійні ситуації, де багато всяких приколів, епатажних сцен. Ми самі все придумали, продюсирували й самі в ньому зіграли. Мій партнер під час спектаклю увесь час переодягається — в нього двадцять персонажів: починаючи від митника й дівчини, котру зустрічає головний герой, до... горили в зоопарку. А я граю одне — сільську хитрість простого хлопця, який приїхав «підкоряти Америку» й якому потрібно вижити всупереч усьому.

Це водночас кумедна та сумна історія про те, чим займаються емігранти, приїжджаючи до Каліфорнії: від продажу горілки біля входу на фрівей, торгівлі презервативами, мийки машин до стриптизу в будинку для престарілих... Загалом, про людей, котрим доводиться пускатися на всі заставки, аби вижити. Але при цьому вони швидко засвоюють: сумувати не можна. Тому все роблять із усмішкою, й можна подумати, що вони щасливі. Хоча, можливо, так воно і є. Власне, як це роздивишся під «приклеєною» навічно усмішкою?...

Ми не знали, що з нашого задуму вийде, і однієї січневої неділі показали спектакль англійською мовою. Після чого давали виставу ще п’ять тижнів! І як у російського глядача, так і в американського успіх був такий, що довелося відновити показ. Аматорське відео, зняте мамою, зберегло радісну реакцію глядачів на спектакль. Багато сцен викликають різну реакцію в російськомовних і американських глядачів. Остання сцена, де мій герой починає танцювати під знамениту «I will survive» («Я виживу, я житиму»), викликає дружні оплески. Але американці довго регочуть і ляскають у долоні, а інша частина залу сміється, ледь стримуючи сльози...

— Ви за час нашої розмови кілька разів пригадали маму, але жодного разу дружину. Що з нею? Вона стала неприступною голлівудською зіркою?

— Наш шлюб протримався недовго. Кая залишила акторство, розчарувалася в цьому, і ми розлучилися. Я навіть загубив її слід, але якось, побачивши мене в фільмі по ТБ, вона зателефонувала й поздоровила. Для неї це було потрясінням — не очікувала, що мені вдасться пробитися на американський екран. Узагалі-то, на жаль, життя в неї не склалося. Акторська професія (в Голлівуді особливо) вимагає багато жертв і великої наполегливості. А вона за природою своєю людина, котра не може себе перебороти...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво