Наше село на тлі глобального хуторянства - Культура - dt.ua

Наше село на тлі глобального хуторянства

27 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 27 травня-3 червня

«Україна — серце Європи» — так самовпевнено називалося шоу Руслани Лижичко, що відбулося перед фіналом «Євробачення»...

«Україна — серце Європи» — так самовпевнено називалося шоу Руслани Лижичко, що відбулося перед фіналом «Євробачення». Втім, сам по собі такий собі хвацький євро(пупо)центричний образ не новий. Вже чимало років тому наші гіперпатріоти розшукали в карпатських лісах біля Рахова пам’ятний знак часів Франца-Йосифа з написом «Центр Європи». Хоч як дивно, реально до євростандартів нас це не надто наблизило. І ось покорителька пісенного Стамбула знову здійснила той самий уявлюваний PR-кидок на жаданий Захід. Хіба що по-європейському чемно особисто обласкати свою наступницю по трону «Євробачення», як це зробила свого часу для неї туркеня, Руслана забула...

Отже, зовнішній, організаційний бік євроконкурсу, за загальною думкою, вдався. Втім, сьогодні були б гроші, а менеджмент знайдеться, і будь-які зовнішні проблеми легко усунути. Та ось із «начинкою», суттю речей, їх «серцем» — роботи більше. Скажімо, наш гуманітарний віце-прем’єр пан Томенко із поблажливою посмішкою навченого життям політика пророкував: мовляв, ловимо момент — у Європі Україна в моді, нас охоче «беруть», і будь-який дилетант у чомусь помаранчевому нижче за п’яте місце в конкурсі не опуститься. Виявилося, ще як опуститься — із луском! Загалом, підсумкова ситуація жваво нагадала одну сценку з прісно пам’ятного фільму «Вавилон ХХ». Там простак Явтушок у виконанні Борислава Брондукова з розумним виглядом веде через тин розмову з місцевим філософом Фабіаном, якого зіграв Іван Миколайчук. Над тином височить «парадна», звернена до всього світу, частина тулуба сільського простака. Тут він упакований у розкішний мундир із золотим гаптуванням. Зате план позаду виявляє, що нижче поясу герой одягнений у заяложену спідню білизну й однією брудною ногою чухає іншу. От і в нас зовнішній тріумф «Євробачення», як на гріх, збігся з розгулом внутрішньої бензинової та інших криз. Так би мовити, хоч голяком, і з палашом... Та бабуся Європа (вибачте, мадам) не дурепа: вона за вихованням відвіку плюралістична: і з одного боку подивиться на будь-яку річ, і з другого. І прокотила двох наших хлопців. Та й ясно: не можна ж до нескінченності розгортати політичний апельсин! Пора вже й справою зайнятися. Коротше кажучи, із приводу «Євробачення» основи європейської шкали цінностей радикально розійшлися зі шляхами думки пана Томенка. Наочною демонстрацією цього, на мій погляд, і цінний український тур цього, загалом домогосподарсько-тінейджерського за природою, заходу. Тим часом у таких єврооглядинах із їхнім анонімно-масовим голосуванням лише за іноземних конкурсантів закладено й дуже важливу для західного мислення ідею чесної творчої конкуренції. І що цікаво, буквально ту саму ідею як одного з принципів відродження українського національного мистецтва той самий пан Томенко проголосив у лютому ц.р. на «читаннях» із проблем кіно у ВР. А через якийсь короткий час він же привселюдно нею і знехтував, з політичних міркувань, не приховуючись, протегуючи «Гринджолам» і відсуваючи нон грата Ані Лорак. Головне, думаю, у тому, що в цьому випадку, як і в багатьох інших, нова Україна перед усім світом схитрувала. На кшталт того самого Явтушка, ми голосно заявили одне (щось благе й узвичаєне), а тишком виконали щось зовсім інше.

І це практикувалося, повторюся, у хронічному порядку. Пригадаємо, ще під час перебування прем’єром нинішній Президент почав свою тодішню каденцію з того, що розплатився з Заходом за свої борги за «неточну інформацію», дану їм як головою Нацбанку. Та сама історія і з єврохартією з мов нацменшин — немов схвалена, та ніяк не діє. Або візьмемо офіційне впровадження в Україні квоти на національну кінопродукцію в прокаті й на ТБ. Нібито це було в точності запозичене у Франції. Та приїжджає авторитетний кіноексперт із тих блаженних єврокущів (представник Unifrance Жоель Шапрон) і відповідально заявляє: «Почнемо з головного: у кінотеатрах Франції немає, не було і, я думаю, ніколи не буде квотування». А нам що робити: адже ми міфічну кіноквоту уже впровадили. Хоча заздалегідь і знали, що забезпечити її вітчизняними фільмами ніяк не зможемо. І т.д., і т.п. Хроніку подібних наших зовнішньо- і внутрішньополітичних хитрощів можна продовжувати та продовжувати. Сьогодні ж у нас, на батьківщині потьомкінських сіл, широко розгорнулося будівництво «потьомкінської» Європи.

Причому таке наше шило в мішку приховати в нинішнє технотронне століття практично немислимо. Завжди знайдеться якщо не майор із диктофоном, то пролаза журналіст, який зробить ганебну таємницю надбанням усього світу. У зв’язку з цим Захід уже виробив для себе практичну максиму: «Чесність — краща політика». Справді, кращий спосіб не знеславитися — і позаочі не здійснювати ганебних речей. Скажімо, відсутність мата в кулуарах — застава його відсутності в записах прослуховування. На жаль, наш досвід виявлення наших скелетів у наших шафах нічому наразі нас не навчив. Ми, як і раніше, сповідуємо давню «істину» сільського життя «не вимітай сміття з хати». Чи нам зрозуміти європейські принципи функціонування ЗМІ як свого роду санітара суспільства, що саме сміття-то з хати і має видаляти?

От і хотілося б у контексті таких розумінь зосередити увагу читача на темі, яка давно вже лежить на очах, але яку, як зазвичай в таких випадках, не помічають або вважають за краще не помічати. Йдеться про іманентну проміжність, транзитність України та українську ментальність в цивілізаційному плані, у чому ми й розходимося радикально з тієї самою жаданою Європою. Ні, йдеться зовсім не про опозицію Захід—Схід, а про підзабуте протистояння міста й села. Комуністичний лад, як відомо, цілеспрямовано стирав цю межу в соціальному плані, і на рівні свідомості в українському випадку, здається, процвітав. На наш і, здається, будь-який інший неупереджений погляд, українська ментальність й сьогодні зберігає все-таки неабияку частку архаїчного-фольклорного, сільського за своєю природою мислення, замішаного на патерналістських та інших комплексах. Відразу обмовлюся: це не погано й не добре, а просто факт, який варто осмислити та врахувати, як мінімум у мріях про найближче майбутнє.

Можна впевнено констатувати: багато політичних і культурних проблем, і українсько-європейські нестикування відбуваються від позначених цивілізаційних розбіжностей урбаністичної культури Заходу та вілланістичної культури України. І річ не в тому, що третина українців дотепер живе в селах. Річ у тому, що помилявся Дантон, який сказав: «Не можна віднести батьківщину на підошвах свого взуття». Ще не менше третини наших співгромадян віднесли все-таки свою малу батьківщину — село — до міста, і там, у кам’яних джунглях, наново відбудували і милу батьківську «хатку», і правила, що панували в ній, і атмосферу. Культ матері та рідного осередку, мрійливість і ліричне ставлення до природи, працьовитість і багато чого іншого — незаперечні достоїнства цієї атмосфери. Проте також кумівство, пріоритет емоційних поривів над здоровим глуздом, ревниве ставлення до «сусіди» (уже тому, що він — сусіда, а не «я»), схильність до хвастощів і показовості, хитромудрого об’їзду перешкод «по кривій» та інші беззаперечні мінуси. Тим часом існує, з дозволу сказати, сільсько-міська культура сучасної України, що сполучає як світло, так і тіні сільського ментального «імпорту» у наші міста. З’явилася культура городян у першому поколінні, а ними, до речі, є як стовпи національного духу рівня Тараса Шевченка та Олександра Довженка, так і більшість діячів нинішнього політикуму (див. біографії). З’явився ностальгічний шедевр про покинуту батьківщину — фільм «Земля» і маса проникливих пісень про мамині чорнобривці, черешні біля хати та інші світлі аксесуари босоногого дитинства. Та сьогодні найбільш автентичним вираженням цієї «проміжної» культури виглядає університет ректора, котрий особисто співає про «це саме». Тоді й новий міністр культури і туризму, Оксана Білозір, на своєму місці. Тим паче що в недавньому інтерв’ю «ДТ» вона прямо заявила, що в обох своїх іпостасях бере курс на українське село, «де є всі наші традиції, і скарби заховані...» Одна біда — не лише «Євробачення», а й інший світ фольк-екзотикою лише розважається, а по-справжньому цінує тільки високотехнологічні продукти, які можна виготовити лише в «місті». Як у політиці, так і в мистецтві. Не даремно ж у нашому нинішньому кіно лише справжня городянка Кіра Муратова котирується на світовому рівні.

Проте читач може запитати: а де ж конструктивні висновки, які відсилають нас до світлої історичної перспективи? Що ж, ми так і приречені вічно жити в рідному «селі» посеред «світового ж села» (котре взагалі — глобальний мегаполіс)? А от і висновки. Перший, козьмапрутковський: «Хочеш бути європейцем? Будь їм!» Втім, напевно знаючи, що всяке лукавство та подвійні стандарти будуть викриті. Загалом, назвався груздем (тобто «серцем Європи») — лізь на відповідне місце. Висновок другий, кантівський: «Не можеш бути по суті європейцем? Прикидайся ним за формою». Однак лише у всьому, постійно і максимально схоже. Потім звикнеш, і це стане твоєю другою натурою. Загалом, хочеш не хочеш, треба будувати Європу в собі, а не навколо своєї рідної хати. Задумайся над цим, хоч як хотілося б опротестувати це й відкинути геть.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво