Наша вестсайдська історія

Свого часу один український урядовець прославився тим, що в дорогому ньюйоркському ресторані запалив сиґару. А коли до нього підійшов чорношкірий офіціант і чемно сказав: «Перепрошую, сер, у нас не палять», — урядовець звичним купецьким жестом дістав пачку баксів і відстібнув офіціантові сотенну банкноту. Типу: бери, чувак, і «свалівай».

Чувак не повів навіть оком на простягнуті бакси, лише виструнчився ще дужче і сказав уже геть металевим голосом:

— Sorry, sir. It’s not Russia. It’s America. («Перепрошую, сер. Це не Росія. Це Америка».)

Мені дуже шкода, що той урядовець тицьнув свою жлобську сотню офіціантові, а не, скажімо, поліцейському. Бо тоді, вірогідно, просидів би кілька днів або й місяців у каталажці — аж поки його звідти не визволила б яка-небудь партія американських реґіонів. І Україна відпочила б хоч трохи від його державотворчої діяльності.

Натомість той урядовець повернувся додому і розповів усім, як він не любить Америки, НАТО і, взагалі, всього того Заходу, де на нас, виявляється, ніхто не чекає. Навіть із чесно накраденими, чи то пак заробленими, баксами. Інша річ — Росія, ЄЕП і, звичайно ж, велика російська мова й культура, без якої нам усім — ну ніяк. Ну, типу: гаплик.

А ще в нападі відвертості він розповів, як йому заважає хохлацька мова і, особливо, жменька хохлацькомовної інтеліґенції, котра баламутить народ якимись безглуздими домаганнями якихось безглуздих прав для якоїсь безглуздої «мовы». Ну, типу: хоче тією своєю «мовай» дивитися фільми. Або читати книжки. Або слухати лекції в університетах. Або, вабщє, блін, хоче, щоб ще й урядовці з ними тією мовою розмовляли!

І це при тому, що сам народ нічого такого насправді не хоче. Він, на відміну від жменьки буржуазних націоналістів, знає своє справжнє, інтернаціональне місце на бурякових плантаціях та строітєльно-отдєлочних і мусороуборочних роботах, і знає, що артхаузні фільми і прочу настоящу культуру йому наші урядовці привезуть з настоящої культурної столиці, города Москви.

Жменька хохлацькомовних інтеліґентів, зрозуміло, відразу здійняла ґвалт, кинулася писати протести і навіть апелювати до совісті (ну, я торчу!) згаданого урядовця. Замість того, щоб подякувати за відвертість російськомовному білому, котрий нарешті сказав україномовним неграм усю належну їм правду.

Хоч сюжет, у принципі, може мати й інше продовження.

Нещодавно у Франкфурті на вокзалі я побачив двох типів у характерних шкіряних куртках із характерними стрижками, — достоту які-небудь охоронці або шофери нашої артхаузної «еліти», з тою самою шаріковською нахрапистістю і совковим «інтернаціоналізмом». Вони пхалися до каси поза чергою, вигукуючи щось на зразок: «Нам очінь нада! Ми апаздиваєм!». І поки розгублені німці у черзі тихо ремствували, не наважуючись, видно, звернутися вголос до совісті східних братів по розуму, смуглява касирка — чи то туркеня, чи, може, арабка — демонстративно зачинила віконце перед мордами «наших» і промовила сакраментальну для кожного постсовка фразу:

— Das ist nicht Russland. Das ist Deutschland! («Це не Росія. Це Німеччина».)

Совок, як правило, не розуміє іноземних мов. Але інтонацію — «хаває».