НАЩАДКИ ФАУСТА: ДІЙОВІ ОСОБИ ЧИ СТАТИСТИ?

Поділитися
Говорячи про інтелігенцію та інтелектуалів, ми зазвичай маємо на увазі не тільки належність певно...

Говорячи про інтелігенцію та інтелектуалів, ми зазвичай маємо на увазі не тільки належність певної групи осіб до «людей інтелектуальної праці», а й те, що інтелектуали відіграють певну соціальну роль, несуть відповідальність за події в суспільстві уже в силу своєї здатності зрозуміти соціальні процеси, їх причини й наслідки. На жаль, в Україні останнім часом дедалі частіше лунають нарікання на пасивність вітчизняної інтелігенції, а то й узагалі висловлюються сумніви щодо її спроможності (і бажання) впливати на ситуацію. Втім, історія XX століття переконує нас у тому, що інтелектуал посідає помітне місце у суспільному житті. Недарма з часів памфлету Жуля Бенда «Зрада інтелектуалів» (1927 р.) інтелектуал перетворився на предмет прискіпливої уваги. Адже саме інтелектуали нерідко стають авторами сценаріїв, за якими розгортаються події в сучасному світі.

Отже, сучасні інтелектуали — хто вони? Щодо самого поняття «інтелектуал», то очевидно, що єдиного визначення тут немає: гіпотетичні самооцінки Конфуція, Сократа, Маймоніда, Абеляра, Гегеля, Достоєвського, Івана Франка чи Дмитра Ліхачова, як, власне, і їх оцінка з боку суспільства та їхнього найближчого оточення, суттєво різнилися б між собою. Певним авторитетом та загальновживаністю наділене визначення інтелектуала, запропоноване французьким дослідником Паскалем Орі: освічена, культурна людина, яка опиняється в ситуації політичного вибору, творець чи споживач ідеологій. Із цим визначанням — до певної міри — узгоджуються відомі роздуми Сократа з платонівської «Апології Сократа»: він, принципово не займаючи ніяких посад у державних установах, начебто спеціально приставлений до суспільства, аби не давати йому заснути й зупинитися — як отой овід, що супроводжує ліниву кобилу, щоб хоч трохи підігнати її.

Відтак, як ми бачимо, постаті інтелектуала (в розумінні Орі) та філософа (в сократівському його розумінні) збігаються в одному — займаючись своєю власною справою (наукою, медициною, мистецтвом, літературою, філософією), ці персонажі одночасно дбають також про суспільне благо, про інтереси інших, себто перебувають у певній політичній площині, — це й стало джерелом історичних колізій, які довелося пережити інтелектуалам та філософам і які вони переживають сьогодні.

Відомий французький історик Жак Ле Гофф у своїй книзі «Інтелектуали за доби Середньовіччя» починає історію інтелектуалів із часів Середньовіччя, коли «знання» перестало належати лише Богові та Церкві, а перетворилося на суттєвий елемент світського життя. Відтак, у XII столітті з’явився «базовий» тип інтелектуала — університетський викладач (клірик), який, на відміну від схоластика та ерудита, не тільки цікавився подіями поза вікнами свого кабінету, а й становив єдине корпоративне ціле зі своїми студентами, себто був творцем певного типу спільнотності та соціальної солідарності. Створення вільного комунікативного інтелектуального простору ще за часів Середньовіччя визначило «відкритість» інтелектуальних спільнот, їх чутливість до різних культурних та соціальних контекстів, толерантність і здатність виявити інтерес до «Інших».

Новітня історія інтелектуалів починається зі справи Альфреда Дрейфуса — капітана Генштабу французької армії, якого у 1894 р. було несправедливо засуджено за «шпигунство» на користь Німеччини. Насправді — як виявилося з часом — справу Дрейфуса було сфабриковано, документи, які начебто свідчили про провину Дрейфуса, було підроблено. Альфреда Дрейфуса — після неодноразового перегляду його справи — було реабілітовано. Сьогодні в Парижі, на бульварі Распай, стоїть пам’ятник Дрейфусу, а на місті тюрми, в якій він відсидів перед висилкою на острів Диявола, височить споруда Вищої школи досліджень у соціальних науках. Під час судочинства над Дрейфусом французька держава послуговувалася риторикою боротьби проти «іновірців», вимагала збереження чистоти французької нації, виявила абсолютну байдужість до долі окремої людини перед лицем інтересів Нації, Держави, Армії. Цю риторику було піддано суворій критиці з боку «дрейфузарів» — захисників «маленької людини» капітана Дрейфуса, серед яких виявилися такі відомі люди, як Жорж Клемансо, Еміль Дюркгайм, Марсель Пруст. Золя написав тоді лист президенту III Республіки, який був опублікований у газеті «Аврора» під назвою «Я звинувачую». Назва цього листа-статті майже на століття визначила «бренд» нової соціальної групи.

Саме тоді — коли французьке суспільство розкололося на захисників Дрейфуса та тих, хто його звинувачував, — окреслилися чотири фактори, які виявилися важливими для майбутньої долі інтелектуалів. По-перше, з’ясувалося, що відповідальні ерудити в той чи інший момент історії змушені займати певну й однозначну позицію щодо гарячих соціальних явищ.
По-друге, справа Дрейфуса стала нагодою пригадати рису поведінки інтелектуалів, визначену ще Сократом: їхня думка не бере до уваги вимог політкоректності (говорячи сучасною мовою). Відтак було відкрито рахунок боротьби з містифікаціями та маніпулюваннями суспільною свідомістю. По-третє, європейська людність усвідомила, що захист прав людини реалізується не тільки через висування теоретичних ідей, а й через захист кожної «людської одиниці», через небайдужість до конкретних ситуацій. Справа Дрейфуса — і це є ще одним важливим моментом —продемонструвала всю силу медійної підтримки соціальних рухів.

За часів справи Дрейфуса народився так званий «жертовний інтелектуал», до якого, власне, тяжіє як російська «інтелігенція», так і покоління беззастережних критиків суспільства. «Жертовний інтелектуал» дуже близький до так званого «органічного інтелектуала» А.Грамши, який свою ерудицію спрямовує на підтримку та концептуалізацію соціальних рухів. До цього типу належить і ті, хто вийшов на вулиці Парижа у травні 1968 р., — Ж.-П. Сартр, Ж.Дельоз, Л.Альтюсер, А.Глюксман, Д.Кон-Бендіт. Ці люди належали до розгалуженої «мережі однодумців»: надихалися не тільки свіжим повітрям Французької революції 1789 р., а й суворими вітрами революції Жовтневої, не тільки переймалися проблемами національної незалежності та націоналізму, а й критикували американську інтервенцію у В’єтнамі, підтримували хіпі, сповідували вільне кохання та виступали на захист радянських дисидентів. Варто сказати, що досить широким було коло цих інтелектуалів і зовсім не далекими були вони від народу. Якщо подивитися на фотографії Парижа чи Берліна 1968 р., то ми побачимо наших героїв у самій серцевині подій. Вони й сьогодні захищають права емігрантів та сексуальних меншин, закликають до обережності у запровадженні неоліберальних моделей розвитку, беруть участь у розробці нового шлюбного контракту РАСS, який враховує інтереси сексуальних меншин, та становлять інтелектуальну основу антиглобалістської організації АТАС, застерігають проти клонування й попереджають про небезпечність генетично-модифікованих організмів.

Покоління жертовних інтелектуалів зазнало не тільки трагедій (драматичні долі численних радянських, польських, чеських та угорських дисидентів), а й тріумфів (Адам Міхнік, Єжі Гедройц, Вацлав Гавел, Чеслав Мілош, Мілан Кундера).

Звичайно, не всі інтелектуали самовіддано підтримували великі «соціальні рухи»: як відомо, причиною від’їзду до Сполучених Штатів Америки Поля Рикера були події травня 1968 р., від яких він прагнув дистанціюватися. Не є секретом і те, що «органічний інтелектуал» міг брати участь як на боці «правих» (Шарль Пегі, Шарль Моррас, націоналістична організація «Аксьон франсез»), так і на боці «лівих» (у різні часи Луї Арагон, Андре Жид, Андре Мальро, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю були членами або попутниками Французької комуністичної партії). Потужна ідеологічна акцентуація була характерна як для одних, так і для інших. Так, якщо говорити про «правих» інтелектуалів, то вершиною їхнього осліплення були реалії режиму Віші. Що стосується «лівих», то нагадаємо, наприклад, обожнювання Сталіна Сартром та Арагоном, плутані характеристики сталінського режиму у книжці А.Жида «Повернення з СРСР», підтримку з боку Е.Муньє процесів совєтизації Центральної Європи, недовіру, яку висловили Ф.Жоліо-Кюрі та Р.Гароді книзі генерала-дисидента О.Кравченка «Я обираю свободу», що вийшла на Заході в 1949 р. і в якій уперше було засвідчено існування ГУЛАГу; тоді ж Андре Бретон, Рене Шар, Моріс Надо та Віктор Серж спромоглися підтримати радянського генерала-дисидента. До речі, більшість французьких «органічних інтелектуалів» аж до самого виходу «Архипелагу Гулаг» та переїзду на Захід його автора вперто заперечували правду про радянський тоталітаризм. Ще в 1963 р. Симона де Бовуар описувала радянські табори як осередки перевиховання, де були бібліотеки, театри та можливість вільного спілкування, а відносини між наглядачами та табірниками характеризували мало чи не як «дружні».

Після подій 1968 року, а ще виразніше після падіння Берлінського муру в 1989 році — коли зазнала краху радянська ідеологія, а західне суспільство перейшло до більш інструментального підходу до побудови соціальної держави, з розвитком масмедій та зростанням значення громадської думки, — покликання інтелектуала перестало полягати у соціальному жертвуванні собою, воно постало, швидше, у функції виголошення та експлікації намірів, опіній і прагнень певних соціальних груп — але без того, щоб суцільно поділяти ці наміри, опінії та прагнення. Функція представництва та — до певної міри — адміністрування окремих соціальних інтересів. Так виникає фігура «інтелектуала — соціального інженера».

Водночас народжується і зростає так званий «медійний інтелектуал», основні зусилля якого дедалі виразніше почали зосереджуватися навколо функції пояснення, популяризації, привертання уваги громадської думки. Він усе частіше виступає на телебаченні та в пресі, дедалі частіше його книги скидаються на есе. Інтелектуальний продукт за цих умов мав змінити свою обгортку, але серцевина лишилася професійно потужною. Медіатизація знання та фінансова підтримка, яка її супроводжувала, в багатьох випадках лише зміцнювала фінансову основу наукових досліджень. Разом з появою медійного інтелектуала та інтелектуала — соціального інженера знання було соціально й політично інструменталізовано. Нічого принципово поганого в цьому немає — адже функцію самовдосконалення, самокритики та саморефлексії, як здавалося, держава та суспільство добровільно взяли на себе. Інтелектуал став нагадувати експерта, який, на кшталт архітектора, оглядає споруду сучасного світу — в цілому, непогану (принаймні в проектному варіанті) — та вказує на окремі не зовсім досконалі деталі.

Новий етап в історії сучасних інтелектуалів почався після розпаду СРСР. Саме впродовж 90-х років, коли канула в минуле комуністична ідеологія, з’ясувалося, що «невидимі ідеології», якими просякнуті всі сфери західного суспільства, не менш загрозливі, ніж ідеологія комуністична, і здатні породжувати не менш небезпечні фантоми. В самому архітектурному задумі сучасності виявилися неабиякі похибки. Згадані вище соціальні інженери — переважно економісти та соціологи — брали на себе відповідальність не тільки есеїстичних експертиз, а й реального втілення певних моделей розвитку (варто згадати хоча б макроекономічні моделі чиказької економічної школи). Сучасна комунікативна інфраструктура суспільства полегшувала завдання впровадження соціальних та економічних моделей, а разом із ними — певних форм поведінки та культурних стереотипів. Що могло бути краще — освічені люди спромоглися нарешті безпосередньо впливати на соціальні реалії. Чи не це було колись мрією багатьох поколінь нащадків Фауста?

І тут виявилося, що світ не підкорятиметься прозорій раціоналістичній схематиці. Не існує єдиної — європейської чи американської — моделі всезагального щастя. Понад те, інтелектуали інших, ніж євро-американський, культурних регіонів цілком серйозно обговорюють перспективи «африканської» чи «ісламської економіки», взагалі будують інші системи координат, у яких економічна доцільність і славнозвісна модель рентабельності та профіту навряд чи займатиме чільне місце. На цьому тлі удавано «прозора» європейська модель виявилась якраз «прихованою ідеологією», що існує серед інших, але не є ані їх вершиною, ані їх запереченням. Отже, у зв’язку з розвитком культури масмедій західні інтелектуали зіштовхнулися з новою дилемою — необхідністю балансувати між існуванням у просторі громадської думки та існуванням у якості експертів держави-просвітниці. Ані перший, ані другий варіант не є цілком адекватними сучасним реаліям взаємин інтелектуала та держави, інтелектуала та суспільства.

Відтак, якою є роль інтелектуалів у цій ситуації, і який тип інтелектуала народжується у зв’язку з означеними реаліями? Це — тип демократичного (або критичного) інтелектуала, покликання якого полягає у відсторонено-критичному баченні реалій сучасності. Проблема, з якою він зіштовхується, — це поміркований і відповідальний спротив шаленому тиску «прихованих ідеологій» та фінансово-партійних груп, що здійснюється через велетенську систему сучасних мас-медіа і засобів комунікації.

Саме у віртуальному світі мас-медіа відбуваються війни, які нас не стосуються, саме в ньому голодують діти, котрим ми не можемо реально допомогти, саме в цьому світі ми спостерігаємо судові процеси, політкоректну шлюбну невірність та вбивства «у прямому ефірі». Саме завдяки інтелектуалам-журналістам в інтимний простір сучасної людини беззастережно потрапляють медіазнання, без яких вона насправді могла б щасливо обійтися. Сьогодні банальне прислів’я «менше знаєш — довше живеш» набуває неоднозначних сенсів: де проходить межа необхідного і надлишкового знання. Саме в цьому світі існують так звані культурні та інформаційні політики, політики у сфері освіти і науки. Саме в цьому світі ухвалюються рішення, від яких до певної міри залежать долі народів, культур та самих інтелектуалів. У книзі «Інтелократи», яка викликала одночасно потужний інтерес і не менш потужний скандал, Амон Ерве та Патрік Ротман досить переконливо показали небезпеки, що їх таїть світ, у якому існує солідарність капіталу, світу мас-медіа, інтересів престижності та «інтелектуального виробництва».

В Україні на початку 90-х років спільнота інтелектуалів доволі швидко здала свої позиції, солідаризувалася з новою владою і пристала на інтелектуальну однозначність, найблискучішим виразом якої стала досить застаріла вже на ті часи «національна ідея». Українське інтелектуальне гетто, відтак, зазнало поразки у двох вимірах: соціальна фронда інтелектуалів виявилася мізерною, а суто інтелектуальні здобутки на сьогодні досить поодинокі. Варто замислитися над запитанням, чи друга поразка часом не є наслідком поразки у першому вимірі, себто у царині соціального та політичного інтелектуалізму?

Відтак, «що робити»? У світлі небезпек, які чатують на світову інтелектуальну спільноту, а також у світлі особливостей української традиції відносин влади та інтелігенції, чи є перспективи в українських інтелектуалів? Очевидно, що українська інтелектуальна спільнота, по-перше, мала б зробити певні кроки в напрямі професійної та соціальної консолідації. У цьому сенсі варто було б полишити порожні розмови про «інтелектуальну еліту», а просто взятися за створення незалежних професійних осередків інтелектуалів. По-друге, невизначеність інтелектуалів щодо яскравих соціальних та політичних подій у країні, відсутність «маніфестаційної» (від слова «маніфест») діяльності з часом лише посилюватиме соціальний конформізм, який став чи не брендом українських інтелектуалів. Цей атавізм «хато-з-крайньої» психології вже показав свої негативні сторони і має бути трансформований у нормальну для демократичного суспільства соціальну сміливість та відповідальність. По-третє, українська інтелектуальна спільнота мала б чітко усвідомити, що за драматизованими масмедійними сценаріями історії та сучасності, які пропонуються як світовими бестселерами та світовими службами новин, так і місцевими «інформаційними вікнами», лежать такі давні і добре відомі основні персонажі людської драми — людські чесноти та вади. І саме вони є найдемократичнішою субстанцією, що об’єднує всіх без винятку людей.

Отже, «демократичний інтелектуал» — це відповідальний мислитель, котрий здатний зрозуміти, сказавши спочатку «я звинувачую» або «я прагну зрозуміти» своїм власним страхам та недолікам, своєму власному часові, — а лише потім екстраполювати свої звинувачення на зовнішній світ та на вчорашній день. Саме він, особисто сповідуючи християнство, іудаїзм або іслам, здатний бачити далі своїх особистих релігійних переконань і — у такий спосіб — створювати опір фундаменталізації сучасного світу (Альберт Швейцер, кардинал Люстіж’є, Едвард Саїд). Саме він, будучи емігрантом в Америці, не піддається дрібним сумнівам і сміливо критикує американський експансіонізм (Ноам Хомскі). Саме він особливості власної сексуальності переплавляє в соціологічні теорії та історичні есе, відкриває соціальні наслідки СНІДу, навіть якщо йому доводиться публічно визнати себе хворим на СНІД.

В Україні таких людей, які б не боялися говорити про свої власні інтелектуальні та соціальні позиції, про самих себе, не так багато. Ризикуючи забути багатьох інших (за що я прошу вибачення), мені б хотілося згадати прізвища декількох із них — М.Амосова, Ю.Шевельова, О.Кривенка, С.Глузмана, Л.Костенко... Але це все ж таки поодинокі імена, — Україна сьогодні не знає консолідованого «інтелектуального земляцтва». Результатом його відсутності стала (вже вкотре!) перерва інтелектуальної традиції, інституційні втрати, відплив мізків. Як наслідок, у країні з потужним інтелектуальним потенціалом було зреалізовано слоган: «Перетворимо профтехучилища на університети», внаслідок чого багато потужних університетів перетворилися на профтехучилища, а академічні інститути — у філії агентств нерухомості, що займаються орендою приміщень.

Чергова «невидима» культурна революція перемогла — ознаками цієї перемоги став не тільки відплив мізків, а й геронтологізація Академії наук, опрощення та інфантилізація (суворий і «дорослий» нагляд ВАКу) української науки. Інтелектуал, який не став членом «інтелектуального земляцтва», не має шансів зберегти рівень ерудиції — в науці, як і в житті, «один у полі не воїн». Наука, а тим більше гуманітарні студії — потребують відповідного середовища, діалогу, професійного рецензування та корпоративної цензури. Поодинокі «генії» в оточенні комерсантів від освіти та науки не здатні створити нормальне інтелектуальне середовище. І це дуже влаштовує українську владу, адже «інтелектуальне земляцтво» здатне не тільки захищати свої власні інтереси, а й слугувати прикладом солідарності та підтримувати інші «земляцтва»... Якщо йому вистачить на це сміливості...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі