Нас зібрала Мельпомена… - Культура - dt.ua

Нас зібрала Мельпомена…

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

У сьомий раз у переповненій глядачевій залі Херсонського музично-драматичного театру ім. М.Куліша...

У сьомий раз у переповненій глядачевій залі Херсонського музично-драматичного театру ім. М.Куліша пролунали слова театрального гімну — «Нас собрала Мельпомена, зритель ждет…» Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» розпочався.

Церемонії відкриття в театрі передувала грандіозна карнавальна хода центральними вулицями Херсона. Строкаті й гамірливі колони артистів, вбраних у костюми різноманітних сценічних персонажів, очолила богиня Мельпомена, прописана в Таврії. Величний бронзовий князь Потьомкін Таврійський, також навічно прописаний у цих краях, поглядав із постаменту на свого акторського двійника. І за його незворушністю ховалося здивування нащадками…

Заявлена від самого початку на фестивалі «Мельпомена Таврії» жанрова спрямованість — огляд музичних прем’єр — із роками зазнала певних видозмін. Його організатори (директор фестивалю — Олександр Кніга), як і раніше, підтримувані місцевою владою, Міністерством культури і туризму, НСТД України, надалі вирішили не обмежувати себе вузькими рамками. Адже чи можливий сценічний твір без такого важливого компонента, як музичне оформлення? Та й існуючі театри здебільшого музично-драматичні, учасником «Мельпомени Таврії» може стати кожен спектакль, здатний підтримати ідею фестивалю — подарувати рідному місту свято театрального мистецтва.

Жителі Херсона, поза сумнівом, своє свято одержали. До речі, хочеться відзначити їхню надзвичайну доброзичливість. Професіонали ж, залучені до роботи в журі, могли зайве переконатися: на естетичну цінність окремих спектаклів, яку вони піддавали сумніву, глядачі зовсім не зважали. У залі незмінно вирував шквал оплесків.

Звісно, непросто робити якісь серйозні узагальнення, орієнтуючись на фестивальні спектаклі, але певні тенденції розвитку простежити можна. Основну я визначила б як поголовне загравання театрів із глядачем, пошук його прихильності в будь-який спосіб.

Найзатребуванішими для українських театрів (о, українські драматурги — плачте!) виявилися радянські комедіографи В.Константинов і Б.Рацер. Трагікомедію «Діоген» цих авторів показав Народний театр «Студі-Арт» ХДУ. Їхнє ж лібрето стало основою для спектаклю «Ханума» А.Цагарелі Ніжинського українського драмтеатру ім. М.Коцюбинського. А от у Луганському музично-драматичному театрі п’єса цих авторів перетворилася на героїчну музичну комедію «Нам всем одна досталась роль…» Важко пояснити, чому така драматургія цікавить сьогоднішні театри. Благородну присвяту спектаклю акторам, котрі працювали у фронтових концертних бригадах у Велику Вітчизняну, луганчани перетворили на життєрадісну музичну агітку. Такий погляд на ці події можливий був хіба що в повоєнні роки, коли наші бабусі й дідусі з завмиранням серця дивилися фільми на кшталт «В 6 часов вечера после войны». Грати так само через 60 років після Перемоги, після всієї тієї правди, яка стала відома про війну, принаймні наївно. За великим рахунком, злочинно, коли йдеться про формування художнього смаку глядача. Тим паче прикро, говорячи про спектаклі і луганського, і ніжинського театрів, бо в них задіяні чудові акторські сили, здатні виконати серйозні творчі завдання.

Прикладом того, як можна на високому художньому професіональному рівні втілити сьогодні тему війни, був спектакль «Реквієм» А.Бєльського Криворізького театру музично-пластичного мистецтва «Академія руху». Пластична балада потужно виростає в притчу про війну. Усе втілено в концентрованих, насичених комбінаціях руху (автор, сценограф, режисер — А.Бєльський). Пластика думки об’ємно «ліпить» візуальні асоціації. «Колишуться» стебла трави — трепетні руки акторів, чергування героїв у просвітах оформлення створює ілюзію стрімкого бігу, руху, миготіння поїзда. Струменіють білим шовком сукні наречених, обвисає білим саваном вбрання вдів. Режисер переконливо доводить, що мова пластики часом буває пронизливішою й досконалішою від слова, сильніше й емоційніше може вплинути простий рух рук, поворот голови, пристрасний діалог тіл.

Миколаївський український театр драми і музкомедії представив спектакль «Грані» (хореографія й постановка А.Бедичева). У двох хореографічних новелах «Модель N+1», «Двоє на узбережжі» існують закінчені сюжетні лінії, реальні й символічні водночас. Звісно ж, це Він і Вона, ідеальна краса, ідеальне кохання, але й неминучість руйнування гармонії. Тема Творця виявляється виразно й багатогранно. Він один проти всього світу. Балетна трупа театру, а це перший масштабний хореографічний експеримент, продемонструвала можливість втілення сценічної думки засобами хореографії, здатність до освоєння сучасної хореографічної мови.

Найвидовищнішим моментом фестивальної програми став спектакль «Легенда про скрипку» київського циганського муздрамтеатру «Романс». І.Крикунов (виконавець головної ролі, постановник і автор) в образі великого Паганіні порушує ту саму животрепетну тему Творця. Лунає запальна циганська пісня, плаче скрипка Паганіні. Світло музики циганського народу виявилося спорідненим музиці Паганіні саме завдяки скрипці. А херсонці були підкорені мистецтвом першого й єдиного в Україні професіонального циганського театру.

До образу Едіт Піаф актриси звертаються охоче. Її непересічна особистість вабить можливістю доторкнутися до магії дивовижного голосу, приміряти на себе долю, прожити бурхливе життя паризького «горобчика». У фестивальній програмі було два таких спектаклі. Господарі — Херсонський муздрамтеатр ім. М.Куліша — показали «Світ пісень Едіт Піаф» (режисер Л.Калюжна), кишинівський театр-студія «З вулиці Троянд» — спектакль «Падам, падам...» І.Гріншпуна. У спектаклі херсонського театру, вирішеному як музично-літературна композиція, що складається з пісень, поєднаних моментами біографії, головною стає героїня — Р.Рубльова. Глядачу пропонують не долю співачки, а її відбиття у творчості сучасної актриси.

Кишинівський спектакль — це драматичне дійство, своєрідний моноспектакль, на сцені лунає голос лише однієї актриси — О.Софрікової, котра не співає, а розповідає. Співає Едіт Піаф... І все-таки це не моноспектакль, у ньому багато дійових осіб, безсловесних, але виразних. Піаф-Софрікова, за задумом режисера Ю.Хармеліна, у своїй пам’яті повертається до всіх дійових осіб власного життя. Вони нічого не можуть сказати, вони привиди минулого, до них можна хіба що доторкнутись у своїй уяві. Один світлий піджак, який вдягають по черзі всі її кохані чоловіки — ожилі привиди. Він ніби зрівнює їх, таких різних, її любов’ю. Вони йдуть геть, один за одним, залишаються пам’ять і біль... Актриса грає пристрасно й розпачливо, відверто й відчайдушно, і відповідно до того, про що вона розповідає та як це зображує, народжується правда цієї особистості, такої суперечливої й такої чарівної.

Директор «Мельпомени Таврії», він же генеральний директор херсонського театру, Олександр Кніга отримав диплом «За внесок у розвиток фестивального руху в Україні». На театральній карті України цей фестиваль як живий організм, що виконує поставлене завдання — бути святом для глядачів, творчою лабораторією для акторів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво