Народна артистка. Едіт Піаф відкрили «кредит» у Національному театрі імені Івана Франка - Культура - dt.ua

Народна артистка. Едіт Піаф відкрили «кредит» у Національному театрі імені Івана Франка

30 травня, 2008, 12:21 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Життя Піаф — блукаючий сюжет для театру загалом і для актрис, які прагнуть у цю долю пограти. Лише в Києві над вимислом (і правдою) у зв’язку з народною артисткою Франції вмивається сльозами не один колектив...

Життя Піаф — блукаючий сюжет для театру загалом і для актрис, які прагнуть у цю долю пограти. Лише в Києві над вимислом (і правдою) у зв’язку з народною артисткою Франції вмивається сльозами не один колектив. Франківці, не штовхаючись у черзі, теж поставили свою варіацію на ту ж тему — у вигляді мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит». Ігор Афанасьєв — режисер. Юрій Рибчинський у статусі ідеолога і драматурга. Співачка Вікторія Васалатій — композитор. Вона ж грала (співала) головну роль — по черзі з акторкою театру Тетяною Міхіною. Саме пані Міхіну автор цих рядків і побачив на прем’єрі в ролі «горобчика Парижа». Після чого всерйоз вирішив поділитися з читачем потаємним: таких об’ємних, наповнених і осмислених сценічних робіт у київських артистів, які представляють generation P, не спостерігалося з «початку кінця» ХХ століття. Не дуже-то й перебільшую, знаючи наш context.

Якщо глядач-критик із цинічним багажем усіх своїх знань про концепції, «структури» і «сценпарадигми» почувається під час перегляду неавангардного музичного спектаклю такою собі «вилкою» від електропроводу, яку увіткнули в розетку і забули вийняти назад, отже — щось сталося...

Отже, «світло» у театрі поки що не вимкнули? І напруга в сценічній мережі поки що всі 220?

А й правда ж, друзі, зовсім не зашкодить наразі знехтувати всіма вигадливими «ізмами» (по це — на Гогольfest) і нарешті відчути себе у восьмому ряду (мене впізнайте, ви, маестро!) звичайним обманутим глядачем.

Але «обманутим» — у піднесеному сенсі. Оскільки театр (як такий) у своїх теперішніх актуальних поривах не дуже й прагне до обману, що підносить. Пошити в дурні, клеїти дурня, видавати фальсифікат — це будь ласка.

Втім, на кожен товар є покупець. І на композицію франківців «Едіт Піаф. Життя в кредит», не сумніваюся, буде попит. Оскільки саме для цієї постановки досить важливе одне «але» — певний позасценічний ностальжі-ефект. Коли під час перегляду ти сам начебто перетворюєшся на вітрогона-підлітка. Й інколи навіть рота на радощах роззявляєш. І думаєш: то чим усе скінчиться? (Наче Сімону Берто не читав.) Ніби на три години до тебе повертається колишня екзальтованість... Із того «мирного часу», коли дерева були великими, кумири — недосяжними, а життя рожевим світлом осліплювало, заворожувало — доти, доки... не згас останній ліхтар на розі вулиці Труайон (або на Хрещатику).

Рибчинський, якщо я правильно перейнявся задумом, може, й надумав «переселити» мене, глядача, у той-таки вже недосяжний ностальжі-астрал. Туди, де... «и тот же ряд, и то же место». Де ще не розтоптано віру у мрію. Де добро іноді (але все ж таки!) перемагає зло, а знамениті артистки естради співають живими голосами.

Знаючи напам’ять долю Піаф, драматург розколює її як горіх. Навпіл! Він розчленовує цю гірку долю — але тільки до «екватора», коли співачка тільки-но скуштувала перший — звабливий — плід успіху. І не отруїлася. Рибчинський «заверстує» цю її долю в драматургічну «шпальту» з якимсь особистим щиросердим співчуттям — при цьому без красивостей і надмірностей. Він не «фотографує» розрізнені кадри з біографії співачки, а намагається вивернути цю історію у притчу. У вічну притчу про трагічний і світлий шлях будь-якого таланту. Про те, що кожен крок до заповітної мрії — це війна не на життя, а з самою... З самою Смертю!

І, до речі, одна з композиційних пружин тут — така собі Біла Леді. Чи то жінка, чи то мара? Вона і веде три години поспіль невгамовний торг із героїнею-співачкою: ти мені голос, а я тобі...

Різні наші театри, вихваляючись репертуарною різноплановістю, інколи населяють афіші «мюзиклами». Мало уявляючи, що це таке і з чим його їдять. А мюзикл потребує передусім драматургії — як дійової, так і музичної. (Окрема розповідь — американські традиції).

Втім що стосується «Піаф» — не перехвалю й не погрішу проти істини — є і дія, і музика. Композиції Васалатій емоційні, мелодійні (чудово аранжовані, до речі). Вони чіпляють і відлунюють у пам’яті після спектаклю, оскільки римуються з гідними традиційними зразками нашої справжньої естради, а не з гарбузинням нинішньої шоу-бізнесовості.

По суті, саме цей мюзикл і відкрив новий неабиякий композиторський дар, про який досі, гадаю, мало хто знав. Оригінальна партитура Вікторії не сканує давно відому Піаф (про яку ще Штирліц захоплено говорив пастору Шлагу), а ніби вільно доповнює її можливі регістри. Ретрансльовано вдало — через усю структуру постановки.

А сама структура не так щоб й вигадлива. Сцени дитинства, юності — мама, тато, бордель, вулиця, кохання, опіки, пісні. Нарешті — велика сцена. Загалом, усе відповідно до першоджерела. І режисер Ігор Афанасьєв, людина з досвідом музичних постановок, здається, й не мав наміру розривати (чи перешивати) драматургічну тканину. Постановник уникає екстраординарних ходів, при цьому матеріал він відчуває. Рука його тверда — у монтажі. В його сценічній версії легке дихання. А темп — стрімкий. Помітні відкриті естрадні прийоми в загальній стилістиці. Ну, але ж і предмет дослідження — не Каллас і не Матильда Кшесинська (не опера, не балет), а народна артистка світової естради. Як тут викрутишся без естрадних законів? І практично всі персонажі — співаючі й німі — Афанасьєвим представлені з естрадним шиком, а-ля бенефісно — як того й вимагає «біблія» мюзиклу. У кожного свій «вихід!», своя барва. Андрій Водічев (його Марсель Марсо чудовий), Наталя Корпан, Олександр Форманчук, Вадим Полікарпов, Тетяна Олексенко, Валентина Ілляшенко, Ірина Дворянин, Дмитро Чернов, Ксенія Баша, Володимир Нечипоренко, Олександр Логінов, Василь Мазур — ось не полінувався і майже всіх вам згадав!

Наче й не «часоформуючий» і не «суперетапний» цей спектакль (хоча майбутнє покаже) для молодшого і середнього покоління в трупі — важливий. Це мюзикл для покоління, яке і бавиться, і ніби хоче щось довести. Це міст між nostalgy і generation.

Для цього generation Афанасьєв і розгортає сценічний простір — геть непотрібні елементи, геть декорації. Дійство майданне, відкрите. Щоб «відкрити» тих, хто, може, в театрі й не завжди розкривався вчасно? Тепер їхній «зоряний час» під перевернутою догори дриґом Ейфелевою вежею. А вона нависає над сценполігоном і над одним маленьким естрадним подіумом, наче величезний шприц, яким тільки-но нашій дівчині ввели смертельну ін’єкцію...

Під таким дамокловим мечем — як ця вежа — не дуже-то й потанцюєш. Крок убік від власної долі — і відразу голова на пласі. Піаф у цьому спектаклі і ходить-бродить ніби краєм прірви. Та ще й біда з пересудами плетуться за нею по п’ятах.

Тільки не на ту напали! Коли Піаф (актриса Тетяна Міхіна) тільки-но з’являється на сцені, чомусь одразу і згадуєш західну п’єсу під назвою «Входить вільна людина». Ця — вільна в усьому.

Вологим вугіллям очей ніби вдивляється всередину себе самої. Відверто знає ціну собі (але поки не може її скласти). Вона бездумно не наслідує відому манеру Піаф, а ніби лукаво гуляє «навколо» неї, вільно граючи, бавлячись, дражнячи мене і колег по сцені: «Ну то як я вам? А я й так можу! І так!»

Ось тільки ці її ігри-іграшки інколи й справді на якомусь непередбачуваному фізіологічному рівні. Ці скорчені ручки, ніжки «циркулем», це маленьке сутуле тільце, в яке, здається, і справді на мить вселився дух тієї жінки, яка... В окремих епізодах артистка безоглядна, чарівна. В інших сценах у неї реакція пораненого звірка, а очі — звірка зацькованого. Щось болить у ній. Щось мучить зсередини. Зразу чомусь і згадуєш Жана Кокто, який писав про Піаф — про її руки, схожі на ящірку; про її чоло «бонапартівське»; про її «очі сліпця», котрі нарешті прозріли.

Несподівана в цьому часі й у цьому театрі гра молодої артистки — штатної артистки трупи (спочатку на сцені мною навіть не впізнаної) — розкута й ризикована. «Не вульгарна я, а вільна!» — ніби каже кожним поглядом, у якому виклик і сила. При цьому, коли вже співає «за» Піаф — а співає сильно, із драматичним надривом, та ще й своїм «живим» голосом (і так співає, що красуням із «M1» треба б запастися мотузками), — то всі її жести в цих піснях... скупі й зовсім не мелодраматичні. Сама Піаф, якщо знаєте, не метушилася на сцені, виважувала кожен рух.

І ось ця дівчинка, котра з’явилася в театрі я вже й не знаю звідки (кажуть, у Харкові Ступка її знайшов), раптом — «замість» Піаф — заповнила собою, своїм диханням, своїм серцебиттям і неслабкою енергетикою все оголене поле сценічного простору. Одна — на всіх. А інші, здається, вже й не такі важливі у «кредитному відділі». Хоч із косою хай за нею плетуться. Хоч у білому капелюсі. Вона належить тільки собі, нам, сцені і... «своїй» Піаф. І більше нікому. Коли в одній із трагічних пісень ця дівчинка плющем обвиває стійку мікрофона, а потім серпанком сповзає з хиткої опори, то хочеться крикнути («Боже, звідки вона про це знає?..»), потім обманутим підлітком підскочити, підвести: «Не плач! Я поруч».

Таке трапляється в театрі не часто. І сьогодні на ексклюзивні «фокуси» перевтілення здатен лише талант, який, за Пастернаком, завжди «єдина новина». Важливо тільки, щоб утрималася й не зазналася. Не розслабилася і не піддалася... І не обманула у своїх наступних спробах сценічних «обманів». Бо способами алхімії артистка явно володіє, граючи «в» Піаф, «за» Піаф, «над» Піаф, «біля» Піаф... Граючи щиро і майстерно, заплутавши нас остаточно у фіналі історії про «ту», у якої «...то ли черти в душе гнездились, то ли ангелы пели в ней?».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №16, 26 квітня-10 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво