Намалюй двері в Європу

Поділитися
«Захід — це міф! Не існує ніякого цивілізованого світу. Європа — це потьомкінське село, яке будують, щоб морочити голову ексесесерівським туристам...

«Захід — це міф! Не існує ніякого цивілізованого світу. Європа — це потьомкінське село, яке будують, щоб морочити голову ексесесерівським туристам. Всі ці охайні дороги, споруди, поля насправді картонна бутафорія, яку негайно демонтують, щойно автобус із очманілими від надлишку вражень подорожуючими перетне кордони задзеркальної Шангенської зони». Не гарантую, що процитував дослівно, але по суті саме так розповідав про свої враження від творчої подорожі в Західну Європу київській скульптор Олександр Лідаговський. Звичайно, митець іронізує — адже він чудово розуміє що і Лувр, і Гентський олтар, і полотна Ван Гога цілком реально існують і вже не перше століття. Здається, чим перейматись Олександру — музеї Гааги та Амстердама придбали всі його привезені твори, в київській майстерні вже набула ознак готовності переходу в бронзовий стан пластилінова оголена під парасолею і на велосипеді. І буде вона скоріш за все стояти, демонструючи свої українські форми над якимось амстердамським каналом. Але відчуття майже катастрофічного розриву саме в сфері культури гнітить душу митців, та й не лише їх. І ця артвибоїна на шляху до справжньої Європи відчувається і в дрібному і в масштабному.

Можливо, це дефект моєї архітектурної освіти, але, наприклад, в Парижі впадали в вічі творчі невдачі зодчих (дуже поодинокі, до речі), а в рідному Києві я щиро радію талановитим витворам наших земляків, які все ще дуже самотні в морі тотального несмаку. Жодним чином не виправдовую діяння вандалів-антиглобалістів, а пояснити те, що вони шпурляють свої протестні каменюки в вітрини американських закладів швидкого харчування, можна навіть якоюсь логікою естетизму — як правило ці споруди є найпріснішою частиною архітектурного простору європейських міст, тому їх не дуже жаль. Не вірте тим, хто каже, що до західноєвропейських виставкових територій та музеїв нашим митцям важко протиснутися через засилля низькоякісної культури. Енергійних нездар, звісно, вистачає і там, але якісне мистецтво конкурує із загальнодоступним та невтомно пропагованими Мікеланджело, Рембрандтом чи Далі. Один із найвидатніших представників «стилю модерн» — його бельгійської гілки «ар нуво» — музикант, художник, архітектор, літератор Анрі Ван де Вельде — був переконаний, що мистецтво зобов’язане бути довершеним. На рубежі ХІХ— ХХ століть він докладав неймовірних зусиль до пропагування синтезу мистецтв, відродження прикладного мистецтва. Чи не варто зараз особливо уважно вдуматися в слова митця «Краса має владу над будь-якою діяльністю. Над низькою і високою. Краса вбирає в свою сферу всі види діяльності, всі раніше невідомі види продукції. Вона пронизує їх, перевтілює сама себе, з їх допомогою втілюється в них, або одухотворяється ними — залежить від того, чи йде мова про витвір наших рук чи нашого розуму.

Апологетом і невтомним пропагандистом синтезу мистецтв в Україні рубежу ХХ—ХХІ століть є мистецтвознавець Зоя Чегусова. Плід її багаторічної праці — виставка «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен.» і грубезний чудово виданий каталог до цієї виставки, були одним із найвизначніших мистецьких проектів останнього часу в нашій країні і подання цієї праці на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка було цілком заслуженим.

У 2004 році ця мистецька акція Зої Чегусової добралась і до світової мистецької Мекки — вражаючий професіоналізм і розмаїття творчої фантазії українських майстрів побачив Париж, який запропонував виставкові площі штаб-квартири ЮНЕСКО. Про каталог цієї виставки ходять, мабуть, небезпідставні чутки, що буцімто Кондоліза Райс, впливовий державний діяч США, перенесла на деякий час зустріч зі своїм шефом — президентом Бушем, бо не в змозі була відірватися від споглядання сторінок, на яких відтворені зразки високої творчості українських митців.

За кілька минулих тижнів мені довелося подорожувати по Україні із сходу на захід, і дивна зима, що стає останнім часом схожою на хронічну осінь, дозволила споглядати нашу країну без захисного естетизуючого покрову снігу. Яка гарна земля, але скільки дурних зусиль докладено, щоб перетворити її в майже суцільну авгієву конюшню. Чомусь згадалися слова великого норвежця Фрітьофа Нансена, котрий говорив, що втіхою для бідних народів є краса їхньої землі. Він, звісно, мав на увазі рідну Норвегію, яка в ті часи щойно виборола право бути незалежною. Україні, звичайно, необхідні всілякі революційні-еволюційні зміни — в економіці, політиці. Але з усього цього буде «пшик», якщо не буде революції культурної. А до влади замість бюрократії не прийде артократія. Над наметовим містечком на Хрещатику в новорічно-різдвяні дні було вивішено гасло: «Вибачте за тимчасові незручності — в Україні проводиться євроремонт». Цілком доречне звернення до громадян, треба дослухатися. Втішає те, що в нас вже є та критична маса люду, котра перестала вважати свою землю лише територією для тимчасового перебування на цьому світі.

Є громадяни, котрі вже сьогодні достойні того, щоб це звання писалося з великої літери. Вже розпочав друге століття своєї невтомної творчості Антон Штепа — і його ювілейна виставка, і книга «Нещасний щасливець» — одна з найміцніших цеглин муру української культури. Щирі сподівання на те, що нова влада труснувши неправедно нажиті капітали, поверне їх в пересохле річище мистецьких потреб, художники сприймають із передбачливою іронією та скептицизмом. Як розповідав Юрій Онух, куратор проекту фотохудожника Віктора Марущенка «Донбас — країна мрій», що експонувався нещодавно в Сан-Пауло (Бразилія) — у Міністерстві культури є люди, котрі щиро бажають допомогти митцям, але бюрократичні та фінансові лабіринти можуть подолати лише майстри оббивати пороги, а більшість творчих особистостей просто не мають ні хисту, ні прагнення. Втім, на щастя, не всі талановиті люди змушені перетворюватися в прохачів. Деякі з них вдало поєднують фінансову незалежність із творчими талантами. Дуже якісна, професійна і, що дуже приємно, не заполітизована виставка проходила нещодавно в галереї «Університет». Хоча тема, яку вона висвітлювала, могла штовхнути менш толерантних організаторів на експлуатацію ідей, котрі завжди несуть заряд «анти». «Кримська війна (1853—1856): Українська спадщина». Основою експозиції є колекція сім’ї киян Шереметьєвих. Без будь-яких застережень цю насичену і реальними, і відтвореними предметами та подіями історію можна везти в кожну країну — учасницю цієї вже далекої, але все ще болючої війни. Гадаю, і в Росії, і в Туреччині, і у Франції, і у Великій Британії вона викликала б щирий інтерес і головне — не нанесла б ран нічиїй національній гідності.

Так би й завершився мистецький рік — із традиційними творчими успіхами та невдачами, пошуками меценатів та спонсорів, гамірними відкриттями виставок та тихими малолюдними галерейними буднями, але кілька тижнів осені-зими 2004 року витворили психологічне диво. Слово «свобода», яке митці вважали своєю аристократичною власністю, раптом стало надбанням всього народу. Ох, яке зараз недоречне слово «цунамі», але саме так можна назвати стихію, яка винесла художників із тихих пропахлих глиною та олійними фарбами майстерень на вулиці та площі. Здається, щойно Олександра Прахова відкривала вишукану військово-історичну виставку в стінах університету. А ось вона вже на Хрещатику із широким пензлем в руках, разом із колегами-живописцями створює свій нефігуративний живопис на брезентах наметового містечка. Страшенно мерзли руки, але диво — табір, трошки схожий із-за кольору на військовий бівуак, за один день перетворився у справжню галерею під відкритим небом.

Творчі хвилі, прокотившись по Україні, ввібравши в себе барви та наснагу буремних днів, знову повертаються до галерей, виставкових залів, майстерень. Дива, але Майдан вже освоїв мистецьку комерцію: п’ять гривень — і насолоджуйся естетикою «наколотих апельсинів» та «американських» валянків. Щось мені це не подобається, не виставка — плата за вхід. Навіть традиційна велика різдвяна виставка, що відкрилася в залах Спілки художників здивувала майже монументальним полотном з панорамою помаранчевого майдану. Можливо, всі мазки лягли на полотно дуже щиро, але сприймається як кон’юнктура. «Торопиться не надо», як казав товариш Саахов із «Кавказької полонянки»...

Я чомусь більше вірю в започатковану харків’янами до 150-ї річниці з дня народження художника пречудову мистецьку акцію «Шляхами Васильківського», що подорожувала до революції, під час і, сподіваюсь, буде дуже довго мандрувати після неї містами і містечками України, вийде до широкого простору і добереться не те, що до Італії та Іспанії, а й до Африки. І там набирався натхнення наш славний земляк. І ми варті того, щоб тамувати спрагу із джерел світової культури. І нести в світ кришталево-чисту воду з наших невичерпних криниць мистецтва.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі