Нам не жити одна без одної. Валерія Заклунна зіграла жертву століття

Національний театр Російської драми імені Лесі Українки представив уже другу прем’єру в цьому сезоні, який щойно стартував, — «На закате солнца» (розповідь про долі напівзабутих артисток радянського театру та кіно). П’єса Юлії Дамскер. Режисура Ольги Гаврилюк. У головних ролях — Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, Надія Кондратовська.

Ця постановка продовжує сентиментальну репертуарну лінію театру під умовним лейтмотивом «Дорогие мои старики, дайте я вас сейчас…» У цьому самому ряду «Немного нежности», «Бабье лето», «Рождественские грезы». Ще нещодавно «Долетим до Милана», «Возвращение в Сорренто».

Лінія виправдана, глядачів зачіпає за душу. Адже для великих майстрів завжди хочеться припасти «добре зроблену» п’єсу. Щоб і їх не скривдити, і публіку (норовисту) не розчарувати.

Тільки сучасна російська драматургія — у її актуальних форматах — на жаль, нечасто радує «розпушенням» гуманітарних проблем. Частіше герої модного творива — людожери чи наркомани. Або і ті й інші. А для створення таких «характерів» не обов’язкове почесне звання «народний артист СРСР».

П’єса Юлії Дамскер — композиція на затребувану нині ностальжі-тематику — не настільки погана (як комусь здалося на прем’єрі), але й не настільки прекрасна, як нам усім хотілося б.

Достоїнства — три великих образи (для немолодих артистів), химерність доль, довгі розмови, ретроспекції, що шматують душу.

Недоліки — явне зловживання чеховськими мотивами. Бо вже занадто перегинають на «ковзанні» по Антону Павловичу. Самі придумати нічого не можуть, тож треба до нього в засіки, аби облагородити власні вторинні сюжети.

Певною мірою це стосується не тільки Дамскер, а й деяких текстів українського драматурга Олександра Марданя: перебір! А в сюжеті мадам Дамскер дві героїні невпопад цитують то «Чайку», то «Вишневий сад». Читай: вони — інтелігентки «замшілі». Ближче до фіналу — раптом — «ідентифікація» однієї з героїнь уже з Фірсом.

Тільки не в маєтку Любові Андріївни Раневської, не посеред пнів і колод вирубаного вишневого саду згадують свої колишні «бойові» походи дві наші пані. А живуть вони у квартирі старого московського будинку. Наташі — 77 (якщо не лукавить). Жені — 75 (коли не прибріхує). Першу грає Валерія Заклунна, другу — Надія Кондратовська.

Шалені дні навколишнього життя летять повз них. Повз цих, ще жвавих тітоньок (зовсім і не скажеш «бабусь»). Отже, єдине, що їм залишається— «театр» для двох. Тобто міражі спогадів, конфеті фантазій. І пам’ять, як головний режисер життя, що майже стануло. Оскільки і залишок життя укорінений у неминучість побуту: почім гречка? у якому магазині олія дешевша?

Уявіть, п’єса про артистів «погорілого» театру припускає навіть виграшний хід — для тямущого режисера. Драматург доречно включила сцени «інтерв’ювання»: коли одна грає у фантомного журналіста, а друга — у себе ж, зірку минулих літ... Кінодиву, що спокушала Берію, яка у сталінських таборах «відтрубила» не один рік, яка пережила свою славу, але спогади пережити не може.

Хід цей — як двері в минуле та як вікно в безутішне нинішнє. У принципі це виправданий злам — за півтори години розшматувати одна одній душі й виплеснути з них як світле, так і темне — минуле.

Є й ще одна цікава «фішка». Драматург ніби «щулиться» щодо повсюдної нинішньої телевізійної спекуляції — коли життя забутих і незаможних артистів стало для каналів-мільярдерів найвигіднішим телебізнесом. Кожного вечора телевізор ридає над розбитими долями Тетяни Самойлової чи Вії Артмане. А бодай один мерзотник-телеолігарх дав сто доларів цим артисткам на їжу? Одна з них уже точно не дочекається…

… Як, утім, і ми — у найближчому світлому майбутньому — навряд чи дочекаємося від місцевих дівчат-режисерів тонкого і винахідливого розбору матеріалу.

Брак внутрішнього слуху — ось що вирізняє «режисуру» цього спектаклю. І інших сцентворів — у виконанні таких самих скромних невдах.

Для них уже святе правило — «ніяк» не обіграти ні декорацію (у нашому випадку, звичайно, на сцені — квартира), ні окремий реквізит.

Ніколи їм мріяти про другий чи четвертий план сценічної історії (аудіовізуальний план чи бодай якийсь інший; до речі, чим займалася тут балетмейстер Алла Рубіна, котра гордо сяяла в програмці — де ж бо «танці» з зірками?).

У результаті навіть сама ця п’єса — зовсім не шедевр — виявляється розумнішою та чеснішою, ніж постановник із браком внутрішнього слуху.

Режисер не чує часу — ні минулого, ні нинішнього (у пропонованій історії). Не чує душевних ритмів двох героїнь і літнього «героя-коханця» (єврей Гаррі Котляр, якого грає Юрій Мажуга).

Щоправда, і артисти — слава тобі, Господи, — не завжди чують цю «режисуру». І сумлінно грають на давно перевіреній майстерності. Грають на крайці сюжетної канви, яка місцями тривожить душу, по-справжньому хвилює.

Валерія Заклунна (Наташа) спочатку пропонує манеру зайве розкуту, «зображальну». Актриса представляє таке собі стерво, дзигу — «бабцю з характером». Перші хвилин двадцять це незвично, знаючи Заклунну. Знаючи її досить строгий і стриманий стиль. Уже згодом, коли мимоволі виникає ефект — «сама актриса в запропонованих обставинах», — то начебто і справа вирівнюється.

Заклунна — актриса мхатівської закваски. Її сила — у її ж сценічній строгості, у підконтрольності емоцій. Вона вміє показати на сцені, як навіть найміцніший метал роз’їдає іржа життя, але при цьому не використовуватиме якісь екстатичні замашки. Те, до чого в даному разі її штовхає непрониклива режисура. У її сценічній палітрі, може, і не відразу відчуєш жіночу м’якість, дамську теплоту. Втім, і вона сама не створена грати м’якотілих пані. Її героїні — сильні жінки, які рідко плачуть біля вікна. Зазвичай вони придушують у собі ці ридання. Дотепер, повірте, згадую одну з найкращих її ролей початку 90-х — міс Тіну в спектаклі «История одной страсти». Коли через зовнішню стриманість, через чітко окреслений мінімалізм сценічних знарядь вона спробувала заглянути в безодню жіночої душі. І глядачів захопила за собою в те саме провалля.

Нині ж — аби заглянути в чергову «безодню» — артистці чомусь пропонують божевільне крикливе вбрання (художниця Олена Корчіна); «не за розміром» перука, що з’їжджає; капелюшок не до ладу; і ще все це в блискітках, немов вона учасниця безсоромної телепередачі «Ти — суперстар!».

Ці дівчата-режисери справді нічого не відчувають у характерах, у норовах. Навіть у скромній ремарочці позначено — «весь одяг — залишки колишньої розкоші». Розкоші, але не непристойності! Відчувайте різницю. Ця Наташа — так, часом сумбурна (однак і доля потерла боки), проте вона твереза в сприйнятті нинішнього життя. Очевидно, що цю жінку вирізняють не тільки «солоні» слівця, а й певний смак. Посміховиськом вона точно ніколи б не вийшла — а інакше Чехов навіщо?

Своєю чергою Надія Кондратовська (Женя) придумала вже своїй артистці з того самого «погорілого» театру качину хитку ходу. Напружила регістри — і придумала такий собі з підвиванням голосок бабусі-реготухи. Однак і це потішає до часу... Коли треба промовляти текст про загибель сина, тут уже, вибачте... Тут би всі натужні регістри взяти — і змінити. Оскільки є сюжетна гра, а є справжня трагедія, і миттю має злетіти все наносне лушпиння, а цей її голос просто зобов’язаний роз’ятрити душі.

Як завжди мудро, статечно підійшов і до теми (п’єси), і до проблеми (режисури) Юрій Мажуга. Він подає свого «ізраїльського гостя» у хорошому сенсі — «як завжди». Розмірено, не метушливо, невимушено. З тією ж своєю драматичною задишкою, що (так уже сталося) стає навіть певним його сценічним забарвленням. Очевидно, що цей пом’ятий, втомлений чоловік багато чого втратив. Однак не втратив жаги жити й дихати. І тому через десятиліття повернувся на батьківщину по своє кохання.

…І саме тут, минаючи багато огріхів цієї скромної постановки, підходимо до найцікавішої любовної «мізансцени». Десь і щось скоротивши у п’єсі, ця «режисура», по суті, витравила з неї і смислотвірний мотив. І запропонувала якийсь дивний фальш-фінал — попросту непорозуміння. Одна актриса (Кондратовська) їде в Ізраїль зі старим судженим. Друга актриса (Заклунна), залишена вірною супутницею, голосно-надривно, під російську народну, нібито божеволіє — і, зважаючи на все, вмирає. Мовляв, «людину забули» (куди ж без Чехова?).

Я навіть припускаю, що ці дівчата у своїх інститутах Чехова так і не дочитали до стукоту сокири... Адже Фірса ж бо «забули» не свідомо. Не навмисно. Раневська Любов Андріївна, схаменувшись перед від’їздом, милосердно цікавиться: як там справи в її вірного старого? Однак метушня і нависле над усіма горе втрати саду та майбутнього, звичайно, відвертають їх від бідолашного Фірса.

Тут же — у даному спектаклі — людину (ту саму артистку минулих років) не те щоб забувають, а підло зраджують. Залишають жевріти на самоті — під телевізором у чужій квартирі.

Отже, постановник зовсім не зрозумів стосунків цих жінок. Тому що суть їхня — неможливість існування одна без одної. Як колись разом — у таборі, так і нині — удвох, у квартирному ув’язненні. Спільні «ігри» та надумані причіпки і становлять сенс їхнього буття. Однаково «нам не жити одне без одного».

Природно, не полінувався і знайшов цей текст у збірнику «Кращі п’єси 2007». Ну звісно! Дівчата-режисери «забули» не тільки людину, а й художню совість. Адже головне в сюжеті та в драматургічному фіналі — повернення…

Перша не те щоб їде, а начебто перепрошує за свій від’їзд і рефреном тараторить: «Я вернусь, Наташа… Вот увидишь…» І коли в останньому епізоді п’єси Наташа цитує Фірса: «Заперто. Уехали. Про меня забыли…», а потім нерухомо застигає... Раптом і відчиняються двері. І повертається та, друга. Байдуже, уві сні чи наяву. Головне — повертається. Тому що їм «не жити одне без одного». Тому що заради цього повернення і написано п’єсу, яку треба було відчути.

Але ж зауважив вище: брак внутрішнього слуху — даність цієї вічно молодої режисури.

Тож кого нам тоді слухати?

Та все тих же хороших артистів. Вони самодостатні в будь-яких «експлікаціях». Вони на цій сцені, на щастя, розмовляють людськими голосами (а не в манері КРИКтичного реалізму). Вони, здається, про самих себе й грають сюжет про «жертви століття» — століття жорстокого, який, проте, все-таки не зумів не озлобити їх самих. За собою та за століттям, що пішло, вони й ллють на сцені справжні сльози. І віриш цим сльозам. Адже їх, хороших, — за великим рахунком — у нас небагато залишилося. Тому й поспішайте їх бачити — у цьому тріо для годинника... без бою.