На Заході наші звання викликають сміх... - Культура - dt.ua

На Заході наші звання викликають сміх...

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

На Заході у сфері культури ніяких звань немає, а митців та музикантів оцінюють преса, радіо і телебачення — а тоді сама публіка...

На Заході у сфері культури ніяких звань немає, а митців та музикантів оцінюють преса, радіо і телебачення — а тоді сама публіка.

Коли йдеться про музикантів (академічних), ще донедавна обов’язковим був дебют у малій або великій залі Карнегі Голл у Нью-Йорку і рецензія в «Нью-Йорк таймс»; без цього ви не могли бути навіть поміченим. Тепер ще додано обов’язкові записи на компакт-дисках, але тільки в передових компаніях, і їх рецензії. Для дебюту художника потрібна виставка в передовій галереї котрогось із мистецьких центрів — Париж, Нью-Йорк, Мілан — і обов’язково рецензії у відповідній пресі. Це тільки для початку.

Всі головні газети усіх великих і менших міст Європи й Америки мають критиків-фахівців із кожної ділянки культури, які пишуть тільки на свою тему. Критики «Нью-Йорк таймсу» працюють там по 30 років — вони просто феноменальні фахівці у своїй царині. Як хотілося б, щоб у нас в Україні виник і прижився цей звичай — фахівці-критики в різних ЗМІ, які підходили б дуже серйозно і відповідально до своєї роботи. Є кафедра критики в Національній музичній академії в Києві — але критиків взагалі не видно. На пальцях однієї руки можна перелічити критиків у культурній сфері. Це ганьба — їх мало б бути бодай двадцять — тридцять. Артистичне життя на Заході дуже широко висвітлюється в усій Європі, Америці та Азії: всі про все знають на міжнародному рівні. Сьогодні в Інтернеті можна відкрити для себе цілий мистецький світ.

А що діялося в Радянському Союзі? Відрізаний від Заходу залізною завісою, Союз був змушений створювати свої цінності, свої мистецькі стандарти. Як можна було визначити рівень мистецьких досягнень, коли спілкування із Заходом не було взагалі, — а хотілося ж мати зірок? Всі знали, що критика писалася тільки на замовлення, — отже, для оцінки твору вона не годилася. Тож система звань була офіційною оцінкою артиста, і так вона прижилася. Однак мені кажуть, що за радянських часів отримати звання було набагато важче, ніж тепер. Воно просто здевальвувалося.

Коли я приїхала в Україну з Нью-Йорка (вже 12 років тому), дуже мало речей мене дивували чи шокували. Я була така щаслива, що ми маємо самостійну державу, що готова була простити все.

Але одного дня я побачила афішу, яка сповіщала про дуже великий концерт і містила розлогий перелік артистів, які мали виступати. Прізвища у списку йшли не за алфавітом, як заведено в Америці чи Європі, а ділилися на групи «за званнями»: вгорі були видрукувані прізвища артистів, нагороджених Шевченківською премією, а внизу — прізвища артистів без звань. Я була шокована. Як можна людей поділяти, як тварин, на різні категорії, як можна їх так принижувати? Тобто ці, котрі без звання, — це якісь невдахи, бо ж склався звичай, що в культурі мати звання обов’язково? Як можна так публічно дискримінувати — на яких підставах? (Вимоги на здобуття звання такі «широкі», однак усім відомо, як це робиться.) Це все одно що надіти шапку митцеві на голову з написом «Я ідіот» (бо я не маю звання). А іншому — з написом «А я вже в першому класі» (бо я заслужений). І ця дискримінаційна нитка тягнеться через усе мистецьке життя країни — рік у рік. В Америці судили б державу за порушення прав людини. Мабуть, і в Україні система звань під великим знаком запитання.

А взагалі, чи годиться в демократичній державі давати громадянам такі звання з подарунками на додачу (при тому дискримінуючи інших громадян)? Нагороди зазвичай дають якісь комітети, фундації, профспілки, збройні сили тощо, а не безпосередньо держава — хіба що це якась особлива ситуація, врятування життя людині чи щось подібне.

Аудиторія ж, не обізнана з мистецтвом, не робить своїх висновків, а приймає готові упаковані оцінки якоїсь там комісії на рекомендації якоїсь там спілки чи ще когось. «Як народний — оце й артист». Професіонали знають, що більш як у 50% випадків — це обман. Жаль, що справді високоякісний і визнаний митець часто принижений до рівня невігласа — бо той і той народні. Таких випадків дуже багато. А ті, що нині найбільше заслуговують на звання, — їх не мають із трьох причин: вони не добиваються звань, бо не потребують їх для визнання, і не хочуть ставати в один ряд із сірою посередністю більшості заслужених та народних (із дуже малими винятками). А третя причина — це те, що вони перебувають високо на вертикалі, і «комісії» їх не бачать, бо звикли дивитися тільки горизонтально.

Проблема не тільки в самій назві звання — «заслужений чи народний», а в тих подарунках, що додаються до звань: підвищення зарплати на 40 і 60%, а найбільш несправедливий той факт, що заслужений артист, якщо він викладає у вузі, автоматично стає доцентом, а народний — професором. Це вже точно протизаконно. Тільки подумати, скільки праці має вкласти людина без звань, щоб стати доцентом, а скільки — щоб бути професором! А тут — звання (ще не відомо, яким чином) — і доцент. Як за помахом магічної палички. Хтось аргументуватиме, що, мовляв, звання подібні до університетських дипломів. Але за кожним дипломом стоять роки праці — а за званням найчастіше взагалі не відомо що стоїть — це щось «несхопиме». За американським мірилом, звання було б дискримінацією — і тому незаконним.

В Україні взагалі є багато звичаїв, які на Заході вважалися б порушенням прав людини. Згадаймо тільки один. Коли ви на концерті чи на якомусь не академічному заході, зверніть увагу на те, що щойно, скажімо, співак завершив свій виступ і публіка почала аплодувати, як ведучий настирливо анонсує наступний виступ. Яка неповага до артиста! Він же чекає на відгук аудиторії, публіка — для нього найдорожче, на публіку він працює. Він повинен мати хвилину своєї слави. Коли б ведучий так повівся на Заході — то був би в суді вже наступного дня за порушення прав людини.

Що стосується звань, то вони шкідливі для суспільства і через їх кількість — вони дезорієнтують людей, штампуючи «статус» представникам різних галузей мистецтв не зрозуміло за що, а тепер уже охоплюють соціальну сферу, ветеринарну медицину тощо.

Звання — це виключно радянський прийом, уже віджилий, у світі він не застосовується, він там викликає тільки сміх.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво