«НА РІЦІ НА КАЯЛІ...» ДО 200-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ДРУКОВАНОГО ВИДАННЯ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

Рівно два століття тому в «Московских ведомостях» з’явилося повідомлення про те, що в книжкових крамницях купця Григорія Кольчугіна продаються «четыре творения, которые изданием своим в свет обязаны одному из почтеннейших наших соотечественников, любителю отечественной истории и ее древностей, тонкому и просвещеннейшему исследователю исторической истины — графу А.И.Мусину-Пушкину». Серед цих творів була й «Ироическая песнь о походе на половцев».

Це була перша друкована згадка про «Слово о полку Ігоревім» і його видавця.

Олексій Іванович Мусін-Пушкін справді був одним із найосвіченіших представників свого часу. Археолог, колекціонер, збирач раритетних видань, історичних документів і рукописів, відомий меценат, член Російської академії наук, обер-прокурор Святійшого Синоду, згодом президент Академії мистецтв... У його величезному чотириповерховому особняку на Разгуляї зберігалася одна з найбільших у Москві, а, можливо, й у Росії бібліотек з великою колекцією найрідкісніших книг і стародавніх рукописів. До речі, ще за життя збирача ця бібліотека переросла статус приватної. Олексій Іванович навіть подав клопотання про передачу її в архів Іноземної колегії. Але перешкодила Вітчизняна війна 1812 року. Під час вікопомної московської пожежі все зібрання (зокрема й стародавній список «Слова») загинуло у вогні...

Однією із загадок поеми протягом цих двох століть залишалося питання про місце битви, яка лягла в основу твору. Напередодні 800-річчя створення «Слова» в Україні під егідою Інституту археології АН УРСР було проведено потужну експедицію, що тривала шість польових сезонів. Уперше літописну Каялу фахівці шукали не в кабінетній тиші, а з лопатами в руках.

Про це наша розповідь.

Досліджуючи «Слово», а зара-
зом і подію, покладену в основу поеми, — битву русичів із половцями в травні 1185 року, — учених, природно, цікавить: а де саме відбулася ця битва? «На річці Каялі близько Дону великого», — відповідає автор «Слова». Відповідь цю можна була б вважати цілком вичерпною, існуй досі річка з такою назвою. Та ба! Як стверджують поети, час перетирає навіть каміння. Тож чи варто дивуватися, що за вісім століть із карти Історії зникли не лише незвичні для слов’янського вуха половецькі назви річок Суюрли, Каяли тощо. Безвісти зникли, розчинилися в часі й самі половці. Вигнані з насиджених місць більш пізніми кочовими ордами, вони вже не повернулися на свої угіддя. Краї ці надовго збезлюдніли, перетворилися на Дике поле. А коли через віки сюди прийшли нові господарі, у багатьох річок і територій з’явилися нові імена.

За два століття — з моменту відкриття «Слова» — де тільки дослідники не шукали Каялу! Нею в різний час називали Кальміус, Кагальник, Білу Калитву, притоку Самари Гнилицю, Орель, Кам’янку, Мокрий Ял, Макатиху…

Деякі вчені, зокрема й Б.Рибаков, думали навіть, що Каяла — це метафорична назва реальної річки, назва, зміст якої зводиться до суму, скорботи русичів через загибель їхніх воїнів. Каяла, мовляв, поетичний образ. Автори такої версії явно робили вигляд, що незнайомі з тюркським словом «каjа»— камінь, валун, що в поєднанні з характерним для прикметників закінченням — «ли» означає кам’яниста. Як інша, згадувана в «Слові» річка Сула, у перекладі звучить як багата водою, повноводна. До речі, кам’янисті річки, як правило, швидкі, бурхливі. А в тексті поеми, як пам’ятаємо, Каяла незмінно супроводжується епітетом швидка.

Зате дослідники «Слова» були майже одностайні в іншому: незалежно від того, де, на їхню думку, несла свої води Каяла, вони неодмінно «переправляли» військо Ігоря на правий берег нинішнього Сіверського Дінця, конкретно вказуючи місце переправи чи маючи її на увазі. Спочатку повірила в таку версію і наша експедиція.

Цю експедицію організувала республіканська «Робітнича газета» напередодні 800-ліття створення «Слова о полку Ігоревім». У ті, ще не дуже далекі часи, такі акції, коли преса виступала їх ініціатором, були в моді. Газеті ЦК Компартії України не вельми складно було вирішити й організаційні питання. Безпосередньо керувати пошуками запросили вчителя з Єнакієвого, вихованця відомого українського археолога, професора Дмитра Теленіна Віктора Клименка, котрий має чудові навички роботи «в полі» й до цього вже декілька років очолював міський клуб юних археологів. Фінансування загону з трьох десятків старшокласників узяв на себе місцевий металургійний завод, що надав нам новий автобус, а також кошти на придбання пального, наметів, харчування. Інститут археології АН України, за завданням якого В.Клименко не раз брав участь у розкопках безжально знищуваних на території Донбасу стародавніх курганів, і цього разу без будь-якої тяганини видав нам документ на право пошуків. Знайшовся й науковий керівник експедиції — Михайло Гетманець, харківський викладач, тоді ще кандидат філологічних наук, який щойно опублікував у роботах Інституту російської літератури (Пушкінський Дім) своє багаторічне дослідження «Слідами князя Ігоря».

За Гетманцем виходило: руські дружини ввечері 9 травня 1185 року переправилися через Сіверський Донець у районі Ізюмського кургану, нібито того самого знаменитого «шеломяна», який рефреном проходить через початкові глави «Слова»: «О Руськая земле! Уже за горою еси!»

Річку Суюрлій він ототожнює з Голою Долиною, а Каялою називає нинішню Макатиху. Морем-озером (у слов’янській мові ці поняття були тотожні), де потонуло багато воїнів Ігоря, М.Гетманець вважає солоні водойми Слов’янська. При цьому він посилається на свідчення відомого українського археолога Н.Сібільова, котрий зробив колись цікавий запис: «...1894 року, коли прокладали залізничну гілку (від Слов’янська до курорту) між озерами Вейсовим і Рапним було викопано багато людських скелетів. Вони ...були безладно розкидані, і знайдені недалеко від поверхні землі». Тут же нібито валялися й поїдені сіллю залишки залізної зброї.

Ми багато копали в Слов’янську, але, на жаль, безуспішно, і, втративши надію знайти сліди битви в межах міста, перенесли пошуки безпосередньо на Макатиху.

Нині від колишньої степової річки залишився лише худенький струмочок, а Блакитну Долину, що зливається з ним, як на блакитну нитку, нанизано безліч водойм місцевого рибокомбінату. Навколо них ми заклали 78 шурфів. І — жодної знахідки. Розмовляли й зі старими рибалками, на очах котрих народжувалася система цих водойм. Коли її будували, на десятках гектарів знімали грунт до самого материка. Бульдозеристи знаходили тут лише снаряди, поховання часів Великої Вітчизняної війни, але зі старожитностей — нічого.

Отже, цього разу Каялу ми не знайшли. Зате, здається, переконливо довели, що Макатиха — це не Каяла!

У сезон 1979 року за рекомендацією завідувача відділу польових досліджень Інституту археології АН України І.Кучери ми запросили науковим ке-рівником вчителя історії села Волоська Балаклея Харківської області Василя Бєлікова — справжнього самородка-дослідника, який своїм досвідом зайвий раз підтвердив, що за бажання можна в сільській глухомані робити неабиякі відкриття. А головна заслуга В.Бєлікова полягала в тому, що він, по суті аматор, виявив те, що досі не помічали маститі вчені: ні в літописах, ні в «Слові» немає навіть натяку на те, що, йдучи від Оскола до Салниці й далі до Суюрлія і Каяли, дружина Ігоря переходила Донець, Сіверський Донець, Дон або Великий Дон. Пам’ятаєте, під час затемнення Ігор чітко й конкретно виклав мету свого походу, закликаючи братію «на Дін синій поглянути» та «напитися шоломом з Дону», — тобто тільки дійти до нього. Правда, після вдалої атаки на половецькі вежі за річкою Суюрли, русичі, ночуючи в степу, похвалялися: «А нині підем на них за Дон». Але цьому не судилося збутися: вранці почалася січа...

Нагадав В.Бєліков і про те, що в часи народження «Слова» сучасний Сіверський Донець величався Доном або Великим Доном. Адже ще В.Татищев, відомий російський історик XVIII століття, попереджав: «Ця помилка, що росіяни Донець називали Доном, є древня». До речі, в одній зі своїх робіт академік Б.Рибаков теж досліджував цей момент і дійшов висновку, що «всі події 1185 року відбувалися неподалік «Дону Великого», під яким ми повинні розуміти Сіверський Донець». А коли так, то Ігореве військо ніяк не могло опинитися ні на Кальміусі, ні в Слов’янську, ні, тим паче, у районі Білої Калитви.

Як вважає В.Бєліков, місцем битви русичів із половцями в травні 1185 року був басейн трьох Балаклейок — Волоської, Середньої та Крайньої. На Волоській Балаклейці (Суюрли) 10 травня Ігореві ратники «потоптали погані полки половецькії» і, узявши багатий полон і здобич, повернулися на початкові позиції — у межиріччі Волоської і середньої Балаклейок, де їх і оточили половці з інших кочовищ, що підійшли за ніч. Під натиском «поганих», Ігор вирішує пробиватися до Дінця. Але не до нинішнього, Сіверського, який називався тоді, як ми вже знаємо, Доном, а до літописного — ділянки Сіверського Дінця від його витоків до злиття з Малим Дінцем (нині р. Уди). Похід, спочатку планований як традиційний набіг у прикордонні землі степовиків, обернувся нечуваною битвою, яка тривала понад добу. А справжня трагедія розгорнулася вже на березі Крайньої Балаклейки — Каяли, — де було знищено й узято в полон основні сили Ігоря.

Нам таланило на теоретиків.
На публікації в «Робітничій газеті» відгукнувся дніпропетровський інженер Михайло Сокол, котрий, як виявилося, уже двадцять років займається «Словом», написав на цю тему монографію. Михайло Тимофійович теж вважає, що Крайня Балаклейка і є тією самою загадковою Каялою, яку шукають ось уже декілька поколінь учених.

Черговий сезон (літо 1980-го) ознаменувався багатьма цікавими матеріальними свідченнями. Почувши, що неподалік працює експедиція, місцеві жителі почали зносити нам безцінні знахідки. Учитель Д.Середа передав знайдений на буряковому полі гартований наконечник стріли, що чудово зберігся, за каталогом — типовий виріб пізніх кочівників. Тракторист радгоспу «Боровський» М.Коротун неподалік правого берега витоку Волоської Балаклейки знайшов уламок меча з руків’ям. Лезо прикрашене візерунковим орнаментом. На території села Первомайського бульдозерист вирівнював грунтову дорогу й у верхньому шарі землі теж підібрав наконечник стріли. Приблизно за 250—300 метрів від цього місця, у городі, агроном радгоспу «Боровський» А.Радченко знайшов бойову сокиру. Тракторист Н.Коваленко під час боронування поля між селами Крейдянка й Ленінка (колишнє Троїцьке) підняв наконечник списа. Неподалік витоків річечки Барвінка (Вовчий Яр), на правому березі, інший агроном радгоспу «Боровський» І.Зайцев теж знайшов бойову сокиру. Якщо нанести всі ці місця знахідок на карту, виходить порівняно невелика за площею ділянка, яка чудово вписується в схему бойового походу Ігоря, виконану М.Соколом ще декілька років тому.

На полі переможної січі зазвичай ретельніше збирають трофеї, ніж у скороминущій сутичці ворожих роз’їздів. Проте в межах верхів’я Волоської Балаклейки, на її правобережжі, тобто саме в регіоні, визначеному як місце першої зустрічі русичів із половцями 10 травня 1185 року, виявлено декілька знахідок (понад десять. — Авт.), які можна хронологічно віднести саме до цієї сутички, бо типологічно знахідки відповідають ХІІ століттю. Оскільки 10 травня 1185 року перша січа відбулася у вигляді погоні авангарду північного війська за половцями, які втікали щодуху, то не виключено, що загублену зброю та поодиноких полеглих у степу воїнів обох сторін могли залишити й не помітити у високих степових травах або заболочених ділянках, а зброю не знайшли й не підібрали...

Запитайте сьогодні будь-кого зі своїх знайомих, зокрема й причетних до науки історії: де відбулася битва Ігоря з половцями? «Звісно ж, на Каялі!» — відкажуть вам. Та ще й здивуються наївності вашого запитання. А тим часом, дивуватися не варто. Бо з Каялою пов’язаний лише завершальний етап походу. А січа почалася, як ми пам’ятаємо, за добу з гаком до цього. І весь цей час русичі, переслідувані в багато разів більшими силами супротивника, прикриваючись возами і не зупиняючись ні вдень, ні вночі, відступали... Таким чином, бойовище розтягнулося на кілька десятків верст. У цьому його своєрідність. У цьому ж і додаткові труднощі при його дослідженні...

Улітку 1982 року нашого полку знову прибуло! Знайшовся ще один затятий прихильник балаклейської версії — одеський військовий інженер Георгій Пядишев, який теж, до речі, не один десяток років присвятив «Слову». Плодом його розвідок стала праця «Похід Ігоря 1185 року. Місце битви», яку автор надіслав не куди-небудь — у часопис «Вопросы истории». Ясна річ, в академічному виданні друкувати статтю невідомого автора відмовилися. Тоді Пядишев сам поїхав у Москву. Вчена рада, яка виділила аматору-провінціалу 15 хвилин на повідомлення, слухала його близько двох годин! Й одностайно погодилася на пуб-лікацію роботи.

Головний висновок, якого дійшов Г.Пядишев у своїх до-слідженнях: Ігор навесні 1185 року ходив не на ...Кончака!

Як відомо, зі смертю Яросла-
ва Мудрого почався розпад єдиної Київської держави. Цей процес поглибило те, що онук Ярослава Олег Святославович, влучно названий автором «Слова» Гориславичем, сів у багатому Чернігові, вигнавши звідти свого двоюрідного брата Володимира Мономаха. Ворожнеча цих князів наче у спадщину передалася їхнім нащадкам, котрі утворили дві протиборчі лінії — ольговичів і мономаховичів. На Русі почалася довга смуга кривавих усобиць. В одному з таких братовбивчих боїв доля і звела Ольговича Ігоря, князя Новгород-Сіверського, із половецьким ханом Кончаком. Це сталося 1180 року. Кончака та його одноплемінника Кобяка за традицією запросив до себе на допомогу Ольгович — київський князь Святослав Всеволодович, який надумав прогнати князя-співправителя Рюрика Ростиславовича. Кончак погодився на участь у цьому поході, але попросив Святослава надіслати як «радника», а по суті — заручника, його двоюрідного брата — князя Ігоря, що той і зробив.

Січа відбулася біля Долобська. Рюрик, як то кажуть, почикрижив половців. А їхньому ватажку Кончаку й мимоволі вплутаному в цю історію Ігорю ледь удалося врятуватися: добре, що у найкритичнішу хвилину їм попався під руку човен. Так відбулося близьке знайомство, по суті, братання Ігоря й Кончака.

А далі загалом починається таке, що можна пояснити хіба тільки мораллю середньовіччя. До 1184 року закляті вороги Святослав і Рюрик раптом поріднилися й разом зібралися на Кончака. Усе готове до походу. Але чернігівський князь Ярослав — брат Святослава Київського — вмовляє їх відкласти втілення задуму до літа. Чому він так зробив — дізнаємося згодом. Тоді Святослав розпочинає нову кампанію, доручивши очолити її вже Ігорю. Здавалося б, Ігорю, котрий дав Кончаку слово на вірність, цього разу не відкрутитися, і доля знову зводить їх на полі бою, але тепер уже як ворогів. А дзуськи! Присланий Святославом на допомогу Ігорю князь Володимир Переяславський, до речі, кузен Ігоря, несподівано поставив умову: він, мовляв, воліє йти в авангарді збірного війська. Здавалося б, ну що тут такого! Хочеш — йди! Але Ігорю під будь-яким приводом треба ухилитися від небажаного для нього походу на Кончака. І він бурхливо не згоджується з вимогами Володимира. Спалахнула сварка. Володимир у результаті не тільки завертає своїх воїнів із походу на половців, а йде з ними на міста Ігоревого князівства, «узявши в них багато здобичі». Що робить Ігор? Він повертає київські полки в Київ, а сам бере «на щит» місто Глєбов, яке належить Володимиру Переяславському...

Звісно, можна було б нам і не вдаватися настільки докладно в усі перипетії цього розбрату, якби не один істотний момент, що пояснює всю подальшу поведінку Ігоря: побоюючись нових підступів із боку Володимира Переяславського, Ігор укладає союз із Кончаком — відвертим традиційним недругом Києва. Більше того, сватає за сина Володимира доньку Кончака. І що ж — відтоді Ігор так і не ходив на Кончака? Уявіть, ні. Невдовзі після цього Святослав Київський ще двічі ходить у походи проти половців. Але й у першому, і в другому випадку Ігор під різними приводами, часом просто сміховинними (став на перешкоді туман!), ухиляється від цих дуже важливих для Києва кампаній. У цьому його підтримує князь чернігівський Ярослав, який теж не хоче сваритися з Кончаком: і без того йому не бракує ворогів в особі половецьких ханів, чиї кочовища розляглися до чернігівських кордонів.

Що цікаво — й Ігор, не бажаючи брати участь у походах на Кончака, постійно тримає в напруженні своїх половецьких сусідів. Особливо гострими були в нього відносини з ханом Кзою (Кзаком), не раз згадуваним у «Слові». Колись ще старший брат Ігоря, новгород-сіверський князь Олег, відбиваючи черговий набіг Кзи, розгромив його, полонивши дружину й дітей. Відтоді ворожнеча між Кзою і новгород-сіверцями, а також чернігівчанами стала, можна сказати, традиційною. Правда, у своїх наскоках на половців Ігор визнає за краще діяти самостійно. Так у червні 1184 року, відразу ж після відмови від участі в спільному поході зі Святославом Київським, він сам споряджає військо в степу. На шляху до кочовищ йому зустрівся невеличкий половецький загін. Ігор розганяє його, але чинник раптовості було втрачено, і полки довелося повернути назад. Приблизно такий самий характер мав і похід Ігоря навесні 1185 року. Як він відбувався й чим закінчився — ми вже знаємо.

Отже, виявляється, у всьому цьому клубку типово середньовічних відносин досить чітко простежується лінія поведінки Ігоря й Кончака. Міркуйте самі. Ось Ігор: із київським князем (двоюрідним братом!) не цілком щирий; постійно воює з половецькими ханами, але тільки з тими, чиї кочовища межують із його кордонами; протягом кількох років дипломатично уникає військових конфліктів з відвертим ворогом Києва й Переяславля — Кончаком.

А Кончак? Очевидно, він цінує послідовність поведінки свого свата Ігоря й теж не потривожив його набігами жодного разу; абсолютно спокійно переносить недружелюбність Ігоря до інших половецьких
об’єднань, зокрема до Кзака. То про яку ж єдність до цього часу як руських князів, так і половців може бути мова? Цей висновок Пядишева підтверджують і події, пов’язані з битвою на Каялі.

Навесні 1185 року Кончак, готуючи похід на Переяславль, зібрав на правому березі Сіверського Дінця (літописного Дону), де розляглися його володіння, великі сили половців, зокрема й хана Кзи. Дізнавшись про це, Ігор і вирішив піти з черговим набігом на лівобережжя Сіверського Дінця — на кочовища Кзи й інших ворожих ханів, що залишилися без надійної охорони. Але сталося так, що половці цього разу до Переяславля не дійшли й були змушені повернути назад. Ігор не знав про це, тож неподалік р. Суюрли, де об’єднані сили русичів заночували після вдалого набігу на половецькі вежі першого дня, його, несподівано підійшовши, оточили переважаючі сили половців. Чи брав участь у цій битві Кончак? Так. Точніше, не міг не брати: адже з Кзою на Переяславль ходили разом! Але щойно він дізнався, що Ігор і його син Володимир у полоні, відразу «поручився за свата Ігоря» й відвіз його разом із Володимиром до себе на річку Тор. Кза на радощах поспішає в позбавлену захисту Сіверську землю та гукає із собою Кончака. Але той не тільки не погодився на такий заклик, а й зажадав від свого союзника не робити цього, переконуючи Кзу піти разом з ним на Переяславль. Між ханами спалахнула сварка.

А що ж бранці? Ігор, судячи з усього, має в Кончака всі привілеї свата: їздить на полювання, «виписав» собі попа, йому прислужують два десятки слуг. Чи стежать за ним? Можливо. Але нагляд цей надто вже несерйозний. Інакше як би міг Ігор утекти вночі з половецького стану, де завжди повно озброєних вартових, є кінні роз’їзди дозорних, які знають навколо всі ходи й виходи та вміють влучно стріляти... А, можливо, про цю втечу Кончак знав заздалегідь і не перешкоджав їй? Як би там не було, а половецького свата це явно не дуже засмутило. Кза розгніваний: у помсту Ігорю він вимагає розстріляти Володимира стрілами. Проте Кончак відмовляється від цієї, досить пересічної для тих часів, відплати. Більше того, віддає свою дочку за Володимира. Через два роки той повертається в Русь із Кончаківною та нащадком...

І знаєте, для чого Г.Пядишеву довелося заново переворушити всю цю історію? А щоб довести: Ігор не міг перейти Сіверський Донець (Дон). Адже там був Кончак. Тож сліди битви слід шукати тільки на лівобережжі Сіверського Дінця. Точніше, на тій-таки Крайній Балаклейці — колишній Каялі.

…Ну, а останки воїнів, знайдені на околиці Слов’янська 1894 року? Як цей факт вписується в логічну побудову Г.Пядишева? Давайте разом із дослідником зробимо ще один невеличкий екскурс у справи давно минулих днів...

Провесінь 1111 року. Переяславський князь Володимир Мономах, зібравши тридцятитисячне військо, вирушає в похід на половців. Йде неквапно, впевнено, відкрито, чудово розуміючи, що таємниці з його задуму ніяк не вийде. Подолавши майже за місяць велику відстань і «многі ріки», 27 березня русичі вийшли до Дону (Сіверського Дінця). День відпочивали. А тоді, «оболочишася в бръоня» рушили до половецького містечка Шаруканя. Але хіба в кочівників-половців були свої міста? Справді, самі половці ніколи міст не будували. А згадувані в літописах Шарукань, Сугров і Балін свого часу побудували вихідці з Північного Кавказу — алани. Але в другій половині ХІ століття ці міста опинилися в підпорядкуванні половецьких ханів, котрі давали їм свої імена, хоча самі в них не жили.

…Побачивши незліченну російську рать, шаруканці — як і раніше переважно це були алани — поспішили запропонувати Мономаху великий викуп і цим урятували своє місто. Менш розсудливими виявилися сугровці, за що й поплатилися: Сугров узяли з боєм і спалили дотла.

Вирішивши, очевидно, що мети походу досягнуто, Мономах «поидоша с Дону» на Русь. Але несподівано раннього ранку на «потоци Дагея» його атакував сильний загін половців. Ті злі й напористі. Та що їхні зусилля для Мономаха з його тридцятитисячним військом! Атакуючих розбили.

Зібравши трофеї, русичі в неділю спокійно відпочили, а тоді знову вирушили в путь. І тут нова зустріч з «поганими». Тепер уже на річці Салніці. І половців тут не загін — тьма-тьмуща!

Січа була величезна. І закін-чилася вона повним розгромом степовиків. Як свідчить В.Татищев, «половців понад 10 000 побито, а декілька тисяч у Русь приведено».

Вражений такою невдачею, спадкоємець хана Шаруканя хан Отрак (за іншими джерелами, приміром, у Л.Гумільова — Атрак) залишає звичні місця та з сорока тисячами одноплемінників відкочовує на Кавказ. Там він згодом очолив кінноту відомого грузинського царя Давида Строїтеля і навіть узяв шлюб із його дочкою — царівною Гурандухт...

Але міста неподалік Сіверського Дінця, як і раніше, залишаються половецькими. Шарукань одержує ім’я нового власника — стає Чешюєвим. А в колишніх володіннях Отрака ханствує його брат Сирчан (Сирхан?). Це серйозно непокоїть русичів, і 1116 року син Мономаха Ярополк очолює повторний похід на половецькі міста.

Задум удався. Сирчан відходить на південь — до Торських озер, де простягнулися володін-ня тюрків і печенегів. Ті, природно, зустріли прибульців зброєю. За Іпатіївським літописом, супротивники «секошася два дни и две нощи». Сирчан перемагає. У трясовині, на берегах солоних озер залишаються сотні полеглих. Саме сліди цього бою знайшли 1894 року, вважає Г.Пядишев.

Та не це головне, заради чого з волі дослідника ми з вами знову зазирнули в початок ХІІ століття.

…По смерті Володимира Мономаха на Русі з новою силою спалахує міжусобна боротьба, за якою з неприхованою радістю й надією стежать степові сусіди. Сирчан, що оселився на Торських озерах, посилає на Кавказ брату Отраку приємну новину: приїжджай, «руські в нелюбові живуть». І той повертається. Разом із грузинською царівною Гурандухт і спадкоємцем Кончаком — напівполовцем-напівгрузином, до речі, двоюрідним братом знаменитої згодом грузинської цариці Тамар (Тамари) і майбутнім сватом Ігоря. Ось як тісно переплелися долі цих історичних персонажів!

Мине ще чимало часу, перш ніж Кончак очолить досить умовний Донецький «союз» половців — цей термін придумали уже наші історики. Цей хан стане одвічним ворогом Переяславля, а потім і Києва, і небезуспішно шукатиме союзників серед чернігівських князів. Про його відносини з Ігорем ми вже знаємо. А от чим пояснити невгамовну «пристрасть» Кончака до Переяславля й Києва? Не виключено — прагненням помститися за ганьбу та образи, яких зазнав свого часу його дід, а згодом і батько від переяславських князів. У вихідців зі Сходу, як відомо, це почуття загострене особливо сильно. На можливість саме такого тлумачення політики Кончака, між іншим, указує багато відомих істориків.