На порозі гуманітарної катастрофи. Культурна політика і державна незалежність - Культура - dt.ua

На порозі гуманітарної катастрофи. Культурна політика і державна незалежність

2 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 2 грудня-9 грудня

ВІД РЕДАКЦІЇ. Цього тижня в Українському домі відбулися президентські слухання «Виклики, народжені свободою»...

ВІД РЕДАКЦІЇ. Цього тижня в Українському домі відбулися президентські слухання «Виклики, народжені свободою». Їх учасники — культурна еліта, перші особи країни і «культурні» чиновники. Слухання транслювалися в ефірі Першого Національного телеканалу, отож була нагода переконатись як у їх конструктивності, так і в ефективності для проблем культури безпосередньо. Без перебільшення, найрезонансніший спіч, який оживив залу і навіть Президента, а також активно обговорювався протягом усього тижня в культурних колах, виголосила Оксана Забужко. Спеціально для «ДТ» відома письменниця запропонувала авторський текст своїх «листопадових тез».

Я вдячна організаторам слухань за запрошення до виступу — і за можливість озвучити з цієї трибуни те, про що марно пишу й говорю при кожній оказії вже не перший рік, ось тільки для «дореволюційного режиму» всі мої перестороги були чимось на кшталт сигналів із Марса. Скажу просто: нова влада успадкувала країну, яка знаходиться на порозі гуманітарної катастрофи. І, на жаль, досі ще цього не усвідомила.

Про гуманітарну катастрофу — це аж ніяк не письменницькі емоції. Можу підтвердити й «суворою мовою цифр». Якість життя в кожній країні оцінюється не тільки за економічними показниками — для цього існує розроблений ООН так званий «індекс гуманітарного розвитку». Він включає в себе, поряд із рівнем доходів населення, — тривалість життя, охорону здоров’я, освіченість населення, його доступ до знань та інформації, до культурних цінностей, до громадського життя і т.д. — цілий комплекс показників, із якого видно, як держава розпоряджається своїм головним національним багатством — людьми, їхніми здібностями й потенціалами. Отож, за цим індексом Україна посідає 80-те місце у світі — в Європі, куди ми буцімто плануємо інтегруватися, позаду нас тільки Молдова й Туреччина.

За всі роки незалежності Україна так і не виробила (і не збиралася виробляти!) самостійної політики в гуманітарній галузі — ні інформаційної, ні культурної, ніякісінької. Нашій пострадянській політичній еліті «ніхто не сказав», що ця сфера в незалежній країні належить до таких самих першочергових державних пріоритетів, як політика економічна, фіскальна або зовнішня (відомий курйоз, коли одного з кучмівських гуманітарних міністрів запрошено було виступити на східноєвропейському форумі з питань культурної політики, і наш достойник не кліпнувши оком повідав міжнародному співтовариству про те, що політики повинні бути «культурні», — навіть не здогадуючись у простодушності своїй, що словосполучення «культурна політика» може мати якесь інше значення, окрім того, що депутатам не слід привселюдно бити одне одного по писку!). Відповідно, все, що робилося в гуманітарній сфері Українською державою, — це розвал старої, ще радянської інфраструктури і нічим не обмежений бенкет на її руїнах — у вигляді паювання бюджетних коштів на власний смак і по власних кишенях. Все, що робилося в цій сфері українським народом, робилося не завдяки, а всупереч державі, — в режимі розрізнених і розпорошених, самодіяльних «партизанських» ініціатив. У результаті такого «партизанського розвитку» Україна за роки незалежності елементарно випала з числа культурних націй.

Беручи у свої руки управління країною, «помаранчева команда» навіть приблизно не уявляла собі розмірів катастрофи і не мала напоготові жодної виразної програми гуманітарних реформ. У першій же програмі нового уряду «гуманітарка» була наївно ототожнена з «соціалкою», тобто зі збільшенням зарплат, пенсій, соціальної допомоги і т.д. Це, розуміється, надзвичайно важливо, але це логіка не XXI, а XIX століття — доби первісного накопичення капіталу, «доінформаційної», коли вважалося, ніби ліквідація матеріальних злиднів сама собою приведе до ліквідації й злиднів духовних (як казали більшовики, «будет хлеб, будет и песня»). Тільки у ХХ столітті цивілізація дійшла до розуміння, що це, м’яко кажучи, зовсім не так — що між цими сферами існує набагато складніша, взаємна залежність, та й в Україні ми вже досить набачилися духовних злидарів із мільйонами на офшорних рахунках, щоб знати, якого «добра» вони спроможні «натворити».

Масштаб тих духовних злиднів, у які скотилася країна, досі ніким не заміряний. З певністю можна ствердити тільки те, що українська чиновницька невігласократія примудрилася в історично стислі терміни виконати колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації — той, без якого неможливі її політична єдність і формування самої національної ідентичності, — було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеологічні впливи як сама схоче, — чим вона преуспішно й користається, зокрема й через наші національні телеканали. (При цьому інформаційна ізоляція України від решти цивілізованого світу залишилася на рівні 1991 року — в усьому, що діється «на захід від Чопа», ми продовжуємо живитися інформаційними покидьками з північносусідького — самого по собі аж ніяк не «першосортного»! — столу.) Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий та кіноринок — Україна випала з числа як кінематографічних, так і книжкових націй Європи, — а про аудіо- та відеоринок ліпше взагалі не згадувати. Такий стан справ має у світовій політології давно усталене визначення, і я рішуче не розумію, чому воно досі жодного разу не вживалося з наших урядових трибун, — це називається культурним колоніалізмом. Мільйони українських громадян посаджено, у кращому (саме так!) разі, — на дуже-таки вбогий, «другої свіжості» духовний пайок «із сусідського столу», в гіршому ж — взагалі фізично позбавлено доступу до всіх і всяких духовних цінностей. І це аж ніяк не перебільшення: як свідчать наші «африканські» книговидавничі показники, мільйони українців десятки років в очі не бачили української книжки (крім хіба шкільного підручника, хоча те, що в тому підручнику писано, — то окрема драматична тема); репертуар більшості бібліотек не оновлювався від часів СРСР; по малих містах і містечках уже виросло ціле покоління, яке ніколи в житті не бачило театру, — і такий «реєстр злиднів» можна продовжувати до нескінченності, чого я не стану робити за браком часу. Загалом, націю опущено до рівня тубільного племені, яке щедро забезпечується хіба що рекламою «вогняної води» (перепрошую, пива), та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров—Басков і «фольклором» у вигляді російських кримінальних серіалів. Це не «європейська нація», як Ви любите казати, Вікторе Андрійовичу, — це всього тільки ринок найдешевшої в Європі робочої сили.

Серед цієї робочої сили — наших «європейських заробітчан» — є, до речі, не тільки механіки й чистильники туалетів, а й безжурно розтриньканий інтелектуальний потенціал нації, її мізки — десятки тисяч висококваліфікованих фахівців, які внаслідок триваючого від 1990-х «брейндрейну» розтеклися «по чужих українах» і яких радо беруть на працю західні університети, фірми й корпорації. Для повернення їх на батьківщину держава досі й пальцем не ворухнула — натомість, іще в кучмівські часи, невігласократія спробувала компенсувати витікання мізків із країни на рівні свого розуміння: прискореним темпом, як колись більшовики свою «червону професуру», хвацько штампуючи дипломи «доцентів з кандидатами», «проффесорів» з двома «ф» та академіків із трьома «к», позбавлені будь-якої вартості — крім тої суми, що за них заплачено. Українська наука стала стрімко деградувати, виродившись у бізнес торгівлі дипломами. І це — на тлі обвального й далі прогресуючого падіння якості освіти на всіх рівнях, від сільської школи до університету: сьогодні за жодним із міжнародних рейтингів жоден український університет не входить ні в першу світову тисячу, ні навіть у першу європейську півтисячу (!) найкращих. Коли говоримо про успіх економічних реформ у Польщі, Словаччині та країнах Балтії, варто все-таки пам’ятати: одна з причин їхнього успіху — в тому, що їхні університети серед ліпших у Європі таки числяться і книжок на душу населення там видається в кількадесят разів більше, ніж в Україні.

Отже, духовно — інтелектуально, інформаційно, культурно — Україна сама себе сьогодні не забезпечує. Всі наші гуманітарні показники — на рівні не європейських країн, а колишніх колоній третього світу. Приховати це неможливо, і вдавати з себе європейську націю, не будучи такою насправді, можна хіба що на короткий час — так би мовити, «на хвилі Майдану». Майдан таки зробив надзвичайно багато для зміни міжнародного іміджу України, як і для того, щоб запевнення Президента на міжнародних самітах про «європейську націю» звучали переконливо. Але стійкий, довготривалий позитивний імідж кожної країни витворюється насамперед коштом системної державної пропаганди її культурних здобутків, і кожна незалежна держава має для цього спеціальні програми, на які не шкодує ні сил, ні коштів, — Україна ж іще навіть не втямила такої потреби! В результаті один такий ганебнющий конфуз, яким ми «пописалися» в жовтні на головній події письменного світу — Франкфуртському книжковому ярмарку, де Україна виглядала колоніальною УРСР печерно-щербицького зразка — з вишиваними рушниками, книжкою «Советский солдат» (!) московського видавництва «Русский писатель» (!) і дикунськи безграмотними англомовними табличками, — завдає по цілому нашому «позитивному іміджу» такого наглого удару, якого всі гуртом не придумали б ніякі кремлівські політтехнологи: світова спільнота з подивом виявляє, що під нашими елегантними помаранчевими строями — насправді брудна білизна, яка не мінялася від 1973 року.

Але найбільша загроза нашого культурного колоніалізму — не «зовнішня», а «внутрішня»: в таких-бо умовах неможливі ні національна консолідація, ні остаточне витворення політичної нації. Позбавлений доступу до знання в найширшому сенсі, український громадянин не може й знати, чим йому в своїй країні пишатися, — почуття, без якого не буває повноцінного громадянства. Не маючи доступу до власної культурної спадщини (жодного академічного зібрання творів класики за 14 років, жодного музею, який би відповідав вимогам не то XXI, а навіть XX століття і т.д.), вкрай погано знаючи свою історію (національна історія в нас досі лишається зоною політичних спекуляцій, а не, як в усіх незалежних державах, однією з головних підвалин ідентичності), ніколи не чувши імен тих, хто складає славу національного пантеону, позбавлений загальнонаціональних інформаційних інститутів громадянської спільноти (без друкованого органу, аналогічного Figaro у французів, Spiegel у німців чи New Yorker у американців, неможлива й консолідація освіченої верстви в масштабі всієї країни одночасно) — одне слово, окрадений з культурної ідентичності, несвідомий власного місця у світі ні в просторі, ні в часі, — український «тубілець» рано чи пізно неминуче залишить своїх «племінних вождів» прикрашати себе скальпами політичних противників — і вигравати чергові вибори не в діалозі з власним народом, а в шахових партіях із політтехнологами іноземних держав.

Це не «виклик, породжений свободою», — не обманюймо себе, духовно голодний народ ніколи не буде вільним. Це загроза, породжена багатолітнім рабством. Загроза майбутньому нації, яка має за собою, мабуть, найтрагічнішу історію в Європі — і яка в усіх страшних випробуваннях зуміла не просто вижити, а й зберегти, як показав Майдан, воістину подиву гідні моральну силу й душевне здоров’я. Не варт випробовувати, наскільки може вистачити цих сил і здоров’я в умовах тих духовних злиднів, у які її поставлено. Краще поспішити якнайшвидше виправити пріоритети: з колоніальних — на державницькі. Негайне вироблення кваліфікованої, довготермінової програми стратегічних реформ на всіх ділянках гуманітарного розвитку — це сьогодні, без перебільшення, справа національного порятунку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво