На нашій вулиці з маестро. Аудіопроект Національного симфонічного оркестру України висунутий на здобуття премії Grаmmy

Національному заслуженому академічному симфонічному оркестру України (диригент Володимир Сіренко) — 90. Етапна дата стала приводом для тріумфального концерту в Національній опері — у програмі Друга симфонія Густава Малера. А нещодавно цей оркестр відвідав ряд країн, де виконав «Панахиду за померлими з голоду» Євгена Станковича до 75-х роковин Голодомору в Україні. В інтерв’ю «ДТ» головний диригент Володимир СІРЕНКО розповів про творчі проекти колективу, його проблеми. Згадали, природно, і престижну премію Gremmy, на яку наш оркестр номінований уже вдруге.

— Володимире Федоровичу, скільки оркестрантів вам потрібно «для повного щастя»?

— Творчий склад нашого колективу налічує 100 музикантів. Уже кілька років, правда, просимо Мінкульт розширити штат — до рівня міжнародного: це 120 осіб. Тоді б ми називалися Великим симфонічним оркестром.

Але для цього потрібен спеціальний концертний зал. А його в Києві немає. Давно йде мова про побудову в столиці залу, в якому можна було б грати Дев’яту симфонію Бетховена, «Реквієм» Верді, музику Берліоза, Лятошинського...

Правда, тепер великі сподівання наш оркестр пов’язує з «Мистецьким Арсеналом».

Також часто кажу, що нам дуже потрібні й нові інструменти. Ми не отримували їх уже тридцять років! Кожна людина знає: чим старіша скрипка, тим вона краща. Але духові інструменти мають постійно оновлятися.

— А якщо порівняти музичне життя ваше і російських колег із великих престижних оркестрів, — то на чиєму боці будуть організаційні переваги?

— Звісно, від російських колективів ми відстаємо у плані матеріального забезпечення. Скажімо, гранти від президента Росії виводять оркестри — як пітерські, так і московські — на достойний рівень забезпечення.

А це, своєю чергою, дає можливість запрошувати іноземних музикантів.

Фінансування в нас, як відомо, державне. Це і зарплата, і забезпечення життєдіяльності колективу. Певний відсоток заробітної плати дають наші виступи. Офіційна лімітна вартість оркестру не дуже висока — близько 4 тис. гривень. Це за державними розцінками, якщо обслуговуємо заходи, які проводяться через бюджет. Природно, інша річ — комерційний концерт. Правда, ми на будь-які комерційні акції не погоджуємося…

— Намагаєтеся тримати планку?

— Намагаємося. Хочеться, щоб ті або інші концерти нас не принижували. Хоча бували різні експерименти — виступали навіть із рок-групами. Коли «скорпіони» приїжджали. Але це все — епізодичні -
моменти.

Основна робота — виступи в Колонному залі філармонії. Кілька разів на місяць граємо нові програми — запрошують на свої концерти як філармонія, так і Спілка композиторів («Прем’єри сезону», «Київ-мюзик-фест»).

Торік були ювілейні концерти Сильвестрова, Станковича, а нинішнього року — Ляшенка, Іщенка і Скорика. Намагаємося грати українську музику на достойному рівні й тим самим підтримуємо своїх композиторів. А хто ж, якщо не ми?

— Чому саме Малера ви вибрали для свого ювілейного концерту в Національній опері?

— Із самого початку це моя ідея, яку підтримав увесь колектив. По-перше, ця музика не так часто виконується. По-друге, масштаб симфонії — майже півтори години звучання. Це показовий твір для будь-якого оркестру. І якщо оркестр виконує його достойно — це є показником високого класу конкретного колективу.

А сама музика Малера не потребує додаткових коментарів, епітетів, компліментів! Цікава, глибока, у ній — саме життя в різних його проявах.

— Нинішня криза якось позначається на вашому величезному оркестрі? Все-таки не музику Ігоря Крутого виконуєте, а Малера…

— Звісно, тривожно, коли зарплата музиканта тільки за два дні тане на тридцять відсотків. Тобто у гривнях це одні гроші, а в доларах — інші.

Але що ж подієш? Як приклад завжди наводжу фільм «Репетиція оркестру» Федеріко Фелліні. Пригадуєте, як він закінчується? Будинок валиться, падають стіни — апокаліптичні видіння. Але оркестр продовжує грати!

Ось і ми сподіваємося, що оркестр гратиме… Незважаючи на те, що падають стіни…

— У країні справді падають деякі «стіни»… Чи є сенс сьогодні такому колективу, як ваш, виступати в регіонах країни, хто прийде тепер на ваші концерти?

— Нещодавно — з нагоди ювілею — ми їздили з концертами по шести українських містах України. За кошти Мінкульту. Щиро сподіваюся, що вони й надалі ставитимуться до нас із такою ж самою увагою та повагою. Отож ми зіграли симфонічні програми у Запоріжжі, Полтаві, Житомирі, Рівному, Львові, Одесі. Були дуже зворушені реакцією публіки. Відчули, що ми там
потрібні.

— А тим часом деякі «кризові менеджери» міркують над питанням: чи потрібні сьогодні бідній країні симфонічні оркестри — навіть якщо їх стільки, як в Україні?

— Ми їздимо світами. Буваємо не тільки в столицях, а й у невеличких містечках... По-нашому — в райцентрах. Ну, а вдома... Зрозуміло, що, власне, наш оркестр не виконує попсової музики, яка збирає стадіони. Проте скрізь знайдуться люди, для яких ця музика важлива й значима. А «потрібно» чи «не потрібно» — це слід запитати в тих людей, які приходили на наші виступи.

Переконаний: звісно ж, потрібно! Правда, «не потрібно» платити музикантам по 800—900 гривень — на місцях... Як прожити на ці гроші?

З останніх наших маршрутів — Португалія—Франція—Іспанія. Впродовж сезону ми брали участь у великому проекті, приуроченому до скорботної дати — 75-х роковин Голодомору. Спільно з капелою «Думка» побували в Лондоні, Амстердамі, Празі, Братиславі, Страсбурзі... Виконували «Панахиду за померлими з голоду» Євгена Станковича.

Голодомору також присвячена ораторія «Скорботна мати», написана львівським композитором Юрієм Ланюком... Це дуже глибока, серйозна робота. Ланюк не «заграє» з публікою. У
цьому творі немає пафосу, плакатності, прямолінійності.

Я, до речі, без пафосу й підлабузництва підтримую Віктора Андрійовича в його починах на цю тему... Я родом із Полтавщини. Там на очах моїх бабусь і дідусів розгорталася кульмінація голоду. Коли я був маленьким, люди боялися про це говорити. Тому твір Станковича виконувався не «для галочки». Хай за кордоном не завжди грали при аншлагах, але приходили ті люди, які раніше взагалі не знали про цю трагічну сторінку української історії. Коли бачиш, як вони сприймають цю музику, як відчувають її серцем… Цей проект для мене особисто був справою сумління.

— А які нові музичні теми вам хотілося б «підняти» вперше?

— Майже двадцять років стою за диригентським пультом. Щось хотілося б повторити — адже знаєш чимало підводних рифів того чи іншого твору і тепер зможеш їх оминути. А потім думаєш: а скільки ж іще незвіданої музики, притому найвищого рівня? Ті ж таки Прокоф’єв, Барток, Хіндеміт... Я тільки торкнувся творчості цих композиторів.

Але хочеться сказати для себе щось важливе і в тій-таки Дев’ятій симфонії Бетховена чи Шостій Чайковського. І ось ця рівновага між прагненням нового та знанням, досвідом повинна зберігатися.

Нинішнього року плануємо виконати «нового» Баха. Його цикл із чотирьох Страстей. Якщо Страсті за Матфеєм та Іоанном виконуються досить часто, то Марк і Лука поки що в Києві практично не озвучені. Капела «Думка» виконає «Страсті за Матфеєм», а решту три твори — хор імені Лятошинського.

— Хто вам як музикантові найближчий по духу із сучасних та класичних композиторів?

— Близькі бувають по-різному. Звісно, захоплююся Бахом, Моцартом, Бетховеном. Тут інакше неможливо. З українських сучасних композиторів часто диригую Станковича, Сильвестрова.

— До ювілею оркестру деякі ваші музиканти отримали звання, які сьогодні не завжди заведено величати «почесними», тому що їх так чи інакше дискредитує попса. Як ви ставитеся до наших звань?

— Нічого в моєму житті після отримання звання начебто не змінилося. Я людина з нормальною психікою. Втім, це окрема і серйозна розмова на тему «Чи потрібні звання?» Річ тут не в самому званні, а в тому, що, наприклад, зі званням пов’язане підвищення зарплати — на 40%. А для музикантів це важливо, бо вони не мільйонери й не бізнесмени.

Для мене ж та інших музикантів важлива ще й педагогічна діяльність. Зараз ніяк не викрою часу засісти за кандидатську, а там — і докторську… А у зв’язку зі званням у мене з’являється перспектива в більш зрілому віці забезпечити собі тил. Мій професор Власенко просто наполягав, щоб я викладав. Підказуючи щось своїм студентам, ти й сам змінюєшся, це дисциплінує.

— Уже вдруге ваш колектив пов’язують міцні узи з Grammy — однією з найпрестижніших нагород у музичному світі…

— Чомусь мало говорять про Grammy саме в симфонічній музиці. У нас справді це друге подання на премію. Вперше це сталося чотири роки тому, коли колектив записав «Реквієм для Лариси» Валентина Сильвестрова.

Нинішнього ж року на Grammy подається наш диск, записаний спільно з чудовим американським скрипалем Елмаром Олівейрою. Записали два концерти. Але цього разу диригентом виступив не я, а Джон Маклафлін Вільмс.

— Хто ваші найсерйозніші конкуренти на Grammy?

— Навіть не знаю. Але минулого разу справді були серйозні музиканти. Премію отримали американці — за Берліоза. Наш диск «гуляв-гуляв» світами — і люди, які займалися добором тих чи інших записів, його помітили.

— У тому ж таки фільмі Фелліні, про який ви згадали, не завжди прості стосунки диригента з оркестром. А у вас?

— Господь від конфліктів милував. Я вже майже десять років на посаді головного диригента. Інколи жартома кажу, що скоро наздожену Натана Григоровича Рахліна, який пропрацював з оркестром чверть століття.

Оркестр Рахліна тоді звучав «по-рахліновськи» — дуже теплі насичені струнні, романтичні тони, емоційно-відкриті яскраві сольні епізоди…

— А «по-сіренківськи» він як звучить?

— Я сам про свою ж манеру нічого сказати не можу. Хай інші судять. Відчуваю лише, коли бувають особливо вдалі концерти. Одне знаю незаперечно: «з-під палиці» хорошого звучання ніколи не доб’єшся…