НА «КУХНІ» ТА В МАШИНІ З ОЛЕГОМ МЕНШИКОВИМ

Тривала робота над текстом п’єси «Кухня» — плід спільних зусиль київського драматурга Максима Курочкіна і суперзірки Олега Меншикова. Вона не завершилася в кабінетній тиші, а тривала весь репетиційний період. Останні «штрихи» були зроблені за три години до прем’єри.

На мій погляд, лише завдяки неймовірному бажанню Меншикова втілити власні творчі фантазії, Курочкін зобов’язаний появою такого яскравого, незвичайного театрального спектаклю, яким стала прем’єра «Кухні». На жаль, п’єса слабка, довга й млява, скроєна «не за, а всупереч» драматургічним постулатам.

«Кухня» густо заселена подвійними персонажами, які зусиллям волі свого ідейного натхненника — Олега Меншикова (він же — виконавець головної ролі Гюнтера, власника замка), органічно переходять з одного часового пласта в інший, бездоганно ведучи свої партії в такому складному ансамблі. У «Кухні» все кипить, «варяться» людські долі й душі люблячих і зрадників легко переміщають у просторі тіла, змінюючи їх до невпізнанності. І так, що в спектаклі практично немає другорядних персонажів — при повному збереженні ансамблевого звучання в кожного є «вихідна арія».

Одна із найяскравіших знахідок спектаклю — Оксана Мисіна, яка грає прибиральницю Надю і Крімхільду. Соковито веде свою партію Геннадій Галкін (Плотний, адвокат). Гарно працює молодий артист Микита Татаренков (Новенький, Зігфрід). Цікавий в подобі Чорної людини Олексій Горбунов (Хаген). І, звісно, точний у своїй партитурі «диригент» — Олег Меншиков, — який мовби вдихнув у свого героя всіх незіграних ним Моцартів і Гамлетів.

«Театральное товарищество 814», організоване Меншиковим, відрізняється, на мій погляд, від сучасних театрів смаком до справжнього, майже забутого сьогодні, театрального дійства. Кожний із творців спектаклю, чи то художник-постановник (Олександр Попов) чи творець костюмів (Ігор Чапурін) працює не сам по собі, а як в альпіністській зв’язці. Результат — гармонія на сцені. Вона час від часу заворожує глядача. Збої в спільному подиху виникають лише... через недосконалість літературної першооснови.

Таке двоїсте враження викликав у мене довгоочікуваний спектакль. Тому контрапунктом розмови з Олегом Меншиковим, що відбулася при люб’язному сприянні організаторів — фірми «G.A.L.», мимоволі стала прем’єра, що залишила багато запитань. Дні перебування Меншикова в Києві були так наповнені передпрем’єрною і прем’єрною лихоманкою, що найзручнішим місцем для нашої розмови виявилася машина, яка поспішала доставити мого чудового співрозмовника до московського рейсу. Я з великою ніжністю та повагою ставлюся до всього, що робить він у театрі й кіно. Це близьке мені по духу, і дуже хотілося зрозуміти, яку власну творчу вершину він брав, втілюючи ідею своєї «Кухні».

— Олеже, я можу зрозуміти ваше бажання вмістити в роботу все нерозтрачене і незігране, що супроводжує навіть найкращого і затребуваного актора. Чому ви вибрали саме цю п’єсу, чи не з більшим успіхом можна було поставити «Моцарта і Сальєрі»?

— Насамперед, це бажання працювати з драматургом, який живе в наш час. Допомогти і взяти участь у створенні нової драматургії. Набір тем зрозумілий і визначений. Тому нас не хвилювали повтори. Прагнення поговорити сучасною мовою на вічні теми, завжди хвилювала й хвилює митця. Так, «Моцарт і Сальєрі», «Гамлет», «Дракон», але суть полягала у тому, щоб це нам розповіла сучасна людина. У даному випадку — Максим Курочкін. Не знаю, наскільки це вийшло. Напевно, не вийшло — адже спектакль тільки розпочинає жити, він лише вперше закричав. Далі будемо його ростити, виховувати, ставити на ноги. Сьогодні ми лише голову тримати навчилися.

— Думаю, недаремно для першого постановочного досвіду був узятий Грибоєдов. Крім іншого, там знайшла місце ваша любов до смаку слова, тут я цього не відчула...

— Ну й добре, тобто не добре, звісно. Але ж це живий процес. Я був у прямому ефірі з Льошею Горбуновим, і там пролунав дзвоник, який мені запам’ятався: «Спасибі вам за вчорашній спектакль, ви зробили нас щасливими і нещасливими водночас». А як це зрозуміти?

— У мене теж до спектаклю двоїсте ставлення.

— Ну а що таке наше життя?! Ми ризикуємо, захоплюємося, адже ми азартні. Сиділа в мені колючка за назвою «Кухня», хотів її зробити. Якщо орієнтуватися на те, як буде сприйматися, — це жахливо. Треба робити те, що в тобі сидить. Пробачте за егоїзм, але це моя потреба, це я хочу зробити, це моє життя (тут Меншиков був так щиро емоційний, що навіть сам себе «пригальмував»: «Ох, що це я розкричався так!»). Я розпоряджаюся нею так, хочу це робити й роблю. Чим відрізняється гарний артист від не дуже гарного? Професійних і хороших артистів багато. Однак великим артистом стає лише той, хто має максимальну кількість відгуків у глядацькій залі. Можна навіть не розуміти, що ти робиш. Проте, коли відбувається ось цей збіг часу в залі й на сцені, ось тоді й виникає відчуття великого артиста. Зрозумійте, я не про себе, а взагалі. Отож, повертаючись до теми, — у мене була потреба зробити це, я здійснив її. Не передбачав реакції й зараз її не знаю.

— Олеже, згодна з тим, що навіть суперартист по природі своєї професії може не розуміти, що робить, але в даному випадку ви режисер і співавтор сценарію, ну не можу я ЦЕ п’єсою назвати, а вже ці персонажі творчого акту чітко повинні усвідомлювати те, що роблять. Ви не згодні?

— Він повинний усвідомлювати те, що робить на шляху створення спектаклю, але йому не дано знати, куди цей шлях приведе. Впевнений у цьому. Запитайте будь-якого режисера — куди йде ця колимага, куди котиться цей віз, — жодний не скаже. Просто робить те, що вважає за потрібне, а потім уже — час і Бог розберуться.

— Таке враження, що з вами назавжди залишився герой знаменитих «Покровських воріт», який із легкістю долав межу часів. Ця тема — суміжності часу — присутня майже в усіх ваших роботах. Що вас у ній так цікавить чи мучить?

— Я не замислююся над своїми темами, просто йду цим шляхом, нехай інші аналізують. Йду за своїм нутром, за своїм відчуттям, своєю інтуїцією. Проте взагалі час — цікава для мене тема. Не розумію, куди він іде. Що це за поняття — час? Хочу в цьому розібратися, але по-моєму це нереально.

— Нещодавні буддійські проводи «Горя від розуму» були веселими, радісними. Як вчить ця релігія, щоб щасливим було наступне втілення. Воно вже сталося, яким ви бачите ще одне з них?

— Хотілося б, щоб з’явилася людина, яка відкриє нові акторські якості в мені. Не ті, що вже звичні, торовані, мені знайомі. Хочу, щоб з’явився режисер, який відкриє у мені те, що я в собі не знаю. Думаю, це можливо, лише потрібна дуже досвідчена, ні, навіть не досвідчена, а міцна рука. І цікавий світогляд. Сподіваюся, що наступне «втілення» й відбудеться після такої зустрічі з режисером.

— Якщо ви перебуваєте в чеканні, не насмілююсь запитувати імена потенційних претендентів, а кому з режисерів, із якими працювали, вдалося показати Меншикову нового Меншикова?

— Петро Фоменко... Ну і Михалков, мабуть. Якщо уявити гіпотетично, що Петру Наумовичу знову захочеться зі мною працювати, не знаю, наскільки знову йому вдасться це зробити. Проте в «Калігулі» у нього вийшло. Він донині залишається потужним етапом у моєму житті. Те ж можу сказати про Михалкова — у кіно.

— Які людські риси вам дотепер недоступні, що хотілося б розкрити на сцені чи екрані?

— Будь-які. Адже ми, як губка: все всмоктуємо і вичавити з нас можна все. Навряд чи доречно говорити про якусь конкретику, що хвилює мене. У кожному з нас є все що завгодно. Ось хто потягне з мене це «все що завгодно», тому дякуватиму. А конкретно сказати не можу.

— Як людина ви закриті, творчо — навпаки, і завжди готові бути, як люблять казати педагоги театральних інститутів, «пластиліном».

— Абсолютно, більш того — декларую це в нашій професії. Оскільки сцена чи кадр — єдине місце, де ми можемо бути чесними і чесно розмовляти з собою і з людьми. Лише так і може існувати артист, на мій погляд.

— Звідси випливає основна риса — уміння підпорядковуватися, але, відчувши смак створення спектаклю у своєму «Товариществе», чи зможете повернутися в кокон повного підпорядкування режисерській волі?

— Не згодний, що акторська професія — підпорядкування. Для мене це — розуміння. Спроба зрозуміти, що хоче від тебе режисер. Якщо ти йому апріорі довіряєш, розуміючи, що ця людина знає про щось більше, ніж ти, знає якісь шляхи, невідомі тобі, й таємниці тобі недоступні, то це не підпорядкування, а спроба проникнути в інший світ. І так, щоб два світи з’єдналися.

— На мій погляд, ви досить жорстоко обійшлися з Гребєнщиковим, назвавши його в програмці композитором. По-моєму, це прекрасна робота професіонального музичного оформлювача, ну, не почула я там оригінальної авторської музики...

— А що таке композитор у театрі? Там оригінальна музика. Оригінальна музика Бориса Гребєнщикова, я наполягаю на цьому. Боря вплів музику в тканину спектаклю, вона доповнює його, підживлює. Сподіваюся, що буде можливість випустити її окремим диском і окремо від видовища, слухаючи, ви зрозумієте, що це чудова музика.

— Олеже, чи працюєте ви зараз паралельно в кіно, чи є цікаві пропозиції?

— Пропозиції є, вони досить постійні, але зараз це фізично неможливо — кидатися кудись і робити щось інше.

— Поява Меншикова на екрані сама собою вже символ, знак успіху, і гадаю, не один режисер намагався вас заманити у свою роботу, використовуючи раніше знайдене іншим і вами. Ви відмовляєтеся в таких випадках?

— Я не прихильник акторської професії як лицедійства. Схиляюся перед людьми, які вміють це, але мені нецікаво. На запитання «що?» чи «як?» завжди відповідаю: важливо «хто?». Олег Борисов не був лицедієм, але це був один із найвидатніших артистів, яких я знав. Тому що виходила особистість, історія, біографія, а далі — він зі мною розмовляв. Або я з ним. Для мене важливо лише це.

— Зібравши під дахом «Товарищества» молодих артистів, ви вже спробували себе в ролі гуру — учителя, наставника, а чи не думаєте про власну театральну школу?

— Чесно кажучи, думав про це. Єдине, що лякає, — колосальна відповідальність. Не люблю сам залежати від інших і щоб від мене залежали. Це занадто серйозне випробування. Хоча мені цікаво, але займатися цим — як головою у вир. Не готовий ще.

— Жити під ім’ям Меншиков і вступати в нову роботу — менша відповідальність?

— Напевно, ви праві. Акторська школа... Це було б чудово. Може, колись прийду до цього.

— Скажіть, Олеже, на сьогоднішній день ви вважаєте себе людиною щасливою, такою, що відбулася?

— Ми їдемо в машині, ви берете в мене інтерв’ю, ну як сказати, що вважаю себе невезучим? Це, щонайменше, було б кокетством.

— А вам воно не властиве?

— Як і всім артистам. Напевно, я удатний, напевно — успішний. Не знаю, щоправда, хто або що є причиною цього. Все, що відбувається з нами, — у наших головах. Усе робимо самі. Виходить, в нас криється і причина успіхів чи неуспіхів.

Ми попрощалися в аеропорту Бориспіль. Олег Меншиков пішов до літака, який відніс його до Москви, де 27 листопада на його «Кухню» чекає складна прем’єра. До кожної появи артиста і критики, і публіка ставляться вкрай ревно, інколи упереджено і несправедливо. Побажаємо йому і всім, хто працює з ним, удачі!

А киян у недалекому майбутньому, але вже 2001 року, чекає нова зустріч з Олегом Меншиковим. Фірма «G.A.L.», що постійно організує гастролі «Товарищества», переконала його влаштувати прощання з «Горем від розуму» для нас. Повірте, це грандіозне видовище!